«Тиху задуму вечірнюю…»

Леся Українка

Тиху задуму вечірнюю

напрасна буря розвіяла.

Білу чуприну розтріпавши,

сивії брови насупивши,

з чорних очей розсипаючи

то блискавиці палючії,

то градовиння холоднеє,

гналась вона навісна.

Перешуміла. Та досі ще

сльози важкі ронить дерево,

бережно-тихо спускаючи

з віття на віття і в діл…

Сумно по гаю осиковім

тіні блукають похилії,

тіні від хмар дощових.

Місячним світлом переткані,

наче серпанки жалобнії,

між деревами спиняються,

стовбури білі, тоненькії

в тузі німій обіймаючи,

стовбури тихо тремтять.

Страшно дивитись, як сунуться

тії серпанки без постатів,

сліпо непевними рухами,

наче тіла без душі.

Сунуться марища й журяться

тою журбою нелюдською,

що як людину оплутає,

то заморозить всю кров.

Сумно в гаю заспокоєнім,

вогкою ніччю придавленім,

жаско не так перед бурею,

як після бурі з нудьги.

21.06.1906. Зелений Гай

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 342.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Неопубліковані твори, стор. 59.

Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 709.

Датується за автографом.

Подається за автографом.