«В холодну ніч самотній мандрівець…»

Леся Українка

В холодну ніч самотній мандрівець

в глухім бору знайшов старе кострище;

при місяці білів холодний попілець,

чорніло вколо нього пожарище,

стреміло скілька цілих ще дровець,

були сирі ті, що лежали вище,

либонь, отой, хто сей вогонь палив,

не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками

почав багаття згасле ворушить,

знайшов десь іскорку межи трісками,

і втішився, і став її живить.

Затлівся присок дрібними зірками,

та вогник не спалахнув ні на мить,

і мандрівець, прогаявши годину,

подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім

і ятрилась, мов незагойна рана,

все не могла ожить в огні яркім

і хворий пал той жеврів аж до рана.

На сході сонця у димку тонкім

вогню блиснула смужечка багряна.

А поки сонце осіяло бір,

вогонь вже лютував, мов дикий звір.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 347.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Неопубліковані твори, стор. 58.

Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 635.

Датується орієнтовно 1906 р.

Подається за автографом.