Дія 5

Гергарт Гауптман

Переклад Лесі Українки

Діячі

Бекер.

Моріц Єгер.

Старий Бавмерт.

Віттіг.

Горніг.

Старий Гільзе, ткач.

Його жінка.

Готліб, його син.

Луїза, Готлібова жінка.

Мільця, Готлібова мала дочка.

Шмідт, цилюрик.

Молоді й старі ткачі й ткачихи.

Село Ланген-Білау. Кімнатка старого Гільзе. Ліворуч віконце, перед ним верстат, праворуч ліжко, а до ліжка близько присунений стіл. В кутку піч з припічком. При столі, на ліжку, на лаві і на ослоні сидять: старий Гільзе, його стара жінка, сліпа й приглухувата, їх син Готліб і невістка Луїза, всі моляться богу. Межи столом і верстатом стоїть мотовило. За сволоком і на жердці начіпляно всякого ткацького начиння. Довгі повісма вовни висять по всіх усюдах. Скрізь по хаті валяється всяке шмаття. З сеї тісної та низенької кімнатки виходять двері в «хату». Сі двері відчинені, і крізь них видко «хату», а в ній другі двері, якраз напроти, одчинені в іншу кімнатку, таку саму, як ся, що на сцені. «Хата» з глиняною долівкою, убого вряджена, з неї сходи виходять на вишку. В «хаті» видко наполовину ночви на ослоні, коло них накидане хустя, злиденне шмаття. Світло спадає з лівого боку у всі три кімнати.

Старий Гільзе (бородатий, плечистий, але похилий та змарнілий від роботи, хвороби та всяких злиднів. Колись був у війську, зостався без руки. Ніс йому загострився, обличчя мов пилом припало, сам трясеться, худий – самі шкура, кості та жили, очі позападали, точать сльози, як звичайно у ткачів. Встав, за ним син і невістка, молиться вголос). Господи милий! Не знаємо, яку тобі дяку скласти, що ти й сю ніч нам, по своїй добрості та милосердю… що ти змилувався над нами. Що нам і сю ніч ніякого лиха не трапилось. «Велике твоє милосердя, господи», а ми нещасні нікчемні грішники, не варті ми, щоб нас твоя нога розтоптала, такі ми грішні, украй зіпсовані. Але ти, батьку наш любий, зглянешся над нами і приймеш нас для твого сина коханого, господа і спаса нашого Ісуса Христа. «Кров Христова і правда його – се ж моя покраса, се ж мої почесні шати». І хоч як ми малодушні станемо під бичем кари твоєї, хоч як розпалиться та розжевриться піч для очищення нашого, – не карай-нас надміру, подаруй нам вину нашу. Отче небесний, дай нам терпеливість, щоб ми після сього страждання прилучились до твого вічного раювання. Амінь.

Гільзиха (нахилилась і слухала увесь час дуже пильно. Хлипає). Ой, мій старенький, то ж то вже ти хороше молишся, господи, що хороше!

Луїза йде прати, Готліб іде через «хату» в дальшу кімнатку.

Гільзе. Де то наша мала?

Луїза. До Петерсвальда пішла – до Дрейсігера. Вона оце знов скілька пасом змотала вчора ввечері.

Гільзе (дуже голосно). А що, старенька, може, тобі мотовильце поставити?

Гільзиха. А що ж, старенький, постав, постав.

Гільзе (становить перед нею мотовило). Воно-то, знаєш, я б радніший і зовсім тобі його не давати…

Гільзиха. Отакої… Ще що?.. А я ж би що робила цілісінький день?

Гільзе. Дай я тобі трохи пучки повитираю, а то вовну салом заялозиш. Чуєш? (Витирає їй стирочкою руки.)

Луїза (коло ночов). І де ж се ми сало їли?

Гільзе. Як нема сала, то будем хліб їсти, а нема хліба, їстимем картоплю, а як не стане й картоплі, то з’їмо й сухої полови.

Луїза (єхидно). А як борошна не стане, то ми так, як Венглери, пошукаємо, чи не закопав де гицель здохлої коняки, та викопаємо та й прогодуємось тим стервом хоч тижнів зо два. Отак буде! Правда ж?

Готліб (з дальшої кімнатки). Якого дідька там базікаєш?

Гільзе. Стережися-но ти з такими безбожними речами! (Сідає до верстата і гукає.) Готлібе! А чи не поміг би ти мені? Тут треба ще кілька ниточок проволокти.

Луїза (коло ночов). Готлібе, поможи батькові.

Готліб приходить. Батько з сином беруться до марудної робота «накладання основи»: нитки з основи проволікаються крізь зубці в берді та крізь вічка в переборах і присилюються до верстата. Ледве почалась робота, як в «хату» ввіходить Горніг.

Горніг (на порозі до кімнатки). Помагай біг!

Гільзе з сином. Дякувать! Ну, скажи лишень, коли ти спиш? Вдень торгуєш, а вночі на варті.

Горніг. Отак ніколи й не сплю!

Луїза. Здоров, Горнігу!

Гільзе. Що доброго скажеш?

Горніг. Там, майстре, неабиякі новинки. Оце петерсвальдці набрались духу та й вигнали фабриканта Дрейсігера з усією родиною геть ік чортовій матері.

Луїза (трохи зворушена). Ото знов бреше той Горніг в живі очі!

Горніг. Отже ні, молодичко, сей раз таки не брешу. Там у мене на возі гарні були дитячі фартушки. Ні-ні, щиру правду кажу! Отак-таки простісінько й вигнали. Вчора ввечері він приїхав до Рейхенбаха. А тут на тобі! Не хтять його й приймати, бояться ткачів; то він миттю далі навтеки, до Швейніца…

Гільзе (бере помаленьку нитку з основи і прикладає до вічка в переборі, а син з другого боку чіпляє за нитку дротяним гачком і протягає її крізь вічко). Та годі-бо тобі, Горнігу.

Горніг. Щоб я з сього місця не рушив! Та що там, се вже ж і малі діти знають.

Гільзе. Ну, скажи мені, чи ти здурів, чи я п’яний?!

Горніг. Як собі хочеш. А тільки те, що я тобі казав, така правда, як отченаш в церкві; я б не казав, якби я сам при тому не був, якби сам не бачив. Таки на свої очі бачив, от як оце Готліба бачу. Сплюндрували весь дім фабрикантові, геть від пивниці до стріхи. З піддашшя викидали в вікна порцеляни геть додолу. А що там тих сувоїв бархану в потоці?! Кажу тобі, потік загатили, а вода через верх пішла, та чисто тобі синя від фарби – вони ж і фарбу в вікно витрусили. Отак синя курява хмарами й сунула. Там такого лиха наробили, що й сказати не можна! Та не тільки в будинку… і в красильні… і в коморах!.. Поруччя на сходах поламано, підлоги позривано, дзеркало розбито, стільці, канапи, – геть все подерто, попсовано, порізано, порозкидано, потоптано, порубано – вкрай сплюндровано! Кажу тобі, гірш як на війні.

Гільзе. І тобто все наші ткачі були?! (Помалу, недовірливо крутить головою.)

У дверях зібрались цікаві сусіди.

Горніг. Ну, а то ж хто! Я їх усіх на ймення знаю. Я радника крайового водив скрізь по будинку. Я й говорив багато з ким. Вони були ввічливі, як завжди. Робили своє діло нишком, але до краю. І радник багато з ким говорив. Всі були такі несмілі перед ним, як завжди. А проте не дали себе укоськати. Найкращі речі в будинку так тобі чистенько порубали, мов на те найнялись.

Гільзе. І себто ти водив радника по будинку?

Горніг. Чому ні? Я не боюся. Мене всі люди знають як облупленого. Я ні з ким не сварюся. Я з усіма добрий. Нехай я не я буду, коли не водив. Скажу по щирості, я якось аж розм’як, та й радник теж – я те по ньому бачив. Та що справді? Ні словечка не чутно було, так-то все тихо обійшлось. Так було на душі якось по-великодньому, як я собі подумав: отже, таки й наші злидарі помстились нарешті.

Луїза (проривається, тремтячи від зворушення, при тому втирає фартухом сльози). Отак і слід, отак і треба!

Голоси з-поміж сусідів. І тут у нас немало катів. Он там на горі один мешкає. Він має чвірку коней і шість повозів у стані, а ткачів голодом морить.

Гільзе (все ще не вірить). Та як же воно там могло так статись оте все?

Горніг. Та хто ж його знає?! Хто ж його знає?! Один каже так, другий інак.

Гільзе. А що ж кажуть?

Горніг. Та бог його знає; ото ніби Дрейсігер сказав: «Нехай ткачі траву їдять, коли голодні». Більш я нічого не знаю.

Сусіди ворушаться, видно, що переказують один одному Горнігову розповідь; всі обурені.

Гільзе. Слухай, Горнігу. Про мене, кажи, що хочеш. Хоч би ти сказав: «Дядьку Гільзе, ти завтра вмреш». Я скажу: може, й правда, чому ні? Скажи навіть: «Дядьку Гільзе, завтра до тебе король приїде…» Але щоб то ткачі, отакі самі, як я або як мій син, та мали б отаке вчинити? Де там! Зроду не повірю.

Мільця (гарненька семиліточка, простоволоса, з довгими, білими, як льон, косами, з кошичком в руці, вбігає, підскакуючи. Показує матері срібну ложку). Мамо, мамо! А бачите, що в мене є? Тепер мені за це купіть спідничку.

Луїза. Чого се ти летиш мов несамовита? (Дедалі гірше неспокійна.) Що ти там притарабанила? Влетіла без духу. А кошик назад принесла повним. Що се таке, дівчино?

Гільзе. Де ти взяла ложку, мала?

Луїза. Може, знайшла.

Горніг. А вона коли не два, то й три таляри варта.

Гільзе (несамовито). Геть мені, геть! Зараз мені геть! А, не підеш ти!? Я тебе різкою! Зараз занеси ложку туди, де взяла. Геть! Ти з нас злодіїв робиш, га? Пожди, я тобі дам хльосту. (Шукає, чим би набити.)

Мільця (чіпляється за материну спідницю, плаче). Ой, дідусю, не бийте мене… Ми… її… зна… знайшли. Всі ді… діти… всі таке… позна… познаходили.

Луїза (гукає з напруженням і страхом). Адже бачите, що знайшла. Де ж ти її знайшла?

Мільця (хлипаючи). У Петер-вальді знай-шла, у дворі, у Дрей-сі-гера…

Гільзе. Ото б мали ми з тим роботу! Ну, не моняйся, мала, а то я тебе не так нажену.

Горніг. Що я вам скажу, дядьку Гільзе. Ось нехай краще Готліб вдягнеться та й сам занесе ложку до уряду.

Гільзе. Одягайся, Готлібе!

Готліб (шпарко одягається). То я піду до канцелярії та й скажу: «Прошу ласки не гніватись, бо то дитина, що ж вона ще тямить? Ось я вам приніс ложку». Годі тобі ревти, мала!

Мати веде плачучу дитину в дальшу кімнату і там причиняє, сама вертається.

Горніг. Воно таки добрих три таляри коштує.

Готліб. Дай-но, Луїзо, хустинку, щоб часом не зопсувати. Гай-гай! Така дорога річ. (Загортає ложку, а в самого сльози на очах.)

Луїза. Ми б за неї місяць прохарчувались.

Гільзе. Ну-ну, швидше мені! Якомога швидше! Ще б чого не було! Якраз тільки ще сього бракувало! Неси її геть, цур їй, тій чортячій ложці, хоч би швидше здихатись.

Готліб виходить з ложкою.

Горніг. Ото вже й мені час далі рушати. (Іде з кімнати, балакає ще кілька хвилин з сусідами в «хаті», далі виходить.)

Цилюрик Шмідт (ввіходить в хату. Се кругленький чоловічок, жвавий, мов живе срібло, обличчя в нього червоне та хитре). Добридень, люди! Ну, та й чудасія оце діється! Глядіть мені. (Грозить пальцем.) Ви щось замишляєте, я вже бачу. (На дверях до кімнати, не переступаючи через поріг.) Добридень, дядьку Гільзе! (До якоїсь жінки в хаті.) А що, бабусю, як там ваш гостець? Легше, га? А що, бачите? А се я до вас хочу навідатись, дядьку Гільзе, як тут воно у вас? Що за чортів батько? Що се трапилось бабусі?

Луїза. Та то, пане докторе, їм ясні жили в очах повсихали, то вони й не бачать нічогісінько.

Цилюрик. То так від пороху та від пізньої роботи при верстаті. Ну, скажіть мені, як ви погадаєте? Адже ж увесь Петерсвальд рушив. Оце зрання сів я собі на візок, нічого злого не сподіваючись, як єсть нічогісінько. Коли се чую предивні речі! Що за нечиста сила з тими людьми, Гільзе? Лютують, як вовча тічка. Зчинили революцію, рухавку; бунтуються, плюндрують, грабують… Мільцю! А де ж се Мільця?

Луїза привела заплакану Мільцю.

Ану, Мільцю, помацай-но мені по кишенях.

Мільця мацає.

Оті медянички для тебе. Ну-ну, стій, не всі заразом! Перше заспівай! «А у лиски, в лиски…» Ну?.. «А у лиски, в лиски… новий двір…» А що то ти накоїла, дівчино? Гляди мені! Ти он у пастора на тину горобців дражнила, безштаньками лаяла, а вони на тебе панові регентові поскаржились… Але хто б таке сказав? Тож-то півтори тисячі людей забунтувало!

Здалека дзвонять.

Слухайте: в Рейхенбаху дзвонять на сполох. Півтори тисячі людей! Чисто страшний суд! Аж моторошно.

Гільзе. То вони справді йдуть сюди, до Білау?

Цилюрик Шмідт. Авжеж, авжеж, я сам поміж них їхав. Геть через усю юрбу. Так і хотілося злізти з візка та кождому зараз-таки по порошку дати. Біжать підтюпцем одно по одному, як ті злидні, та ще й співи заводять такі, що аж все в середині обертається, просто хоч гинь. Мій хурман на передку зарюмав, як стара баба. Аж мусили ми зараз по добрій чарці полинівки випити. Не хтів би я тепер бути фабрикантом, хоч би мав зараз на резинах поїхати.

Здалека співають.

Чуєте? Так, наче хто кісткою в старий розбитий казан гатить. Оце, дітки, ви й незчуєтесь, як вони вже тут будуть. Прощавайте, люди. Та не дурійте хоч ви. Он зараз військо надійде. Майте хоч ви глузд. Петерсвальдяни вже зсунулися з глузду.

Дзвонять десь близько.

Господи, се вже наші дзвони загули! Ну, тепер всі люди геть показяться. (Іде на вишку.)

Готліб (вертається, задихавшись. Говорить ще з «хати»). Я їх бачив, я їх бачив. (До якоїсь жінки в «хаті».) Вони вже тута, тітко, вже тут! (В дверях.) Тату, вони вже тут, вже тут. З тичками, з рогачами, з кочергами. Вже там на горі коло Дітріха. Бучу збили – страх! Там, здається, їм плату видають. Ой боже ж мій, а що ж то ще тут буде? Я вже й не знаю. А людей, людей! Сила! То-то вже як кинуться – геть все рознесуть! Круто прийдеться нашим фабрикантам.

Гільзе. І чого се ти так гнався? От добігаєшся, що знов тебе ота хвороба схопить, будеш горілиць лежати та об землю битись.

Готліб (зворушений, більш того що радий). Та я ж мусив бігти, а то б вони й мене захопили. Вже й так всі репетували, щоб я їм помагав. Там і хрещений батько Бавмерт були. Ще й мені казали: «Ти б хоч п’ятака взяв, адже й ти голодом пропадаєш». Та ще казали: «Скажи своєму батькові…» Щоб я вам, тату, сказав, щоб і ви йшли помагати фабрикантові прочуханки дати. (Завзято.) Тепер, кажуть, інші часи настали. Тепер вже ткачі не так заживуть. Отож казали, щоб ми всі йшли помагати свого добуватись. Та будемо їсти яловичину щонеділі, а щосвята ковбасу з капустою. Тепер вже все на інший стрій перестановиться, так вони казали до мене.

Гільзе (гнівно, але здержано). То се такий твій хрещений батько? То він тебе до такого гріха призводить?! Щоб ти мені до того не втручався, чуєш? Бо се чортова справа. То їх нечиста сила під’юдила.

Луїза (набравшись запалу, гостро). Так-так, чоловіченьку, сядь собі у запічку, візьми ложечку, сьорбай сироватку, вдягни спідничку та бозі помолися, – от і догодиш таткові. Оце такий чоловік, дивіться, люди добрі!

Люди в «хаті» сміються.

Гільзе (тремтить від злості). А це така жінка? Га? Так я ж тобі от що скажу. Що ти за мати, коли ти так пащекуєш? Се ти так дочку навчаєш? То се ти чоловіка свого до гріха та до нечесті намовляєш?!

Луїза (без ваги). Тю на ваші попівські теревені! Я ними дитини либонь не нагодую. Через їх ви всі отут валяєтесь обідрані та неохайні. Тими молитвами і пелюшок не висушиш. Еге ж, я мати, щоб ти знав! Тим-то я й кажу: щоб усіх фабрикантів джума задавила, щоб вони всі в пекло запались! Отож-то, що я мати. Хіба ж його вдержиш на світі, теє дитинятко? Та я ж більше плачу, ніж дихаю, відколи теє немовлятко на світ прийде та поки смерть над ним змилується. А ви якого дідька робите? Хреститесь отут та молитесь, а я собі ноги збиваю за одним-однісіньким горнятком маслянки. Та чи одну ніч я собі голову розбивала, як би мені тую нещасливу дитинку хоч крадькома на цвинтарі поховати. Що ж така дитина винна, га? Чого ж вона має так марно гинути? А он Дітріхові діти в вині купаються, молоком вмиваються. Ет, та що? Як тільки тут що почнеться, то мене ніхто й на шнурку не вдержить. Я вам просто кажу: як почнуть Дітріховий будинок руйнувати, то я буду там перша і не дай тому боже, хто мене спинятиме! Буде вже з мене, кажу вам, годі!

Гільзе. Зовсім пропаща! Тобі вже ніщо не поможе.

Луїза (люта.) Сами ви пропащі. Тюхтії ви, ганчірки ви, а не люди. Попльованки якісь. Тхори, боягузи, від дитячого калатала втікаєте. Такі слиняві, що як вам хто хльосту дасть, то ви ще тричі в ноги поклонитесь. Вам уже так висушено всі жили, що й від сорому не почервонієте. Хоч би хто взяв батога та вам гарту додав, а то вам уже й кості спорохніли. (Швидко вибігає.)

Всім ніяково, мовчать.

Гільзиха. Що се їй робиться, старий?

Гільзе. Та нічого, старенька, а що ж би їй мало робитись?

Гільзиха. Скажи лишень, старий, чи то мені так здається, чи й справді дзвонять?

Гільзе. Та то, стара, певне, когось ховають.

Гільзиха. А от мене ніяк бог не приймає. І чому се я не вмираю, старий?

Мовчать.

Гільзе (кидає роботу, випростується, говорить урочисто). Готлібе!.. Твоя жінка багато нам наговорила. Отже, дивись сюди, сину! (Розхристує груди.) Ось тут була штучка завбільшки з наперсток. А де я свою руку подів, про те знає король. Вже ж мені її не миші відгризли. (Походжає по хаті.) Твоя жінка – ще її й звання не було, як я вже квартами свою кров проливав за рідний край. Отже, нехай вона собі пащекує, скільки душа забажає. Про мене. Мені однаковісінько. Боятись? Щоб я та боявся? Чого ж би се я боявся, скажи на ласку божу? Чи не тієї жмені війська, що, може, прийде слідом за бунтарями? Ой, горенько моє! Ото велике діло! Тільки б і всеї біди! Оце але! Та я хоч трохи й зігнувся в спині, а ще якби до чого прийшлося, то в мене кості, як у того слона. Я б собі ще дав раду з тими кількома паршивими штиками. Ну, а якби й круто прийшлося? Ой, з дорогою душею зібрався б я у велику дорогу. До смерті мене й просити довго не треба. Мені хоч і зараз. Овва! Хоч би й так! Хіба я що на світі покидаю? Вже ж не плакати по сій старій скрині, по сьому намученому тілу. Я б і радніший відчепитись від тієї муки та злиднів, що то ніби життям зветься. Але ж потім, Готлібе? Потім буде щось таке, що як його втратиш, то вже навіки.

Готліб. А хто його знає, що там буде, як ми помремо? Того ніхто не бачив.

Гільзе. Кажу тобі, сину! Май віру хоч в те єдине, що нам, злидарям, зостається. А нащо ж би я оце тут сидів та на підніжки тупав до загину більш як сорок літ? Чи я ж би дивився спокійно, як інший отам розкошує, та панує, та з мого лиха і голоду собі статки-маєтки збирає? Чого ж я терплю? Бо я маю надію. Я все щось маю, хоч в якій нужді. (Показує кудись у вікно.) Ти маєш тут свою долю, а я – там, на тім світі. От як я думаю. Хоч би мене четвертували, я певний свого. Так нам обіцяно. Буде суд, але не ми судитимем, – «мені належить помста», сказав господь бог наш.

Голос за вікном. Ткачі, до гурту!

Гільзе. Про мене – робіть, що хочете. (Сідає до верстата.) Мене не витягнете звідси.

Готліб (трохи вагається). Я піду до роботи. Хай буде що буде. (Виходить.)

Чутно, як багато голосів співають зовсім близько ткацької пісні; спів одноманітний, глухий, жалібний, мов голосіння.

Голоси людей у «хаті». Ой, мені лишенько! Тож-то йде їх – як мурашня! І де тих ткачів стільки набралось? Та не пхайся, і я ж хочу побачити! Дивись ти на ту довгу тичку попереду. Ой-ой! Що їх насунуло! Мов хмара!

Горніг (ввіходить межи люди в «хату»). Дивіться, чи то вам ще не кумедія? Таке не щодня побачите. Ось пішли б ви ще туди до горішнього Дітріха. Отам штуку втяли неабияку! Нема вже в нього тепер ні будинку, ні фабрики, ні пивниці, як єсть нічогісінько. Пляшки геть всі чисто видудлили… та навіть і відкоркувати не трудились. Раз-два-три, шийка геть, а як хто собі пику скалками поріже, дарма! Там не один бігає спасочений, як свиня. Тепер от ще тутешньому Дітріхові прочуханки завдадуть.

Співи затихають.

Голоси в «хаті». Як подивитись на них, то наче б і не лихі.

Горніг. Стривайте, пождіть! Се вони ще тільки надумуються. Он гляньте, як вони палац з усіх боків обзирають. Ось подивіться на того гладкого дідка – он отам, з відром в руках. Се коваль з Петерсвальда, меткий чоловічок. Він вам найгрубші двері одним махом висадить, як шкаралущу, – будьте певні! Вже як йому фабрикант в руки попадеться, то нехай попрощається!

Голоси в «хаті». Торох чорта в лоб! Камінь в вікно! Отепер наженуть холоду старому Дітріхові. Он він почепив таблицю. Таблицю почепив? Що ж там на ній стоїть? А ти не вмієш читати? Що ж би з мене було, якби я не вмів читати? Ну, то читай! Ви всі бу-де-те за-го-же-ні, ви всі будете загожені.

Горніг. Нехай сховається з своєю таблицею. Все одно нічого не поможеться. Не такий ґедзь напав, щоб так минув. Вони на фабрики напосілись. Вони хотять машини з світу зігнати. Вони ж бачать, що машина хатнього ткача руйнує, се ж і сліпий бачить. Гей-гей, ото розходились християни! Тепер їх ні радник, ні начальник не вгамує, а не то щоб якась таблиця, де вже там! Тільки глянути, як вони там господарюють, то видно, до чого йде.

Голоси в «хаті». Ой, людоньки ж мої, людоньки! Що того народу понаходило! І чого їм треба? (Шпарко.) Он вони вже на мості! (Зо страхом). Чи то вони йдуть на сей бік? (З великим дивом і жахом.) До нас ідуть, до нас. Ткачів з хати викликають.

Всі втікають, «хата» порожніє. Бунтарі вриваються юрбою, задрипані, запорошені, червоні від горілки і від втоми, невиспані, дикі, обшарпані. Вбігають в хату, кричачи: «Ткачі, до гурту!» – і розсипаються по всіх кімнатах. В кімнату до Гільзе ввіходить Бекер і скілька молодих ткачів з тичками та з киями. Побачивши старого Гільзе, вони трошки схаменулись і спинились.

Бекер. Покиньте, дядьку, теє ткання. Хай собі хто хоче тупає при верстаті, а вам нема чого більше мучитись. Ми вже про те постарались.

Перший молодий ткач. Вам вже більше не прийдеться лягати спати голодним.

Другий молодий ткач. Тепер ткач знов матиме над головою стріху, а на тілі сорочку.

Гільзе. І звідки вас дідько несе з тичками та з сокирами?

Бекер. Ми їх поперебиваєм на Дітріховій спині.

Другий молодий ткач. Ми їх розпечемо та й всадимо фабрикантам у пельку, нехай і вони попробують, як голод пече.

Третій молодий ткач. Ось ходіть лишень, дядьку, з нами! Ми їм спуску не даємо.

Другий молодий ткач. Нас ніхто не жалував – ні бог, ні люди. Тепер же й ми сами свого доправимось.

Старий Бавмерт (увіходить, трохи заточується, несе під пахвою зарізаного півня. Розставляє руки). Братики! Всі ми браття! Дайте ж я вас обійму, братики мої рідні!

Сміх.

Гільзе. То се вже так з тобою, Вільгельме?

Бавмерт. Се ти, Густаве? Ох, ти ж мій бідний, голодний товаришу, ходи до мого серця (чуло).

Гільзе (суворо). Дай мені спокій.

Бавмерт. Слухай, Густаве, от що. Аби тільки щастя. Ось ти глянь лишень раз на мене. Чи бач, який я тепер? Се як кому щастя! Чим я тепер не граф? (Вдарив себе по животу.) Ось угадай, що тут є? Панська страва. Аби тільки щастя, то буде й шлямпан, і заяча печеня – все буде… А я вам от що скажу: ми помилились, треба грабувати.

Всі (один поперед одного). Грабувати, гурра!

Бавмерт. От тільки перший ласий шматочок зтеребив, і зараз вже натура обізвалась. І г-господи, що ж то за сила стала, як у вола! Так з тебе тая сила і суне, аж сам не тямиш, куди й по чому лупиш. Ну, та й веселий же я, матері його!..

Єгер (на дверях, в руках у нього стара кавалерійська шабля). Ото втяли ми атаку, напрочуд!

Бекер. Ми вже добре зміркували справу: раз-два-три, та вже й в будинку. А там уже й піде, як пожежа. І зашипить, і зашкварчить. Аж іскри посипляться, мов з кузні.

Перший молодий ткач. А варто б таки трошечки вогника розпалити.

Другий молодий ткач. Підемо до Рейхенбаха та й пустимо багачам червоного півня.

Єгер. Ото б то вже попав пальцем в небо. Тоді б вони за страховку грошей силу загорнули.

Сміх.

Бекер. Звідси підемо у Фрейбург до Тромтри.

Єгер. Та час уже й урядникам задати перцю. Я сам читав, що з бюрократів усе лихо йде.

Другий молодий ткач. Хутко підемо до Вроцлава. Нам же все гурту прибуває.

Бавмерт (до Гільзе). Ось випий лиш, Густаве!

Гільзе. Я й зроду її не пив.

Бавмерт. То було на іншім світі, а сьогодні в нас новий світ настав, братику.

Перший молодий ткач. Один тому час, що батько в плахті.

Сміх.

Гільзе (нетерпляче). Та чого вам тут від мене треба, шибеники?

Бавмерт (трохи зляканий, примилюється). Ну, дивись, я ж тобі півничка приніс. Таж з нього юшку своїй старенькій звариш.

Гільзе (трохи здобрів). Ов! Ну, то йди скажи їй.

Гільзиха (пильно прислухалась, приставивши руку до вуха; замахала руками). Та відчепіться геть. Я не терплю курячої юшки.

Гільзе. Ото й добре, стара. І я так. А вже такої юшки, то й поготів. А ти, Бавмерте, слухай сюди, що я тобі скажу. Коли старі люди починають белькотати, як малі діти, то чорт з радощів аж на голові ходить. Отже, щоб ви знали! Щоб ви всі те знали: мені з вами нічого робити. Вас сюди ніхто не просив. По всій правді і справедливості, вам тут нема чого робити!

Голос. Хто не з нами, той проти нас.

Єгер (грізно і грубо). Ач, як розходився! Слухай, діду, ми тобі не злодії.

Голос. Голодні ми, та й годі.

Перший молодий ткач. Нам жити хочеться, от і все. Нас повісили, а ми шнурки перетяли.

Єгер. Так і слід було. (Наставляє кулака до лиця Гільзе.) Ось тільки ще слово скажи, так тобі й затоплю в гирю.

Бекер. Та годі тобі, годі, не чіпай старого. Ми, дядьку, так собі думаємо: краще вмерти, як знов отак жити.

Гільзе. А я ж хіба не прожив отак більш як 60 літ?

Бекер. Все одно. Коли-небудь та мусить-таки змінитись.

Гільзе. На Миколи та й ніколи.

Бекер. Як не дадуть по добрості, то ми й силою візьмем.

Гільзе. Силою? (Сміється.) Ну, то не довго вам животіти. Покажуть вам хутко, чия тут сила. Ось пожди трошки, хлоню!

Єгер. Що, військо? І ми в війську бували! З двома-трьома ротами вправитись недовго.

Гільзе. Еге ж, язиком, аякже. А хоч би й управились, то дві проженете, а десять прийде знову.

Голоси (за вікном). Військо йде! Стережіться!

Всі раптом заніміли. На хвилину чутно здалека сурми й тарабани. Хтось серед тиші мимохіть скрикує: «Ой, цур йому! Втечу!» Всі сміються.

Бекер. Се хто тут збирається навтеки? Хто се сказав?

Єгер. Хто се перелякався отієї жменьки паршивого війська? Я вам за команду. Я сам був при муштрі. Я знаю всі артикули.

Гільзе. З чого ж ти стрілятимеш? Може, з кия, га?

Перший молодий ткач. А покиньмо ми сього дідугана, в нього не всі дома.

Другий молодий ткач. Та вже трохи підтоптався.

Готліб (так підійшов, що ніхто не бачив. Хапає першого ткача). Се ти так на старого чоловіка визвіряєшся?

Перший молодий ткач. Та чого ти вчепився, хіба я що сказав?

Гільзе (стає межи ними). Нехай собі верзе. Не чіпай, сину. Хутко й сам побачить, котрий з нас сьогодні здурів, – я чи він.

Бекер. Ти з нами йдеш, Готлібе?

Гільзе. Обійдеться й без нього.

Луїза (ввіходить в хату, гукаючи). Ой, і чого ви тута застряли? Та з такими святими-божими тільки час дарма гине. Ходіть на майдан! На майдан ідіть. Тату хрещений, біжіть хутенько! Швидше! Там майор з коня говорить до людей. Каже, щоб ішли додому. Ідіть, бо як спізнитесь, то все пропало.

Єгер (на відході). Ну, та й одважного чоловіка маєш, хоч куди!

Луїза. А де ж я маю чоловіка? Нема в мене ніякого чоловіка!

Дехто в «хаті» співає:

Ой, я собі мужичок з кулачок,

в мене жінка зросла, як сосна,

я за неї захилюсь, захилюсь

та й нічого не боюсь, не боюсь!

Віттіг (збіг з вишки з відром в руках, мав вибігти геть, але на хвилинку затримався в «хаті»). До гурту! Хто не хоче падлюкою зватись, за нами! Гурра! (Кидається геть.)

Дехто з гурту, між ними Луїза і Єгер, біжать за ним з криком: «Гурра!».

Бекер. Прощавайте, дядьку, ми ще з вами поговоримо. (Хоче йти.)

Гільзе. Навряд. П’ять років я вже не проживу, а раніш ти не вернешся.

Бекер (спиняється здивований). Звідки не вернусь, дядьку?

Гільзе. А з тюрми; ти ж думав звідки?

Бекер (реготить несамовито). Мені б тільки того й треба. Там, дядьку, хоч хліба дадуть доволі! (Виходить.)

Бавмерт (сидів досі мов притлумлений на ослоні і думав, тепер встає). То правда, Густаве, я трохи смикнув сьогодні. А все-таки в мене ще не зовсім замакітрилось. Ти собі по-своєму думаєш, а я по-своєму. Я таки скажу, що Бекерова правда: чи в путах, чи в кайданах сидіти, а все воно в тюрмі ліпше, ніж вдома. Там чоловік безпечний, хоч з голоду не пухне. Я й сам не рад би встрявати до них. Та коли ж, бачиш ти, треба ж і мені хоч раз на віку вільно дихнути. (Говорить помалу, вже на порозі.) Бувай здоров, товаришу. А якби трапилась мені яка пригода, помолись, чуєш, трошки за мене! (Виходить.)

В кімнаті вже нема нікого з бунтарів. А в «хаті» знову збираються цікаві сусіди. Гільзе знов береться до основи. Готліб добув з запічка сокиру і, не тямлячи навіщо, пробує, чи гостра. І батько, і син мовчать, але не спокійні. Знадвору вривається гомін і галас великої юрби.

Гільзиха. Слухай, чоловіче, он як підлога тремтить, що воно діється? Що се в нас буде?

Мовчать.

Гільзе. Готлібе!

Готліб. А чого там?

Гільзе. Поклади ти тую сокиру.

Готліб. А хто ж скалок наколе? (Прислоняє сокиру до печі.)

Мовчать.

Гільзиха. Ти, синку, слухай, що тобі батько каже.

Голос (співає під вікном):

Сиди вдома, мужичок з кулачок,

гляди своїх ложечок, мисочок!

Гей, гоп-чуки, традідбом, чок-чок-чок.

(Відходить.)

Готліб (схопився, з кулаком до вікна). Ой, не дрочи мене! Гадюко!

Раптом стріляють враз.

Гільзиха (скипіла з жаху). Ой, господи Сусе, чи се знов грім?!

Гільзе (мимохіть складає руки). Царю небесний! Рятуй бідних ткачів, рятуй моїх нещасних братів!

Хвилинку всі мовчать.

Гільзе (сам собі, стурбований). Се вже ллється кров.

Готліб (по вистрілі схопився, стиснув сокиру в руках, зблід, ледве притомний, сам не свій). Що ж се, чи нам ще й тепер киснути вдома?

Дівчина-ткачівна (гукає з «хати» в кімнатку). Дядьку, дядьку, оступіться геть од вікна. У нас на вишці куля в вікно влетіла. (Зникає.)

Мільця (сміючись, заглядає в вікно). Дідусю, дідусю, а там стріляють з рушниці! І двоє впало. Один так крутиться, крутиться колесом. А один тріпається так, як горобець, коли головку одірвати. А кров тече, ой-ой-ой, багацько!.. (Втікає.)

Ткачиха. Двох уже поклали…

Старий ткач (в «хаті»). А гляньте, як вони війську задають.

Другий ткач (несамовито). Дивіться-дивіться на жінок. От так наші! Чи бач, як підіймають плахіття! Чи бач, як плюють на військо!

Ткачиха (гукає). Готлібе! Глянь лиш на свою жінку – ся не потак тебе! Он скаче перед рушницями, як на музиках.

Четверо людей несуть когось раненого в «хату». Всі замовкли. Далі чутно, як хтось виразно каже: «Се ткач Ульбріх».

Голос (трохи згодом). Йому вже амінь, куля в вухо попала.

Чутно, як люди йдуть по дерев’яних сходах. Потім раптом: «Гурра! Гурра!».

Голоси в «хаті». Де вони каміння набрали? Ото тепер буде! А з дороги! От тобі й військо! Ой, каміння, як град!

Знадвору крик, вереск, рев долітає до «хати». В «хаті» люди, скрикнувши від жаху, зачинили раптом двері.

Он знов набивають. Ой, зараз гримнуть всі враз! Дядьку Гільзе, гетьте од вікна!

Готліб (знов хапає сокиру). Що-що-що? Хіба ми пси скажені? Набоями нас годують замість хліба? (Трохи спинився з сокирою в руках. До батька.) Щоб мені жінку застрелили? Не попущу! (Кидається геть.) Гей, дам я вам! (Вибігає.)

Гільзе. Сину-сину!

Гільзиха. Куди ж се Готліб?

Гільзе. До чорта в пельку.

Голос з «хати». Дядьку, гетьте од вікна!

Гільзе. Я не вступлюсь. Хоч би ви всі до решти подуріли! (До Гільзихи, дедалі все більше не тямлячись.) Тут мене мій творець небесний посадовив. Правда, стара? Тут будемо сидіти і своє діло робити, хоч би весь світ запався. (Починає ткати.)

Стріляють враз. Гільзе, встрелений на смерть, витягається, а потім падає на верстат. Тут гукають: «Гурра!», і з тим криком всі люди, що досі були в «хаті», вибігають на вулицю.

Гільзиха (раз по раз питає). Старий, старий, що тобі такого?

Гукання «Гурра!» чутно все далі і далі. Раптом вбігає в кімнату Мільця.

Мільця. Дідусю, дідусю, там військо з села виганяють, напали на Дітріха, так само роблять, як у Дрейсігера. Дідусю! (Завваживши щось непевне, дитина злякалась, устромила пальця в рот і підійшла до мертвого ближче.) Дідусю?!

Гільзиха. Ой, чоловіче, та скажи ж хоч слово, се ж можна й справді перелякатись!

Кінець