Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

25.01.1904 р. До сестри Ольги

Тбілісі 12.І 1904. Тифліс, Тер-Гукасовська, № 2

Люба моя Лілеєнько!

Пробач, моя злото-рожева, що я тобі не одразу відповіла. В перший-другий день не зібралась за різними дрібницями, а потім трохи була простудилась, «то млоїло» і не хотілось писати, – хотіла виждати, що з того буде. Але вже не буде нічого – обмежилося звичайним, тільки «жестоким», нежитом, а сьогодні вже і той сливе минув. Се я було захопилась январською «провесною» та й пробігла разів два без калош мостом через Куру, та ще там постояла на мості, подивилась на «ледоход». Кура під Тифлісом ніколи не замерзає, тільки трохи коло берегів, а серединою все мчить бистро, немов кипуча течія, так ото тая течія десь наламала в горах криги і гнала її через Тифліс. Гарно се було: срібна крига, синьо-зелена вода і зовсім весняне синє небо! Я вже давно не бачила зимових ефектів, от і задивилась. А воно над Курою дуже задивлятись не слід. Ну, та вже нічого, «покута» минула.

Я сеї зими неначе міцніша, ніж торішньої і позаторішньої, менше простуджуюсь (всього двічі за зиму і то злегка, без переходу в бронхіт), та й під час простуди до 37° не досягає, а не то щоб місяцями вище держатись, як перше було. Кашель тільки частенько обзивається, хоч і не сильний, та, може, то він так уже і лишиться «на пам’ять»? От тільки щодо нервів, то не можу так похвалитись: частенько тремтіння пробирає (хоч в напади справжні рідко переходить) та ненормальна інертність не раз непереможно опановує, хоч скільки я себе за неї лаю, та, певне, тут одної лайки мало. Я сподіваюсь, що на се літо вже й мені можна буде купатись, то, певне, наладяться трохи нерви. Тоді ми, Лільчик, з тобою разом будемо мокнути у Пслі.

Я думаю не пізніше мая приїхати додому, а, зрештою, на детальний виклад моїх планів ще є час, бо до канікул я тобі ще не раз напишу, – вже ж я «пробила лід» оцим листом. Я тямлю, що я тобі не один лист винна, тож тепер писатиму, не претендуючи на іншу відповідь, як «одкритки» від часу до часу. Боюся я, Лілеєнько, що ти так томишся, – се ж можна себе навіки виснажити такою «подготовкою к будущей деятельности»! А що ти там про «шарлатанство» говориш, то се рішуче всі молоді лікарі говорять (окрім справжніх шарлатанів), але, мені здається, тим побиватись нема чого. Ніяка школа, властиво, не робить чоловіка справді готовим до якої-небудь діяльності, а дає тільки підготовку до підготовки. Справжня підготовка буде тоді по заграничних клініках та по земських больницях, а до того часу так і щитай ще 2 – 3 роки, що ти «ще не скінчила».

Сказати правду, не менше мене зажурило те, що ти пишеш про Оксану, як вона себе з театрами та концертами затягає. Нехай же ти з конечності губиш своє здоров’я, то на се, властиво, нема що й казати, бо «як мус, то мус», але щоб так «з охоти» губити ледве наладжене здоров’я, то я вже навіть сього не розумію. А потім, як розклеїться до кінця учебного року, то у всьому вийдуть винні курси і наука, ну, і ті, хто радив до науки братись (перш усього – ти)! Я навіть не сподівалась, що Оксана може і другий раз повторити те, що вже раз так їй далося взнаки (я свято переконана, що половина причини її минулої слабості була в тій перевтомі від «Пікової дами» і вечорів)… Ну, та що говорить! Все одно вона з сим не згодиться, а може ще й розсердиться (краще і не кажи їй!).

Як ти пишеш, що за гостями на святах двері не зачинялись, то навряд, щоб і дома вам щирий відпочинок був. Та вже з сього ніхто не винен, не виганяти ж людей. А все-таки краще, якби ти довше в Києві побула, все ж не буде тої «каторги», що в Петербурзі. Я сподіваюсь, що мій лист іще застане тебе вдома.

Попроси від мене дядину пробачити мені, що я їй досі не написала і на одкритку навіть не відповіла. Листовних довгів у мене тепер стільки, що я аж за голову беруся, як згадаю про них, і думка про се неначе одбирає енергію замість того, щоб її додавати. Я тепер починаю вже трохи виплачувати їх, а то, далебі, рука не здіймалась до листів, хоч ти що хоч, – ніяк я не могла примусити себе писати! Одкриток же тим часом нікому не послала, бо не зібралась вибрати і купити якихось порядних раніше своєї простуди, а це вже завтра вийду на місто, то куплю. Прошу Микося і Дору вибачити мені за негречність. Та то відомо, що я і ніколи не тямила «поздоровного» стилю, а сей рік і надто…

Але тобі, Лілеєнько, спасибі за поздоровлення і бажання, ти ж «Mascotte», і твої слова, певне, не гинуть марно в «книзі долі». Як я читала твого листа, то мені сором стало за себе. Де ж, ти по дві, по три ночі зряду не спала, учебними і неучебними справами до краю томилася, а скільки маєш енергії, охоти і здатності до праці! А я? Вже я собі і репутацію таку заслужила, що як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я «перетомлюся», «виснажуся», «покладу всю силу»… Чи не значить же се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? То вже б краще вони мені не говорили сього! Бо так виходить якесь «внушение», і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого». Але з того нікому користі не буде, коли я повірю в таке…

Ну, та що се я, неподобний тон який взяла! Нехай там говорять, що хочуть, а я постараюсь доказати, що я таки не до кінця інвалід, і докажу се без слів! Так, Лілеєнько? Так! Коли вже хто живе, то треба жити, а не скніти. «Даждь ми, господи, по слову сему». А тепер я кінчаю, бо ще сила писання. Хутко (справді!) напишу тобі в Петербург. Поцілуй всіх наших. Тебе, Giglio d’oro, міцно-міцно цілую. Кльоня тебе вітає.

Твоя Леся

Кланяйся бідняжці Кокоріній, як побачиш, і поздорови від мене з «чудесным спасением». Я рада, що п. Вавілова буде літом у нас, в моїх спогадах доховалась моя велика симпатія до неї, – кланяйся їй від мене.


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 99 – 102.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 480 – 482.

Подається за автографом (ф. 2, № 345).

Mascotte (Маскотта) – героїня однойменної опери Шіво та Дюрю, музика д’Одрана. Маскотта приносить щастя всім, хто з нею зустрічається.

Кокоріна, Вавілова Валентина – приятельки сестри Лесі Українки Ольги Косач, слухачки Вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі.