25.02.1891 р. До брата Михайла

Любий Михайлику!

Спасибі тобі за такий милий лист, ти таки, я бачу, статкуєш. Ти кажеш, ніби від мого листа вільнішим духом повіяло, – може! Дай-то боже! Але якщо правда, що тут, у сій стороні, я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут, у вільнішому краю. Мені не раз видається (ти знаєш, як розвита у мене «образна» думка, – отже, не здивуєш), мені видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може, вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме, і страчу я остатній спокій, який там у мене ще був; та дарма, я о тім не журюся! Не про спокій треба нам тепер дбати.

Я тут, по твоїй раді, усе приглядаюся та прислухаюся, та воно і не тяжко, бо хоч би й не хтів, то побачиш і почуєш, що діється в тутешньому світі. Тепер, звичайно, гаряча справа тут для всіх – се вибори, вибори і вибори. Де не поткнись, то все про їх почуєш. Ближче придивившись, то вся оця справа з «угодою» etc. зовсім інакше мені стала перед очима, ніж стояла вдома. Вдома я думала, що русинам одно спасеніє – з’єднання з урядом та поляками, що вони себе тим поставлять на міцніший, на незалежніший грунт, заберуть більше влади й значення в свої руки; далі я думала, що, власне, тільки народовці та москвофіли можуть уважатися справдешніми партіями, що можуть мати якийсь там вплив на народ і громадські справи; думала (міряючи невільницьким масштабом), що ті домагання, які поставив Романчук, то то бог зна які прерогативи з них вийдуть для русинів; думала, що справді без попівства і крайнього клерикалізму тепер в Галичині нікуди й поткнутись, – але тепер мені це все інакше стало в очах:

1) з того з’єднання нічого не вийшло, а хоч би й вийшло, то користь мала, бо все-таки обидві сторони (поляки і рус[ини]) ні крихотки одно одному не вірять і за пазухою ховають добрі каменюки на всякий случай; наприклад, поляки тепер, хоч іще нема ніде нічого, а вже потроху починають пускати від часу до часу в русинів то «нелояльністю», то «москальством», а то й «нігілізмом»… Окрім того, ця «угода» починає приймати вид, немов русини просять прощення у поляків за давні дурниці і просять ласки wielmożnego pana i ksiądza proboszcza, аби зволили положити гнів на милість; поляки забирають високий тон, і вже й тепер треба великої коцюби, аби їм до носа дістати, а що ж би то вже потім було!..

2) Влади й значення партія Ром[анчука] не набрала, а стратила і ту повагу, яку мала собі досі між людом. Вийшовши з опозиції, стала «під міцну руку уряду» – хоч уряд їй не вірить так, як і досі не вірив, отже, вийшло тільки униження даремне. Партія ся не тільки не стала на грунт незалежний, а ще гірше зв’язала собі руки.

3) Не тільки світу, що в вікні, – не тільки людей, що москвофіли та народовці, зроду я не думала, щоб радикальна партія була така велика, як тепер є, а вже коли вона виставила двох кандидатів своїх і кандидатура їх потверджена, то се таки щось та значить. З усіх трьох галицьких (русинських) партій радикальна мені здається найпрогресивніша і найрозумніша; я думаю, що коли вона розумно поведе свої справи, то їй легко привернути до себе простий люд. Може, я того таких думок набралась, що тепер усе моє около радикальське, бо ціла «Січ» належить до рад[икалів], – не знаю, чи се від того, але тепер мої думки такі.

4) Міряючи нашим масштабом, Ром[анчук] дуже багато запросив у прав[ительства], але, взявши справу, як би вона повинна бути, то він не просив нічого, бо проведення на практиці тих бажаннів, що поставив Ром[анчук], могло би статись і без уряду, бо конституція і так (теоретично) запевняє кожному австр[ійському] народові право національного розвитку, а практично скористати з того права – це вже діло того народу самого, до прав[ительства] має вдаватись хіба по розширення тих прав, а не по запомогу проведення їх на практиці. Не трудно догадатись, що правительству зовсім нема ніякої користі і втіхи в запомаганні національних пориваннів слов[’янських] народів.

5) Правда, що попівство, разом з клерикалізмом всякого розбору, ще міцне в Галичині, але тим більше треба з ним боротись, а не потурати йому, бо воно може висмоктати всі здорові соки життя з народу. Врешті, народ гал[ицький] зовсім не такий вже сфанатизований до унії чи до якої іншої форми віри (не кажу до самої віри), як то хочеться представити попам. Тепер уже витворюється і в Галичині інтелігенція непопівська, і дедалі її все більше стає, і дедалі вона все більше ваги набирає, та хоч вона сама вийшла (по більшій часті) з попівства, але, звичайно, сама вже геть-то одійшла від попівських традицій. Отже, коли б і ся невеличка (тим часом) інтелігенція заплуталась у клерикалізмі – щирому чи уданому, – то се було б дуже погано і згубливо для країни.

Цікаво, справді, чим ся «угодовська» комедія скінчиться, бо тепер сталася дуже цікава диверсія: Романчук пише в «Ділі», що він і не думає брататися з поляками, бо вони єсть і будуть ворогами русинів! Як тобі се подобається?! Тепер же Романчук, немов пан Твардовський, завис межи небом і землею, бо стратив повагу і в русинів, і в поляків, хоч, врешті, поляки, певне, ніколи не мали до нього поваги. Мені Романчук нагадує деякі громадські типи часів Руїни, може, навіть він і щиро бажає добра своєму краю, але не знає, за що ухопитись і на яку ступить, і через те кидається на всі боки та б’ється, як риба об лід. Але з «угодою» він зле втрапив, бо вся громада галицька, здається, скоріш би з чортом помирилась, ніж з поляками, в сьому я вже певна, бо придивилась добре до тутешніх польсько-руських відносин. Ся реакція проти поляків має деякі дуже сумні сторони – наприклад, вона додає сили і значення москвофільській партії, яко антипольській, але зате вона може помогти і чисто автономічній молодій радикальній партії. Ся партія має ідеалом незалежне становище Венгрії.

До слова приходиться сказати, що далеко не всі радикали у всьому солідарні з «Народом» – тутешні, наприклад, потребували поправки «програми» і ладнають тепера свою, по власній думці вряджену програму. Хто знає, як то буде, але, певне, «Народ» – у власному інтересі – муситиме погодитись з молодими радикалами, бо не могтиме ж сама редакція займати становище партії. Погано, що на таку малу країну, як Галичина, зібралось аж чотири партії («тверді», народовці, угодовці і радикали), але тут єсть потіха та, що, значить, все-таки люди живуть і думають, а не сплять і скніють, як то у нас – чи то поневолі, а чи то й по волі скрізь ведеться…

«Usque tandem, Catilina!..» etc., – можеш ти мені гукнути, стративши всяку терпеливість при читанні моєї harangue. Справді, боюсь, щоб не статись і собі Prinzipienreiter-кою, так прозвали у Львові одного нашого шановного товариша (догадайся, кого). Але що то бачиш, коли людина хоч на який час «з ланцюга зірветься»!..

Ще таки мушу написати кілька слів до характеристики галицької громади, ще таки мушу abutere patientiam tuam, тільки се вже з другого боку зачеплю. Діло ось в чім: хоч галичани (пам’ятай, далеко не всі) вище нас стоять у громадських думках і справах, зате загальна просвіта у них далеко нижче нашої; я чула се давно (так само, як і ти), але не думала, щоб се було настільки правда. Крім того, у радикальській громаді тримається напрямок (дай боже, щоб він не довго протримався!), подобний тому, який був у російських «народників», – а власне, антипоетичний і антиартистичний (à la Чернишевський, Писарєв et tutti quanti), тут можливі ще сперечки, подібні таким: що краще – Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п. Правда, це все у них провадиться не так гостро і дико, як у рос[іян], певне, поетична українська натура і європейська культура не допускають до того, але все ж цей напрямок єсть.

Щодня я мушу стинатися з «січовиками» за неоромантизм, за поезію і вчора така заставила їх признати, що в літературі мають вартість портрети, а не фотографії (розумієш різницю?), що без «видумки» нема літератури, що справді реальним описом можна назвати тільки той, що ставить ярку, виразну картину перед очі читача. Не велика се перемога, але я втішена, що ще «есть древу надежда»… Дехто з них, не протестуючи проти літератури взагалі, каже, що тепер галичанам (та й українцям) нема часу займатись літературою (белетристикою), бо в ній нема потреби або принаймні та потреба дуже мала: книжок ніхто не купує, та й грошей на них шкода, краще ті гроші обернути на громадські потреби і т. п. От чого вони вже не важаться займати, то се музики, проти неї нема протесту, тут, я вже думаю, слов’янсько-український інстинкт музикальний показав свою силу.

З сучасних письмовців вони найбільше [цінять] Золя і ставлять його вище всіх інших французьких письмовців, їх же вони, правду сказавши… не читали! Врешті два мої найзавзятіші сперечники після гарячих змаганнів скінчили тим, що один почав писати музику на мою «Русалку» (от уже романтизм! Я вже сама з такого виросла), а другий стяг у мене Лисенкові ноти для співу, дані мені одним їхнім товаришем (теж ультрареалістом!), – тепер суди нас, боже, чия правда!

В кінці скажу, що Гриневецький (він найбільший мій сперечник, і він же пише музику на «Русалку»), він завзятий вагнерист і позавчора приніс мені цілого «Лоенгріна» [він поважає Вагнера в його музиці за реалізм, а в поезії (признає-бо Вагнера великим поетом) – хіба вже за романтизм! – прим. Л.У.] – се вже ad majorem artis gloriam! Досить того, що в нашій хатині завівся якийсь salon artistique, ба навіть я взяла собі на місяць піаніно, і кна-кни співають щодня щось такого, а я проваджу їм на фортепіано. Багато нового почула я від них, їхніх композиторів Нижанківського, Вахнянина та інших, та і Лисенкове «Була колись гетьманщина» я почула тут по раз перший, окрім того, одна кна-кна притягла мені збірник кроатський, дещо німецьке, «Лоенгріна» і т. п., і тепер ми разом з нею розучуєм, я акомпанемент, а вона спів.

Ти, певне, думаєш: «Дивья ж тебе жить!» Але що ж маю робити, коли німота не хоче різати і з Відня не пускає, то треба ж кудись час дівати. Врешті, як казали «січовики»: «Та вже ж раз заїхали до нас сюди, хто зна, чи ще коли трапиться, то вже мусите все бачити, що лише дасться побачити». Отже, я і роздивляюсь, ходжу по театрах та по кафе та придивляюсь, як живе німота і забавляється, живе ж вона більше на вулиці, ніж вдома.

Пробуду тут ще тижнів зо два, поки мені зроблять апарат, заміняючий гіпс; той апарат мені тут наложать, випробують, чи добре зроблений і припасований, і з ним я поїду додому і носитиму його рік, а то й більше, поки не буде з того якого скутку, але все-таки літом мушу десь на південь на купання їхати, але вже не на теплі ванни, цур їм, як бачу, то з них пуття жадного, тільки розстроюють організм і нерви до вищого ступня.

Ну, але поки там ще як буде літом, треба описати тутешній наш триб життя. Починаю з лягання спати, бо се теж момент цікавий: людина розбирається, лягає і вкривається, але не одіялом, а грубою периною, і з-під тої перини виглядає нестотно, як курча з яйця; таке укривання не лишне, бо в хаті інший раз буває не дуже гаряче. Вранці прокидаємось близько десятої години; почувши наші голоси й розмову, німка (господиня наша, вона вслуговує) підходить, стукає, я встаю їй одчинять en déshabillé, вона кожний ранок конечне дивується: «Ah, die Damen sind noch nicht auf?!», потім, на потіху, либонь, провіщає: «Die Kaffe ist schon ganz kalt» («gounz kold» – по тутешній вимові), ставить на стіл тацю з двома «чарками» (бокалами) кави і зникає. Мама п’є каву трошечки теплу, а я, поки вмиюся і приведу себе в належний стан, випиваю свою, подібну до кофейного крему.

Потім приходить знов німка, узброєна, зо стиркою, щіткою, щіточкою і стирочкою і починає Ordnung machen, o, тут можна б цілу епопею написати!.. Німка підходить до вікна, я схоплююсь і натягаю шубу, німка одчиняє настежісінько вікно, розгортає і розкидає постіль по цілій хаті, сама починає лазити по підлозі, замітати, підмітати, вискрібати, витирати і т. д., і т. д. Се так ведеться з годину, врешті постіль застеляється, хата приймає німецьки чистий вид, вікно зачиняється, et grâce à Dieu c’est fini. Далі мама йде на місто по вино, апельсини (нігде, певне, нема таких дешевих і добрих апельсин, як тут) або ще яку там їду чи то по білети на який театр; я зостаюся вдома, читаю, граю на фортепіано або пишу листи, остатнім, врешті, мало займаюсь, уліти ледве-ледве лізуть, не пишеться щось, немає жадної рівноваги душі, тепер мене більш ніж коли опанували Drang und Sturm, та й нема такої конечне наглячої роботи.

Еге ж, до речі сказати: коли одержу безталанне «Harzreise» і коректуру? Якби не була научена досвідом гірким, то знов би розсипалась в гірких фразах, але тепер знаю, що шкода мови, отже, на сьому скінчаю, щоб не затроювати душі собі і тобі.

Відбилась від теми, revenons à nos moutons: приходить мама, ідемо обідати, зараз напроти нас через вулицю, за обідом п’ємо пиво і читаємо німецькі газети, замічаємо, в який театр слід би піти, а замість юмористики для розривки я читаю Heiratsantrag’и (призволення до шлюбу через газети) та Liebesbriefe (кохані листи), і то мене впроваджує в сатиричний настрій. По обіді сидимо собі вдома, далі прибігав котора «молодая», а то й дві-три разом, кна-кни «січові»; як видно, кожна з них жде тільки приключки, щоб уявитися до нас із візитою, бо їм таки цікаво, що то за істоти «жінки з України», ну і, певне, ми піддержали честь своєї нації, бо ні одна кна-кна не задовольняється першим візитом, а забігає-таки від часу до часу, так що нема дня такого, щоб жадна кна-кна не з’явила свого обличчя.

Ну, приходять кна-кни, говорять, спорять, грають, співають, розповідають про вибори, галицькі справи і т. д. Не знаю, чи вони зо всіма жінками, чи то тільки з нами так, але видно, що вони уважають нас способними на поважні розмови, і через те говорять з нами по правді, а не то що «бавлять пань» (такий єсть вираз в Галичині). Потім надвечір коли не йдемо до театру, то або сидимо вдома, або йдемо в кна-княчу кофейню, до так званого Шембера, там завжди сидить хто-небудь з «рутенців», за більярдом сливе завжди компанія сербів, єсть і німоти, і всякого народу чимало. В тій кофейні цікаво тим, що єсть різні слов’янські газети, галицькі народовські і москвофільські, польські, чеські, сербські, кроатські, болгарські і які хочеш. Тут же кна-кни пишуть ноти, ведуть дебати, навіть пишуть «відозви», взагалі вони тут почувають себе більш «вдома», ніж у себе вдома.

Врешті, як уже я сказала, тут люди живуть більш на вулиці, ніж вдома, і їм дивно собі здумати, як то можна цілий день просидіти у себе в хаті і нікуди не йти. Після кожний чоловік тута має потребу читати газети, а не кожний може виписувать собі газету, та не кожний і вдовольниться однією, от він іде в кафе, перегляне з двадцять газет, вип’є шклянку кави, чи там пива, чи що, разом з тим, там же, в кафе, назначаються різні rendez-vous, так що людина не потребує бігати по різних кутках міста, аби побачитись на кілька хвилин з яким знайомим. В такому способі життя есть багато вигоди, але разом з тим воно якось розбиває час і мислі людини, не дає їй толком ні за яку роботу взятись і приучає жити, немов на якомусь роздоріжжі.

Я думаю, що мені хутко б сприкрився такий триб життя, але поки се для мене новость (притому ж, як я ходжу двічі на тиждень в кафе, то й то вже багато), то воно мене займає, і я приглядаюсь тут до всього з цікавістю. Раз була я в «Січі», бачила багато кна-кон і їхню хату з портретами Шевченка і Федьковича, з тьмою газет на столі і широчезною канапою «під Федьковичем»; була я там не довго, бо прийшла пішенько, але все бачила і чула «січовиків» чимало, докладно описувати не буду, а то дуже довго вийде, нехай іншим часом напишу або розкажу.

Ще про самий Відень треба написати. Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Burg (цісарські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (ратуша) – Parlament – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люди успіли стільки всього понаставляти! Так немов би ті статуї були якісь ляльки порцелянові і їх нічого не стоїть цілими десятками накупити. Що не дім, то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог зна що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може, і в світі нема. А громадські будови, концертові зали, театри! Яке то урядження, скільки скульптури, малярства, орнаментики всякої – страх!

Врешті, скільки не пиши, всього не опишеш, а вже час скінчити, бо й самій наскучив такий довгий лист, а тут і часу немає, бо оце зараз ідемо до театру дивитись на Rossi (італьянське світило драматичне), що має сьогодні виступати в ролі Giovanni il Terribile в п’єсі того ж імення di Alexis Tolstoï. Зобачу, як то італьянці по-італьянськи кацапську тиранію представлятимуть! Там-то, певне, сміх буде.

Зо всіх тутешніх театрів найбільше ми ходили в оперу, були на «Meistersinger von Nürnberg» і на «Sigfried’i» (Вагнера), були на «Жидівці» і на «Пророці», окрім того, бачили один балет «Tanzmärchen». Опера тут поставлена чудово, ensemble артистів «знаменитий», а оркестр грає, як один інструмент. Бачили тут і паризьку знаменитість m-me Judic, і тут мусила я признати так, як моя баронеса: «C’est là òu je réconnais l’esprit français».

Бачили ще одну щиро німецьку п’єсу «Das vierte Gebot» («Четверта заповідь»), в якомусь чудному романтичному, мелодраматичному стилі написана, у нас уже таких не пишуть, мені ся п’єса не сподобалась, але не жалую, що бачила її, бо треба ж «познавать всякого рода вещи». Завтра ще на «Вільгельма Телля» підемо у самий класичний віденський театр, у Burg. Не подумай однак, що я все отак тільки по місту волочуся, бо се все, що пишу, я бачила не за один раз, а за два тижні з половиною, взагалі ходжу не багато, бо нога болить, як боліла, а правду сказавши, що будь я здорова, то тільки б і робила, що по Відні роздивлялась; та що казать!

Будь я здорова… Будь я здорова, чи була б то я тута – лихо без добра, а добро без лиха не буває. Накінець, кінець! Бувай здоров, мій брате, мій друже! Не гнівайся, що так рідко пишу, але ж бачиш – раз та гаразд.

Твоя Леся

Вразила мене тільки одна справа в тутешній виборчій агітації: се так звані «видатки на агітацію», попросту сказавши, грубий підкуп! Хто має більше грошей, того й партія міцніша.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 68 – 76.

Вперше надруковано скорочено в перекладі російською мовою у вид.: Українка Л. Собр. соч. в 3-х т., т. 3. M., 1950 с. 157 – 163.

Повній текст листа за автографом вперше опубліковано у вид.: Українка Л. Твори в 10-ти т., т. 9, К., 1965, с. 47 – 56.

Подається за автографом (ф. 2, № 76).

від мого листа – цей лист невідомий.

Вибори – вибори до австрійського парламенту.

Справа з «угодою» – В 1890 р. лідери української партії народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, А. Вахнянин з участю О. Кониського та В. Антоновича разом з верхівкою польської шляхти та буржуазії уклали угоду з австрійським урядом, за якою за дрібні подачки (надання народовцям кількох місць у парламенті, відкриття української гімназії тощо) зобов’язалися підтримувати його зовнішню і внутрішню політику. Ця угода була проголошена «новою ерою». Леся Українка активно включилася в боротьбу проти «новоерівців», приєднавшись до І. Франка і М. Павлика.

Москвофіли – суспільно-політична течія, що виникла в середині XIX ст. серед галицької інтелігенції. Москвофіли стояли на монархічних позиціях, у своїй діяльності орієнтувалися на отримання грошової допомоги від російського царизму, відкидали українську мову, обстоювали так зване «язичіє». «Тверді» – послідовні москвофіли.

Романчук Юліан (1842 – 1932) – один із лідерів народовців. Довгий час був депутатом у галицькому сеймі та членом віденського парламенту.

Радикальна партія – «Русько-українська радикальна партія», заснована в 1890 р. за участю І. Франка та М. Павлика.

Ціла «Січ» належить до радикалів – Тут Леся Українка помилилася. Згодом вона сама переконалася в тому, що лише частина членів студентського товариства «Січ» була причетна до демократичного руху.

Немов пан Твардовський – За старовинною польською легендою, пан Твардовський продав душу чортові, але коли той ніс його до пекла – перехрестився, і чорт випустив його з лабет. З того часу Твардовський висить між небом і землею.

«Usque tandem, Catilina…» – Леся Українка тут переказує початок промови Марка Туллія Ціцерона, виголошеної в сенаті проти Катіліни: «Quousque tandem, Catilina, abutere patientia nostra?» («Доки будеш, Катіліно, випробовувати наше терпіння?»).

«Лоенгрін» – опера Ріхарда Вагнера.

Нижанківський Остап Йосипович (1862 – 1919) – український композитор і громадський діяч.

Вахнянин Анатоль (Наталь) Климентович (1841 – 1908) – український композитор, письменник, один з лідерів партії народовців.

«Drang und Sturm» – «Sturm und Drang» («Буря і натиск»). – Так звалася прогресивна течія в німецькій літературі другої половини XVIII ст.

Revenons a nos moutons (повернемось до наших баранів) – вислів судді з французького фарсу XV ст. «Адвокат Патлен», який вживається як крилатий вираз, що означає: «Повернімося до предмета нашої розмови».

Россі Ернесто (1827 – 1896) – видатний італійський трагік. Виступав у багатьох країнах, неодноразово грав на сцені російських театрів.

Були на «Жидівці» і на ««Пророці» – на операх «Жидівка» Ж. Галеві (1799 – 1862) та «Пророк» Д. Мейербера (1791 – 1864).

M-me Judic (мадам Жюдік) – псевдонім Анни-Марії-Луїзи Дам’єн (1850 – 1911), прославленої артистки паризьких театрів Буфф, Вар’єте та ін. Гастролювала у Відні в час перебування там Лесі Українки.

Моя баронеса – персонаж із оповідання Лесі Українки «Жаль».

«Das vierte Gebot» («Четверта заповідь» – драма австрійського драматурга Людвіга Анценгрубера (1839 – 1889). У своїй статті «Новейшая общественная драма» Леся Українка позитивно оцінює творчість Л. Анценгрубера.