2. Складання Біблії
Моріс Верн
Переклад Лесі Українки
До якого часу, до яких обставин, до яких авторів можна віднести складання кожної біблійної книги, різних збірок або натуральних груп, визначених нами, врешті цілого збірника такого, яким він дійшов до нас?
На сі різні питання давались і даються дуже неоднакові відповіді. Коли спитати традиції синагоги, що була загально прийнята, окрім деяких подробиць, християнською церквою, то ось картина різних походжень:
П’ятикнижжя, окрім 8 остатніх стихів, де оповідається про смерть Мойсея, єсть твір Мойсея; книга Ісуса Навіна окрім 5 остатніх стихів, де йде річ про смерть сього героя, єсть твір Ісуса Навіна.
Автор книги Суддів – пророк Самуїл; над книгами Самуїла працювали по черзі пророки Самуїл, Гад і Натан; над книгами Царств пророк Єремія.
Книги Ісаії, Єремії. Єзекиїла, Даниїла і 12 малих пророків мають авторами тих людей, чиї імена стоять у заголовку.
Псальми походять від різних письменників, але по більшій часті від царя Давида; цар Соломон єсть автором Притч, Еклезіаста і Пісні Пісень; Йов як і П’ятикнижжя походить від Мойсея; Рут уважається додатком до книги Суддів і Самуїла; Плач Єремії, Параліпоменон і Ездра – твори Ездри, а книга Неємії – твір Неємії; Естера уважається працею великої синагоги, ученого товариства часів відбудування (Restauration).
Легко завважити, що ми залишили тут книги, властиві лиш грецькій Біблії; в справі їх походження панувала завжди чимала вільність присуду. Врешті загальний збір книг Старого заповіту був упорядкований заходом Ездри, великого реставратора юдейства в V ст. до нашої ери.
З більшою частиною сих тверджень не згоджується школа сучасної екзегетики. Від ста літ було положено чимало праці з початку в Німеччині, потім у Голандії, в Англії, у Франції на вияснення питань про походження і складання святих книг. Головний результат сих довгих і детальних дослідів єсть той, що тепер уже не можна уважати традиційних тверджень за справді наукові. Се твердження емпіричні і практичні і можуть бути затримані лиш на стільки, на скільки їх потверджує дійсно зміст книг.
Коли дослідити причини, чому традиція прийшла до різних своїх висновків, то побачимо таке: традиція вдоволилась тим, що віднесла цілу серію П’ятикнижжя й історичних книг до того, хто виступав в них головною особою, а де такого чоловіка бракувало, то до якої іншої славної людини, яка стояла найближче до певних подій. П’ять книг про Мойсея (libre de Moyse), стали ся libri Moysi, книги Мойсеєві; книга Ісуса Навіна занята оповіданням про діла сього героя, і от вона була зараз надана йому.
Книга Суддів не могла бути наданою жодному з людей, виведених у ній, тоді вибрано Самуїла, що настав безпосередньо по останньому з героїв, яких події розказано в книзі. Книга Самуїла, де пишеться про сього чоловіка, а потім про Давида, уважається твором Самуїла в тій частині, де говориться про сучасні йому справи, а далі за авторів уважають його товаришів, що наступили по ньому, Гада й Натана, бо їх імена часто згадуються в книзі.
Єремія, великий співець смутку, що бачив руїну Єрусалима, мав бути впорядчиком двох книг Царств; не забудьмо, що жиди звуть усю отсю історичну серію першими пророками.
В інших книгах імена авторів були по більшій части написані в тексті або в заголовку; традиция обмежилась тим, що прийняла їх на віру. Щоб оцінити безсторонньо те, що дає традиция, коли вже ми дослідили, що сього не досить, не слід перш усього забувати, що традиційна теологія, чи то жидівська, чи то християнська, не має на меті власне навчити нас про походження і складання біблійних книг; вона найбільше славить і вихваляє їх святість, що робить їх джерелом для догматів і поживком для побожності. З сього погляду вона потверджує взагалі їх автентичність, не придаючи сьому слову дуже докладного значення, і ставши на сьому, не завдає собі клопоту розбирати чисто літературні непевності і суперечки, які можуть з’явитись в поводу її тверджень.
Так вчинила найперше синагога, так вчинила в свою чергу й християнська церква, прийнявши, можна сказати, з заплющеними очима всі об’яснення, які були їй дані, не піддаючи їх під сувору провірку, вдовольняючись тією думкою, що сі об’яснення дають великий простір теологові, щоб построїти догмати або дати поживок побожності. Тут ми додаємо, що різні релігійні громади дедалі все виразніше признають літературній та історичній критиці право вільно досліджувати складання і походження святих книг, аби тільки та критика не чіпала потрібної для них незалежності в справі догматів, моралі й культу.
Зібравши всі здобутки праці новітньої критики, можна поставити поруч реестру традиційних даних зовсім іншу картину: П’ятикнижжя – се не праця одної людини і одного часу, воно зложене, чи зібране з писань різних часів і різних авторів. Тепер уже визначено дати сих різних писань і різні редакції, що провадили до теперішнього етапу сього твору (п’ятикнижжя), але критики не погодились між собою що до числа первісних документів, походження і порядку, в якому вони мусять бути, і щодо змін, учинених над ними.
Критики уважають, що сі писання ідуть одно по одному досить не рівно, від 13 до 5 ст. до нашої ери; увесь же твір був доведений цілком до кінця тільки в сей остатній час (V ст., тоже заходом Ездри). Автори різних документів і списків невідомі; книга, вся взагалі, єсть анонімний утвір.
Книга Ісуса Навіна (Josue), кн. Суддів, Самуїла, дні перші книги Царств – у нашому каноні кн. Царств, – се знов анонімні книги і неможливо вказати авторів їх. В них увійшли уривки давних творів і кожен із тих уривків не раз був змінений та редагований.
Кн. Іс. Навіна мусить бути наближена до П’ятикнижжя і її остання редакція, так як і П’ятикнижжя, належить до V ст. до Р. X.; Судді і 1 – 2 книги Самуїла дійшли до теперішньої своєї форми в VIII або в VII ст., себто до вавилонського полону; книги Царств скінчені в часи вигнання.
Редакція Ездри, Неємії й Параліпоменон мусить належати до невідомого письменника, що жив може за два віки до Хр., у всякім разі в двох перших книгах доховались важні автентичні уривки спогадів тих людей, чиїм іменем названі сі книги.
Що ж до властивих пророцтв, критична школа заховує багато традиційних вказівок, власне у всьому, що належить до питання про автентичність Єремії, Єзекиїла, Осії, Амоса, Міхея і т. і. Але кн. Ісайї ділять на дві частини; перша частина (гл. 1 – 39) поряд із автентичними уривками має теж із пізніших часів багато уривків, приписаних у різні дальші роки; друга частина (гл. 40- 56) належить до часів вигнання, написана може двома віками пізніше Ісайї.
Кн. Даниїла написана не в часи полону, а на чотири віки пізніше, в часи Макавеїв; се можна бачити з того, що їй відома боротьба Птолемеїв і Селевкідів і що в ній описано релігійне лихоліття жидів за Антіоха Епіфана. Кн. Іоїла та Йони написані в зовсім пізні часи; Захарію приписують трьом різним авторам.
Щодо часу і автора Писань, то тут нема діла з традицією. Псалми взагалі не можуть належати до тих людей, під чиїми іменами вони стоять. Мало які з них раніші часів полону; більшість утворена в V, IV, III та II ст. до Хр. Автори їх не відомі.
Ні Притчі, ні Пісня Пісень, ні Еклезіаст не є творами Соломона; Притчі – се звід збірок, складаних помалу і після вигнання; дехто стоїть за те, що Пісня Пісень, се досить давний твір, писаний раніш вигнання; навпаки, Еклезіаст повстав у далеко пізніший час, за наступників Александра. Йов, твір анонімний, зачисляється то до часів полону, то до часів відродження. Нарешті щодо книги Рут, Плачу Єремії і Естери нема згоди, але автентичними і гідними віри вони не признані.
Зводячи все до купи, новітні школи в більшій частині не згідні з традицією. На місце докладних тверджень і ясно показаних авторів, вони становлять дати непевні, – частіше далеко пізніші і дуже часто признають твори анонімними.
На жаль, навіть і сі здобутки, коли придивитись їм трохи ближче, не можуть потішити нас своєю певністю; не лише між окремими екзегетами панує досі чимала незгода, хоч усі вони запевняють, що ніби йдуть слідом за загальними принципами роз’яснення та досліду власне у всьому, що належить до поважного питання при складання і походження головних частин П’ятикнижжя, – але й загальні твердження новітньої критики показуються умовними, через те їх можна приймати лише дуже обережно. Коли ж почнемо шукати, чого власне бракує сим здобуткам, щоб бути певними, то завважимо ось що: новіша екзегеза не вийшла в своїх дослідах від жодного певного і встановленого принципу літературної та історичної критики. Вона робила все напомацки; показала, правда, поважними доказами, що неможливо триматись традиційних здобутків, та проте не могла дати нам ясного поняття про обставини початку й складання окремих книг і цілих збірок, – на те не ставало в неї наукової основи.
Хоч би напр. з П’ятикнижжям! При дослідах над ним дійдено хутко до дуже важного, але чисто негативного вислідка, себто, що Мойсей не був його автором; після сього ось уже століття як провадиться справжня китайська ломиголовка, – первісні документи і пізніші редакції наступають одні по других в протягу десяти століть, немов калейдоскоп; кожний письменник зміняє відносини окремих шматків чисто самоправним способом, очевидячки піддаючись капризу або власному вподобанню. Тут не місце показувати, що в сій делікатній роботі цінування умов, при яких повстали біблійні книги, конечне потрібний суворіший і обережніший метод, такий, щоб міг знайти собі признання у всякого, хто тільки серйозно бажає здати собі справу про те, як склалися єврейські писання, які б не були його філософічні та релігійні вподобання. Коротко, критична школа зруйнувала давні дати й твердження, не встановивши міцно нових кадрів для святої літератури.
Щоб осягти більше вдоволяючий результат і щоб він міг бути загально прийнятий, слід установити, звідки починати досліди, не починаючи з якого-будь туманного і мало відомого часу, куди можна зайти тільки химерною дорогою власної фантазії, але тримаючись регресивного методу, себто визначаючи такий час, коли твори напевне були вже в такому стані, в якому дійшли до нас, потім століття за століттям відшукувати обставини, при яких вони могли складатись.
Нагадаймо собі для сього головні риси жидівської історії. В 70 р. по Хр. жидівська нація падає в купі з головним містом під ударами Тита; жиди та християни забирають із собою і розносять по всьому світу свої святі книги, себто Біблію. За два віки раніше (друга половина II ст. до X.), жиди переживши панування персів, а потім наступників Александра, заложили за князів Макавеїв незалежну державу. Можна припустити, що Біблія вже за тих часів була зложена в своїх головних рисах, надто в тому, що відноситься з одного боку до Шестикнижжя (кн. Мойсеєві та Іс. Навіна), з другого боку збір інших книг (кн. історичні і власне пророчі).
Щодо Писань у таких різних між собою числом і складом видань Бібліях, як грецька і єврейська, то не можна запевняти, що вони всі з’явились за сих часів, коло 150 р. до X., а тим меньше, щоб вони були зведені в збірник. Отже починати досліди про повстання Біблії по нашому треба так: за 150 р. до Хр. жиди мали і вважали за святі книги дві головні частини Біблії: Мойсеїв закон і історично-пророчі книги. Берімося тепер дуже обережно до точок, що відносяться до сього подвійного збору.
Мойсеїв закон безперечно був книгою „Закону” для жидів другого віку до X. Отже сі жиди показують характеристичні прикмети; вони виявляють риси соціального гурту, певної релігійної громади, що відбудувались у Палестині в кінці VI, в V та IV ст. до X. Давна історія жидів ділиться, як ми вже мали нагоду згадати, на два періоди, розрізнені глибоким ровом: на період давніх царств, сливе від 1100 до 588 р. до X., і період відбудування (Restauration) від 536 до Р. X. аж до 70 по X. Їх розділяє час вигнання або час вавилонського полону. До полону – се політична держава, незалежна, з усіма органами властивими її устроєві; після полону, се щось наче церковна держава, що доходить через який час до певної автономії, але головно основана на організації культу та попівського стану, якими вони були в Єрусалимі.
Часи давніх держав дають нам загальну ідею „держави”, часи відбудування ідею „церкви”. Ясно, що Закон, правила горожанської, громадської і релігійної організації, які годились для одного, не могли підходити до другого. Коли б навіть „Закон” давніх царств і пережив страшний перелом полону, то він мусів би бути зовсім перероблений для вжитку при зовсім іншому стані речей; так само закон придатний в часи відбудування, не може бути законом Ізраеля до часу вигнання.
Коли Мойсеїв закон, списаний в нашому теперішньому П’ятикнижжю, єсть той закон, в якому жиди II ст. до X. шукали приписів культу і поводження, то зовсім натурально думати, що він єсть твором часів відбудування, бо до тих часів він придається зовсім; тим часом ми бачимо моральну й матеріальну неможливість запевняти, що звід законів, добрий при стані речей V, IV і III ст., міг бути зложений за скільки століть раньше, напр., в часи давніх царств. Отже ми встановимо, – звичайно не як доказану безперечну, річ, але як дуже правдоподібний здобуток, що „Закон” II ст., списаний в П’ятикнижжю, єсть, беручи взагалі, „Закон” часів відбудування, що, приходячись до обставин сього зовсім виразного періоду жидівської історії, він єсть твором тих учених (книжників) часів відбудування, що взяли на себе працю визначити новій жидівській державі, тільки що відродженій з попелу, приписи поводження й релігії.
Так звані Мойсеєві закони заведені, як усякий пам’ятає, при помочі дивно щасливої літературної фікції в епопею Ізраелітів, нащадків Авраама, вирваних національним божеством із єгипетської неволі і осаджених на Ханаанській землі. Нема жодної рації думати, щоб ся чудова оправа була зроблена в інший час, ніж оправлений в неї сам закон. Епопея Початків, ся свята чи „золота” легенда, єсть таким способом працею великих теологічних шкіл часів відбудування, що взялися вславити найдавніше минуле нації, потішити її при неконечне славних сучасних обставинах видовиськом дивної божої ласки, що покривала її при народженні, – минуле ж давало надію на будуче.
Придивімось до сього ближче. Кінець VI ст. до Хр. і протяг V ст., наскільки ми можемо знати їх із книг Ездри та Неємії, були дуже непридатні для довгої, затяжної роботи, ученого та літературного випрацювання, подрібного укладання законів, яке ми бачимо в П’ятикнижжю. Се хіба тільки в початку 400 р. могли настати і почати свою працю ті великі школи істориків та законників, до яких ми відносимо сей утвір; тільки в той час учені гурти могло знайти добрі умови для матеріальної й моральної організації, конечне потрібної для такої роботи.
Отже, беручи загально, тільки межи 400 і 250 р. до Хр. починається час, коли могло скластися П’ятикнижжя, або навіть П’ятикнижжя й Іс. Навін, себто Шестикнижжя. У всякім разі, дуже можливо, що богослови та законники послугувались давнішими пробами, складаючи спільними силами сей єдиний в своїм роді монумент. Новітня критика запевняла навіть, ніби вона відрізнила серію документів і може виділити їх із теперішнього зводу; вона відносить їх до різних часів і думає, що при помочі їх можна би прослідити релігійну и соціальну еволюцію жидів від X ст. аж до V ст. до Хр.
Можна думати, що на сьому оснувались великі ілюзії. Запевне П’ятикнижжя має в собі уривки, писані різними авторами, однакові теми переповідаються часто в чотирьох або п’ятьох паралельних, трохи відмінних списках, закони з’являються немов у кількох виданнях із очевидними варіантами (див. П’ятикнижжя). Але нам здається, сього ще не досить, аби признати існування в одному збірнику книжок зовсім незалежного походження, що виражають державні стани не тільки зовсім різні, але, так сказати, супротивні між собою; ми рішучо виступаємо проти такого погляду. Якщо традиция порішила, обороняючи єдність авторства в творі, очевидно складаному спілкою кількох письменників, то критичні школи погіршили свою чергу, розриваючи безоглядно книги так зв. Мойсеєві, і не признаючи, що під довгостями, аномаліями, варіантами, повтореннями, яких багато в тих книгах, усе-таки криється міцна єдність думки й натхнення.
Раз ми досягли такий результат, раз ми прийшли до того, щоб уважати П’ятикнижжя й Іс. Навіна, по вдатному вислову Ед. Райса, за книгу святої історії й закону Ізраеля часів відбудування, то нам здається законним шукати, чи нема там яких уривків із творів писаних раніше вигнання; але ми гадаємо, що через брак рішучих доказів треба бути надто обережним, визначаючи дати, що могли б нас перенести раптом з IV ст. у VII ст., себто в час раніший полону.
Щодо серії історично-пророчої, то ми тримаємось такого самого способу. Ми допускаємо, що збір сих книжок був зложений, таким як ми його маємо, в 100 або 150 р. до Хр. Тоді ми питаємо себе, чи буде більш до правди подібно, коли відносити початок його до IV і III ст., чи коли уважати його за твір, початий далеко давніше, в VIII, VII та VI ст.?
Почнімо з історичних книг. Сі книги, як то в них самих говориться, брали основу з давніх джерел, але розказували долю давних царств доктринальним та догматичним способом, показуючи як Ізраель зопсував чудове положення і сам себе згубив, не послухавши божих наказів. Запевне учені часів відбудування так і повинні були розуміти і викладати історію минулого. Трудно здумати, щоб ся цільна картина могла бути змальована перед полоном або серед лихоліття та непевності, в часи полону, мало вигідні для такої літературної праці; але дуже натурально виходить, коли прийняти, що заховані політичні літописи могли бути осиовою, що се була робота учених шкіл, що докладали своїх думок до спогадів минулого, аби вивести з них науку вірності для вжитку сучасних людей.
І тут теж видно, що авторів було кілька; улюблені теми трактуються раз-по-раз по черзі, але східна історіографія власне любить такий спосіб описування і було б дуже нерозумно бажати скласти собі при помочі сих варіантів поняття про стан думок чи про характеристичні завдання зовсім різних фаз соціального й релігійного розвитку жидів. І тут знов тяжко помилилась новітня критика, надаючи надмірне значення безперечним варіантам і очевидним повторенням, – се виходило, як каже німецька приказка, – „за деревами ліса не бачити”.
Зістається збір пророцтв. Він єсть красномовною ілюстрацією до історичних книг; тут моральна наука, докори, вразливі слова, погрози та обіцянки не виводяться в кінці цілого ряду подій минулого, а показуються поруч із фактами; в кожному факті виставляється на позорище злочинство й гріх і підноситься відважна та щира побожність. При сій справі знову здобутки критичної школи, згідні чи сперечні з традицією, не можуть з’єднати собі великого довір’я. Затримано Єремію, Єзекиїла, Осію, Амоса, а разом з тим розшарпано Ісайю й Захарію, офірувано Іоїла та Йону, а Даниїла віднесено до II ст. до Хр.
Чи були для того які рішучі причини, чи виходило се з якого ясного принципа, такого, щоб міг бути загально прийнятий? Не здається. Коли придивитися ближче, то емпіричний, умовний характер кидається просто в очі. Ось як слід би поводитись у сій справі, що досі не студіювалась іще досить глибоко. Теми пророчої проповіді як раз ті самі, що й у П’ятикнижжю, або й в історичних книгах. Та сама єдність натхнення. Сі писання можна легко, принаймні щодо сеї справи, уважати відповідними головним завданням часів відбудування, отже вони, значить, твори часів другої церкви.
Далі, в них видно три сталі риси:
1) книги пророчі скрізь зв’язують нерозривно ідею кари або вигнання, яким грозять, із ідеєю відбудування, що настане швидко потім, і чинять се в такій формі, що трудно собі здумати, щоб вони не мали вже позад себе і полону і відбудування;
2) ті самі книги займаються стало релігійною пропагандою між іншовірцями; завдання се було б незрозуміле в VIII або VII ст. до Хр., чи то й у часи полону, – його можна допустити тільки в такий час, коли Ізраель. знов оселений на палестинській землі, спокійний за свій релігійний і громадський устрій, почав розглядатися з певністю на окружний світ. Сі місіонерські заходи, здається нам, не могли з’явитись раньше III ст. до Хр., часу, коли новий склад східних країн за наступників Александра відкрив сливе необмежені перспективи жидівській пропаганді.
3) Врешті ми нагадуємо, що пророчі книги виставляють стан релігії у часи до полону зовсім інакше, ніж показують деякі описи історичних книг; відповідно до тих книг, Ізраель проходив періоди вірності й невірності; по пророчих же се була стала недовірність, затяжна, систематична.
Через сі причини і через деякі інші, ми гадаємо, що звід пророчих книжок слід уважати зложеним у часи відбудування; дух сих часів як раз відбивається в тих творах. Інакше, по нашій думці, не можна оминути сього виводу, як хіба здумати, що давні писання пророчі, раніші полону або сучасні йому, були в часи відбудування так перероблені та переставлені, що зовсім спотворились. Але через причини, які не приходиться тут докладно виясняти, нам противний такий висновок, що грозить зменшити ціну тих творів, розриваюти їх до нескінченості і роблячи з них якісь шматочки замість творів широкого й живого духа.
Пророчі книги, всі в купі, мусять бути зачислені до категорії, в яку вже заведено Даниїла, Іоїля та інші речі. Се речі псевдонімні або псевдоепіграфічні; їх справжні автори послугувались здобутками книг історичних і укрились під іменами стародавніх людей; науку, що вони хотіли подати своїм сучасникам, вони подавали під маскою людей минулого, ставляючи тих людей, при помочі дуже дотепної фікції, в такі обставини, в яких вони нібито жили колись, так що сі книги неначе перенеслись за кілька століть назад.
Врешті се те саме, що зробили автори П’ятикнижжя, вкладаючи закон синайський в уста Мойсеєві, те саме, що зробили автори Псалмів, Притч, Еклезіаста, Пісні Пісень, ставлячи ім’я Давида та Соломона в заголовку своїх творів. В Даниїлі ся фікція признана; ми гадаємо, що дійде до признання її в Єзекиїлі, Єремії, Ісайї та інш., хоч ми не сперечаймось зовсім проти того, щоб допустити заховання деяких історичних подій, або коротких речень, що могли бути зав’язком для справді творчої праці учених відбудування. В решті се була б занадто делікатна робота, коли б хто хотів відновити докладно, а не то що більш менш вірно, обставини, при яких сі різні писання складались, і порядок, у якому вони йшли одно по одному.
Обидва великі твори: П’ятикнижжя й І. Навін і збір історично-пророчий виразно відбивають у собі завдання часів відбудування або другої церкви; запевне вони вже були у жидівських гуртів II ст. до Хр., а з сього виходить, що їх треба уважати, – наскільки се можливо при нашому неповному знанню тодішніх справ, – за витвір часів перед IV і Ш ст. до Хр., беручи загально.
Що до збору Писань, то навряд щоб він був складений і впорядкований коло сих часів. Ми навіть можемо запевнити, що він іще тоді не був таким і до певної міри стоїмо на тім, що він ніколи не був в кінець упорядкований, бо єврейська і грецька Біблія подає сі книги в зовсім відмінних списках і числі. Так третя частина Біблії зостається відкритою в певному розумінні. Одначе річ іде не про всі твори в купі, а про окремі книги. Рішення, подані ученими про подрібні питання можуть бути взагалі прийняті, треба тільки триматись загальних формул і не важитись заходити в часи давніші полону; ми гадаємо, що сього не слід було робити при дослідах про книги Рут, Йов і Пісню Пісень. Більша частина сих творів певне зложена в часи між IV і І ст. до нашої ери.