«Віла-посестра»

Р. Задеснянський

Поема «Віла-посестра» була написана не відразу. Більше половини цієї поеми написала Леся Українка ще замолоду, маючи двадцять сім років. Другу частину цієї поеми дописала поетка аж через тринадцять років.

У ту пору, коли починала Л. Українка цю поему, вона саме почала захоплюватися проблематикою, яка в’язалася з розумінням світової історії як історії боротьби між націями, та зокрема в’язалась з наслідками тої боротьби, з національним поневоленням і боротьбою за визволення з ярма поневолених націй. У її творчості помічається тоді виразна тенденція шукати тем «екзотичних», у глибіні віків, у життю чужих народів.

Є всі підстави думати, що Леся Українка бачила ясно, що українська інтелігенція її часів не була в стані перебороти свого духового провінціалізму, не була в стані вийти не лише політично, але й культурно поза зачароване коло обмеженого хуторянства і почувати себе рівнорядним чинником культурного життя світу, співчинником, що живе не провінціальними інтересами чужої імперії чи метрополії, лише тими, якими живе цілий культурний світ взагалі.

Тому, певно, Леся Українка починає шукати таких тем, таких сюжетів, які б унеможливлювали читаючому загалові (і навіть критикам!) принципові питання, проблеми світової ваги розглядати, як «питання дня» своєї провінції, звужувати їх і скеровувати всю увагу на відгадування, яка «подія» спонукала письменницю написати той твір і «зайняти в ньому певне становище».

Екзотичні теми давали їй, крім того, можливість, не порушуючи мистецької правди, виразніше накреслювати постаті і втілювати в них свої ідеї та доводити до завзятого герцю між тими ідеями, герцю, який мусив, за її задумом, давати розв’язку, яка була конечною передумовою не лише визволення українського народу, але й оновлення людини, яка б служила могутнім поштовхом на шляху до верховин.

Цим треба певно з’ясувати те, що Леся Українка звернула свій погляд на сербський народний епос, на «юнацькі» думи з доби героїчної боротьби сербів з турецькою навалою. Ці думи були їй відомі з дитячих років у перекладі М. Старицького («», Київ, 1876 рік). Героїчні постаті, буйна фантазія сербського народу, що відбилася в міфічному моменті тих дум, були такі близькі до українських героїчних постатей і нашої народної міфології, що тим більш вдячною була ідея використання тих мотивів для оригінального твору.

У згаданому нами збірнику сербських дум не лише не раз виступають віли, але й є таке пояснення:

«Віла – дівоча істота, що живе по горах, подібна до нашої русалки або краще – мавки. Тільки віла сербська більш доброчинна, ніж злочинна; вона дуже гарна, має чудовий голос; часами жартує з юнаками, а більше піклується про них і Сербію».

Леся Українка не дає нам у поемі «Віла-посестра» якогось переспіву тої чи іншої сербської думи, тільки використовуючи сербські вірування, сербські звичаї й погляди, майстерно наслідуючи стиль, мистецьку форму сербських дум, творить цілком оригінальний твір, в якому висловлює свої власні ідеї.

Під оглядом чисто мистецьким, безперечно, «Віла-посестра» належить до шедеврів творчості Лесі Українки як довершеністю форми, так і будовою цілості.

Ми вже звертали увагу на те, що Леся Українка чудово знала українську народну і звичайно – літературну мову, якої активним співтворцем була.

Вона, на відміну до сучасних письменників, уважала, що мова, яка є єдиним творчим матеріалом поета, повинна бути добірною, без помилкових форм, без невдалих неологізмів і без зайвих варваризмів, повинна бути довершеною і досконалою, бо тільки в довершеному й досконалому вислові можна досконало і повно висловити власну думку.

Але, бажаючи дати нам відчути «подих епохи», пірнути в хвилі могутнього народного епосу, Леся Українка, безперечно, спеціально вивчала питомі властивості наших українських дум, їх мову, уживані в них улюблені народом порівняння, епітети і звороти. Використання скарбів української народної мови дало можливість поетці створити таку досконалу під оглядом допасування форми до змісту і задуму поему, як «Віла-посестра», в якій гармонійно поєдналися простота, щирість і монументальність образів, така характерна для народного епосу з глибиною філософічної думки, якою відзначаються твори Лесі Українки.

Розмови козака чи юнака зі своїм конем, порівнювання ворогів із чорною галиччю, жінки, що побивається за чоловіком, із сивою зозулею, побратимство і культ лицарських чеснот (смерть від почесної зброї, культ боротьби і вірності) – спільні як українському, так і сербському народному епосові.

Те ж можна сказати про епітети (порівняй: «козацьке біле тіло», «біле обличчя», «віла біла», «погляд соколиний», поводи шовкові», «гостра шабля», «вільна воля») і поетичні засоби такі, як хоч би повторення. Але, безперечно, є оригінальною до кінця ідея твору.

Леся Українка була справді, як казав Франко, чи не єдиним мужем серед сучасних їй «збабілих» поетів! Вона була апостолом, що намагався прищепити виросшому в рабстві поколінню, поколінню «Халявських», які або думали, що «спина з похилу не ізломиться», або захоплювалися картинами «соціалістичного раю», що імпонував усім, хто, як один з гоголівських типів мріяв про вареники, які б самі, побувавши в сметані, в рот скакали – культ інших чеснот, а в першу чергу культ боротьби.

Ми знаємо, що Леся Українка є авторкою великої розвідки, що зветься «Утопія в белетристиці», в якій вона піддала убивчій критиці той утопічний «соціалістичний рай», що був темою ряду белетристичних творів, автори яких хотіли викликати у читачів захоплення соціалізмом.

І хоча Леся Українка дівчиною (так, як і Д. Донцов) імовірно належала до соціалістичної організації, однак, вона дуже швидко переросла наївну соціалістичну доктрину та почала ставитися критично до різних ідей та ідейок, пропагованих соціалістами; зокрема, вона відкинула той їх остаточний ідеал, пишучи в названій розвідці, що те «майбутнє життя» є нудне, безбарвне, що веде до застою і загнивання, бо «нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю».

Леся Українка, з одного боку, приходить до переконання, що трагічні переживання поглиблюють духа людини так, «як гострий ніж дає вербовій гілці ніжний голос», а з другого – життя тоді щось варте, коли воно є боротьбою, невгаваючим змаганням за краще. Тому поетка ототожнює втому, знеохоту до боротьби з певними ознаками смерті. Коли ж дух є мертвий, то і матерія мусить прийти в стан розкладу, вона є зайва.

Леся Українка і далі більш стократ симпатизує подоланому, аніж переможцеві, але тільки такому подоланому, який «розпростертий, до землі прибитий списом говорив «убий – не здамся!». Ці слова написала поетка вже в 1897 році, і тоді вже вона захоплювалася словами лицаря: «будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита»!

Цей мужній світогляд великої поетки знаходив у тих епічних часах, у героїчних народних думах такі рідні їй чесноти, а такі чужі роз’їдженому «культом сірої людини» нашому суспільству.

Для Лесі Українки, яка мала бойову вдачу вояка, яка захоплювалася лицарськими чеснотами і яка дивилася на світ очима націоналістки, самозрозумілим було, що коли юнак надто швидко, втративши віру, забув про честь лицарську і здався ворогові, він вже є на шляху до повного духового занепаду.

Але, як побачимо з іншої поеми, Леся Українка думає, що все ж існує можливість відродження, коли дух ще може викресати з себе іскру охоти до боротьби, до життя. Тому Віла визволяє побратима проти його волі. Однак, переконавшися, що в’язень став боятися волі, що він міг би ще лише животіти хіба у в’язниці, в рабстві, вона, стиснувши своє серце, яке тремтіло з болю, твердою рукою вкорочує життя юнакові, що був уже не здатний до життя!

Так Леся Українка, використовуючи епічну простоту і суворість ліній, змалювала нам глибоку трагедію того, хто, розуміючи життя, як вічне змагання, мусить своїми руками знищити найдорожче – єдиного побратима, що втратив лицарські чесноти, набравшись рабських.

Але ця трагедія, трагедія, якої усю глибину й силу ми відчуваємо завдяки мистецькому генієві авторки на підставі небагатьох слів, сама в собі є творча! Ця «понадхмарна туга», індивідуальне горе є джерелом нового спраглого боротьби життя, і тому «ходять в горах світляні веселки, по долинах оживають ріки, в полонинах трави ярі сходять».

Так виростає у всій простоті і суворості глибока правда, правда, яку знають безкомпромісові бойові натури, подібні до натури Лесі Українки, правда, яка наказує без вагання, твердою рукою, хоча б наше серце обкипало кров’ю, ліквідувати наслідки неволі, рабські прикмети, боязкість і намагання триматися льохів в’язничних, що є ознакою смерті й загнивання.

З тої правди випливає наука, яку не раз в іншій формі висловлювала Леся Українка, наука конечності будувати майбутнє, навіть на трагедії, але не на збиранню до купи зламаних неволею плазунів, нездатних до життя, на безкомпромісовій боротьбі, а не угодовстві й безхребетності!

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 63 – 67.