24.08.1891 р. До М. I. Павлика

Шановний добродію!

Сьогодні якраз два тижні, як я одержала від Вас листа, а навіть не прошу вибачення, що досі не одписала, бо знаю, що і так не гніваєтесь, – либонь, вже звикли до мого безладдя в кореспонденції. Перше всього маю Вам казати, що я вже не в Євпаторії і не в Криму, а в Бессарабії, от уже п’ятий день, як я тут. Мала я довше зостатись у Криму, але судилося інакше: півтора місяці я жила в Євпаторії і вже починала робитись на людей похожа, але за два тижні до кінця сезону заслабла на тиф і, ледве що встала після нього, виїхала з Євпаторії, та вже, боячись поворітного тифу, не засувалась далі в Крим, а присунулась трохи ближче до нашої сторони – власне, опинилась у Бессарабії, де сиджу тепер над лиманом дністровим, їм виноград і ніби поправляюсь. От і ціла справа.

Звичайно, що після такого випадку мені з ногою зле, але не настільки, як я думала, що буде, та взагалі се був тиф не тяжкий, хоч то для мене досить і такого. Ваш лист я одержала якраз під час тії слабості, листа ледве прочитала, а газети могла прочитати аж в тиждень пізніше, хоч і як була на їх цікава. Прикро мені, що бачу в Вас в листах завжди такий песимістичний настрій; запевне, він походить від стану речей, що навколо Вас діються, але тим гірше. Погано теж, що матеріальний стан Ваших справ такий непевний, але сподіваюсь, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама «капуста головата» зосталася.

Трапилось мені остатніми часи бачити «Правду» (от чудо!), і навіть мене здивувало, яка вона тепер водяна стала, наче те молоко, що то продають по великих містах. Читала я там речі галицьких послів, та навіть мені їх шкода стало, що вони, бідні, мусять тепера звиватися, поставивши самі себе в таке фальшиве положення; а та безталанна «Правда» ще й мусить утішатися ними та хвалити їх! Невже оце так буде калататися далі через цілих шість літ?

Шкода, що нігде не можу бачити «Діла», а то б іще краще роздивилася на вашу цілу трагікомедію, хоч вона і не так-то весела, а все ж цікава. «Народ» потроху здобуває собі симпатії таких людей, що я й не надіялася від них такої метаморфози, ну, та в сих справах багато значить ще й жива мова, бо самою літературою часом не багато врадиш.

Але єсть і тут такі люди, що якби могли, то видали б куренду проти вас, – бачте, однії цензури для вас мало, бо ми часто буваємо plus royalistes, que le roi, ce навіть здавна так ведеться в порядних народів. Тепер же маю причина думати, що «страх иудейский» ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену, вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія. Та нехай вони собі тямляться!..

А що вже мені такий стан речей обрид! По-моєму так: або жити, або вже вмирати, аби тільки не тремтіти та не скніти отак ціле життя. Даремне Ви думаєте, що мені тільки й журби, тільки й думки, що моє здоров’я, чи то пак слабість, – якби було так, то ще б жадної біди не було, не було б про що й говорити. Тим часом, поки я слаба, то Ви будьте здорові!

Л. Косач

Моя адреса: г. Аккерман, Бессарабской губ., селение Шаба. Елизавете Ивановне Тардан для передачі мені. (Тута пробуду до 8 вересня).

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 106 – 107.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 64 – 65.

Подається за автографом (ф. 101, № 311).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 156 – 158. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Куренда – розпорядження по церковній єпархії. Леся Українка з сарказмом говорить про вороже ставлення до М. Павлика та І. Франка з боку клерикальних діячів Галичини.