25.11.1903 р. До М. В. Кривинюка
Тбілісі |
Дорогий Михалю!
Якби почати просити пробачення за моє мовчання, то не знаю, скільки і яких слів треба б ужити, тому просьби сі залишу, а поясню краще причини: «зрозуміти — значить пробачити». Я писала Вам у Львів сливе наздогін, ще в сент[ябрі], та, видно, до Вас мій лист не дістався. Там я писала Вам, що зовсім хвора і розбита нервово, се була ще довго правда і повторяти сих самих сумних і монотонних речей мені не хотілось, тому я і мовчала з місяць після того, бо нічого кращого написати не могла. Коли ж надійшов Ваш лист сюди з запитами про Notes і т. д., я тоді була зовсім уже не в стані як єсть нічого написати, бо то був саме той час, коли я отримала звістку (пізніше від всіх!) про наше родинне горе і воно вплинуло на мене власне так, що найнебезпечніше було писати листи — всяке писання викликало напад нервовий і різко прикрий стан на цілий день. Тому, хоч я тямила, що повинна написати Вам, я все таки не могла. Судіть мене, як хочете.
Хоч пізно, відповім на Ваше питання: Ваші речі я дала Стефаникові (його адреса: Вас. Стефаник, Тернопіль, в д. адвок. Даниловича) і він мав віддати Вам їх або переслати. Не знаю, чи переслав. Оце пишу йому сьогодні, то нагадаю.
Я щось не можу зрозуміти, чому у Вас не ладиться з ZZZ — адже Ви, здається, були в згоді?
Дуже я мало писала за сі два місяці. Окрім осінньої розклейки було ще маса роботи з урядженням. Легше запобігти місце в царстві небесному, ніж тут порядну і недорогу хату, надто пропустивши сезон зміни квартир, як то у мене вийшло. Перший місяць, пробігавши марне 1½ тижні (на більше не стало сили), я прожила в отелі, де було незле, але дуже дорого, потім знов бігала і шукала (мені в тім ретельно помагали Квітка і — моя «китайська» товаришка, що несподівано з’явилась в Тифлісі), аж нарешті знайшла не дуже дорогу (11 р[ублів], по тутешньому недорого!) і непогану хату, зате без жадних меблів (коли не рахувати складного ліжка без матраца, дерев’яного тапчана і нехутко даного стола), без посуди, без послуги, словом, без нічого. Все це прийшлось позичати, знаходити, наймати, купувати. Тепер ввійшла я помалу в норму життя, через три тижні після переселення в сю хату! Але нема лиха без добра. Якби не сей дрібний і конечний клопіт з урядженням, то я може б зле скінчила: писати не могла, читати — не читалось, а так розбивався настрій об дрібниці, то якось легше було… Тепер уже починаю писати, хоч іще якось погано йде — «заржавіло» перо…
Роботи місцевої я ще не знайшла, хоч дехто обіцяє помогти в шуканні (я тут ще тільки недавно з людьми познайомилась і то мало з ким). Тому був недавно страшенний грошовий кризис, бо і «донці» мої з гонораром за літні переклади на цілих три тижні опізнились, а запасних фондів було обмаль, а конечних трат безліч. Приятель і приятелька виручали, скільки сили, хоч і в них був «кризис». Тепер, нарешті, спокій в країні, бо і з дому і з Дону отримала і все, що найконечніше (головно довги) залагодила.
Про тутешні ширші події либонь знаєте. Кавказький намісник ледве живий, в наслідок атентату, — кажуть, навряд, чи виживе. Серед вірмен чимало похапали і тримають досі, але «нитей» таки не познаходили. Зрештою, треба дещо про тутешній триб подати до прилюдної відомости, то і Ви прочитаєте, а тепер розпросторюватись не буду, бо маю силу листів писати (хоч, признатись по правді, охоти до них жадної не маю), дуже я вже запустила свою кореспонденцію.
Квітка просить кланятись Вам. Він живе в сусідній хаті, в тім же домі, де і я. Ми вкупі снідаєм і вечеряєм, але обідаєм нарізно. Бачимось часто (щодня), але не надовго, бо він зранку до вечора в роботі, отже тільки ввечорі та в свято вдома. Він дуже ставав мені у пригоді за сей час, боюсь тільки, чи не натягла я йому нерви несвідомо, як колись Вам після Мінську! Та се вже не я винна, а якась лиха доля, що раз-у-раз кидає мені каміння на голову… Але про се вже краще мовчати.
Привітайте від мене спільних знайомих у Празі. Дідові тепер не можу нічого написати, бо мені нічого не пишуть ті, що обіцяли. Оце напишу їм сама.
Я Вас попрошу, коли Вам се не дуже трудно і загайно, посилайте мені вирізки, що буде цікавішого в приступній Вам пресі, а я Вам пришлю гроші на поштові видатки, певне, позавтрьому, бо сьогодні вже пізно, а завтра свято, пошта замкнена.
13/XI. Помилилась, сьогодні не свято. Піду зараз добувати десь паперових грошей, щоб Вам послати. От що я Вас попрошу. Як тільки дістанете сього листа, підіть до якої німецької книгарні, купіть і вишліть (або кажіть вислати) мені драму Марії Евгенії Делле Граціе (М. Е. Delle Grazie) під заголовком «Schlagende Wetter» (по-німецьки), якщо в Празі нема, то спровадьте мені її з Відня, може, хто з Ваших знайомих у Відні візьметься за сю комісію. Не посилаю просто до книгарні, бо, може, в тій кн[игарні], що я знаю, сеї книжки нема, то вийде проволочка, а мені книжка потрібна якнайскоріше. Простіть, що я, бувши такою неакуратною з відповіддю Вам, прошу Вас бути акуратним в сій моїй справі, — мені самій це сором, але Ви будьте «великодушні», то може і я поправлю свої звичаї.
Цілую Вас і руку стискаю
Ваша сестра Леся
Примітки
Подається за виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 718 – 720, з архіву М. В. Кривинюка.
Примітки О.Косач-Кривинюк:
Лист надіслано в грошовому пакеті «со вложением пяти рублей».
ZZZ – це місце зле читається, бо замащено, чи Гч. чи Тг. чи Fr. певніш всього Гч. і означає Ганкевичем Миколою.
моя «китайська» товаришка – Марія Михайлівна Биковська-Біляєва; «китайська» тому, що вона перед тим жила в Манджурії і присилала Лесі листівки з китайськими фото.
«донці» – видавництво «Донская речь», що для нього Леся робила переклади з української мови.