19.11.1903 р. До матері
Тбілісі |
6/ХІ 1903, Тифлис, Тер-Гукасовская, № 2, д[ом] Хитирова |
Пробач, дорогая мамочко, що я досі не відповіла тобі, – сили не було. Ох, ще ніколи не було мені так трудного писати листи, як тепер, навіть і в ті часи втрат, які я давніше пережила. Я не слаба, я владаю собою і на вид зовсім нормальна, але як беруся писати, то і голова моя, і все тіло моє мені не служить. Один лист викликав припадок та так і досі нескінчений лежить, і за кожною пробою писати щось таке наступає на мене. Бо як пишу, то все страшне наближається до мене і стає дійсністю, а так то все ніби неправда, і мені треба сеї ілюзії, щоб не божеволіти так, як після того листа… Якби я була тепер в Києві або в Харкові, то, певне б, зійшла з ума, а тут я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки так приснилось, і тоді мені нічого.
Ти кажеш, що краще б я жила з Манею, але се неможливо, бо вона сама живе в гостях у родичів свого чоловіка, людей мало симпатичних і церемонних (та й чужих же мені!), займає одну хату вдвох з чоловіком. Єсть якась надія, що її чоловік отримає тут при корпусі службу з казенною кватирою, тоді Маня, каже, з охотою відступила б мені хату у себе, та тоді і я з охотою стала б жити у неї, але тепер се неможливо. Ти не бійся «спільної кватири», бо та спільність виражається в тому, що кімнати рядом і коридор спільний, – ми не обідаєм разом, а кожне нарізно, – та й взагалі я не бачу, яка в тім біда, що мій найближчий друг найближче до мене живе. Я не можу бачити свого нещастя в тому, в чім його бачите ви, і не можу звати «тяжкою долею» того, хто не боїться ділити зо мною мою фатально тяжку долю і щиро стає мені у пригоді, забуваючи себе при лихій годині. Але я тепер ніяких планів не строю, у мене нема на те сили, мені ще треба жити помагати, а не вимагати рішення, та з мене тепер ніхто і не вимагає нічого, бо тепер не та пора…
Ти, мамочко люба, не думай, що я се з прикростю пишу, ні, я нічого такого до тебе не маю, я тільки надіюсь, що ми ще будем думати однаково про те, що для мене щастя, а що лихо, і тою надією розважаю себе. О так, мамочко, може, справді в моїх очах є щось Мишине, бо в моєму серці є його струни, я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм власним життям, а тільки почуваю, що моє серце крається на дві половини, коли не всі, кого я люблю, любляться межи собою, і за їх незгоду я можу тільки сльозами своїми і крів’ю з серця платити, а більше не знаю, що віддати можу. Ох, мамочко, не мучмо себе нічим, бо єсть тільки одно лихо на світі – то смерть, досить уже її самої для муки!! Так, ти правду кажеш, нам треба горнутись докупи, нам треба помагати [один] одному, усім нам, що любили його. Так, знаєш, Квітка теж любив його, хоч і мало знав, він мені казав, що плаче (я те бачила) від самої втрати, а не тільки того, що то моя втрата, і я вірю тому.
Мамочко, серце моє, постарайся чим-небудь розбивати собі настрій, щоб не вбиватись. Я боюся за тебе. Гляди себе, дорогая! Може б, ти до мене приїхала? Може б, тобі від зміни місця краще стало. У мене хата дуже велика, я, і наймаючи, розщитувала, щоб тобі було де поміститись.
Прости, мамочко, я скінчу. Мені все болить, коли я пишу, дуже трудно. Цілую тебе, і папу, і Микося, і Дорочку міцно-міцно-міцно.
Твоя Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 12, с. 90 – 91.
Вперше надруковано у вид.: Твори, в 5-ти т., т. 5, с. 474 – 475.
Подається за автографом (ф. 2, № 211).
Не було мені так трудно – Леся Українка дуже тяжко переживала смерть свого улюбленого брата Михайла Косача, що сталася 16 жовтня 1903 р. в Харкові.
Часи втрат, які я давніше пережила – Очевидно, мається на увазі смерть М. П. Драгоманова (1895) та С. К. Мержинського (1901).
З Манею – Тобто з близькою подругою, вчителькою Марією Михайлівною Биковською.