«Ізольда Білорука»

Р. Задеснянський

Відомо, що письменники світової слави і значення, такі, як Вольфганг Гете або Вільям Шекспір, не раз творили чудові оригінальні твори, взявши в основу більш або менш відомий сюжет, який уже перед ними намагалися використати інші письменники. Є навіть такі «мандрівні» сюжети, над якими працювали визначні письменники різних націй, створюючи оригінальні твори.

Подібно маємо з сюжетом «Ізольди Білорукої». В основу цієї поеми поклала авторка середньовічне оповідання, яке використовували перед нею численні автори. Згідно з цим оповіданням син короля Ліону, сирота Трістан, відважний лицар і поет та співець, служив при дворі свого дядька Марка корнвалійського і в пошукуванні лицарських пригод та слави якось дістався до Ірландії, де його вразила своєю красою Ізольда Злотокоса, сестра жахливого й огидного короля Марольда.

Вернувши до Корнвалісу, Трістан, як, трувер, славить красу Ізольди Злотокосої в піснях, які співає в присутності короля Марка. Цей, захоплений описом, висилає саме Трістана сватати для нього, короля Марка, Ізольду Злотокосу.

Щоб зрозуміти перебіг дальших подій, мусимо собі нагадати, що серед різних чеснот, які культивувало середньовічне лицарство, одною з головніших – була вірність і відданість васала свому сюзерену. Трістан був взірцем усіх лицарських чеснот і тому, хоча у нього в серці вже були зародки кохання до Ізольди, рушає з наміром чесно виконати доручення свого короля. Везучи Ізольду. через помилку випив він із келиха вічного кохання чарівний напій, який везла Ізольда. І ось до кінця життя він переживає пекло – в ньому борються почування вірності свому сюзерену з почуванням вічного, але завжди забороненого кохання.

Та про це почуття довідався король і проганяє його з двору, куди він час від часу вертається переодягнутий, щоб кинути хоча кілька поглядів на Ізольду Злотокосу.

Ще середньовічні поети до цієї основної теми додали епізод з Ізольдою Білорукою, який і привернув до себе увагу нашої поетки.

Тому, що численні переробки цього середньовічного роману дійшли лише в уривках, Ж. Бедьє написав на підставі тих уривків чудову реконструкцію роману, яка робить честь йому не лише як ученому, але й як белетристові (добрий і легкий переклад цього чудового твору вийшов українською мовою 1928 року). Леся Українка, безперечно, познайомилася з романом про Трістана та Ізольду з цієї французької реконструкції.

Однак тут треба підкреслити, що навіть епізод з Ізольдою Білорукою Леся Українка змінила цілковито, роблячи Ізольду Білоруку з королівни селянською дівчиною, відкидаючи твердження роману, немов Трістан не жив з Ізольдою Білорукою, лише зносив її піклування, наголошуючи чорнявість і відмінність краси Білорукої, вигадуючи цілу історію з чарівним перетворенням Ізольди на двійника Ізольди Злотокосої, вводячи епізод з фатальною помилкою Трістана, з враженим коханням і враженою гордістю Білорукої, що знову стає чорнявою, розгортаючи образ демонічного кохання Ізольди, нарешті – зустріч двох Ізольд.

З наведеного бачимо, що твір Лесі Українки є багато більш оригінальний від багатьох творів, хоч би вже згадуваного Шекспіра, навіть своїм сюжетом.

Але ця поема більше, ніж будь-який твір, переконує нас, що сюжет – це дрібниця, що вся сила в майстерності використання того сюжету, в будові твору, в умінні виявити з усією переконливістю невмолимість бігу подій і умотивованість розв’язки.

Хист, геніальність письменниці змушує нас не помічати легендарного, фантастичного в цій поемі! Зникають якось у дискретній тіні фея Моргана, Урганда, Мерлін, запозичені з циклу поезій «Лицарів круглого столу», а викристалізовуються з усією переконливістю реальної дійсності переживання, глибокі почування двох живих істот.

Леся Українка, цей глибокий знавець людської душі, надала не правдоподібності, а майже конечності зародження другого кохання (яке у Трістана було двійником, відгомоном першого, а у Ізольди Білорукої її єдиною любов’ю, її шаленою пристрастю) словами: «І вивела Трістана вона з одчаю тьми лілейними руками і спільними слізьми».

Співчуття, ласка дівоча було тим грунтом, на якому могло непомітно розвинутися нове почуття у Трістана поруч його могутнього кохання до Ізольди Злотокосої. Щоб зміцнити логічність його появи, робить Леся Українка Білоруку не лише зовнішньо протилежністю Золотокосої, вона наділяє її цілком іншою вдачею, вдачею, в якій є щось із вдачі героїнь новел Барбе Д’Орвільї «Диявольське».

Поетка, кількома майстерними мазками пензля творячи зовнішній образ Ізольди Білорукої, зуміла дати нам відчути не лише відмінність її вдачі, але якусь притягаючу, таємну, хоча може й гріховну глибину тої вдачі, моторошну глибину, від якої паморочиться голова. Красу Ізольди Білорукої назвала «мов доля – необорною», косу чорну порівняла з горем, а темінь «хороших очей» з тьмою одчаю, але такою темрявою, яка таємницями, в ній укритими, змушує того, хто пірне в теє нічне таємниче «пекло», забути навіть про рай. Голос порівняла вона з голосом скрипки, але такої, яка «викликає мертвих на танець із «гробів».

Цих кілька порівнянь-образів змушують відчути якусь тривогу, якесь несамовите почуття, яке родиться в нашій душі при зустрічі з незбагнутою загадкою, з істотою, якої демонічну глибину й силу ми якось інтуїтивно відчуваємо, якої любов може нас вабити, як вабить сліпуче світло метелика, що зачарований летить, хоча над ним шумлять таємничі темні крила смерті.

Коли ж ми чуємо слова Трістана: «Ізольдо! Ох Ізольдо! Прийми любов мою!» – ми не можемо відігнати прочуття неминучості драматичного кінця, бо ми свідомі подвійності значення цих слів.

Ця «подвійність» виявляється з усією силою в розмові між Білорукою, яка не могла не помітити чогось надзвичайного в коханні Трістана, виявляється в усій незрозумілій для Ізольди Білорукої двозначності його бажання бачити кохану іншою.

З Білорукою за допомогою Моргани стається метаморфоза, але й вона не обіцяє нам «щасливого кінця», бо Моргана каже багатозначні слова: «Що схочеш, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана – твоєї душі відмінить». А ця душа має в собі щось таке «жагливе», «рвачке», криє в собі вири й безодні.

Але нова зовнішність спричинила трагічну помилку Трістана, і Білорука стає віч-на-віч з шаленим коханням Трістана до іншої, з несамовитим почуттям, яке не знає жалю і яке, невблаганне, як смерть, посилає без вагання в країну забуття Ізольду Білоруку, без жалю відправляє її «в Єрусалим на прощу босо», будячи тим в надрах душі Білорукої гордість людини і гордість коханки, у якої, «хоч зникла тьма з очей», «зате лягла на душу».

Білорука не може понизитися, не може, як жебрачка, задовольнитися крихтами і не хоче красти пестощів, призначених для іншої. Вона знова приймає свій попередній вигляд, щоб, як сама каже, не змінити своєї «темної» краси аж до гробу! Хвороба Трістана є наслідок психічного струсу, зміцнення почувань, що набрали нової сили, а тому врятувати може його лише Золотокоса.

Але Білорука не належить до тих вдач, які годяться з поразкою, які можуть віддати те, що їм дорожче за життя. Вона свідомо каже неправду, знаючи, що її слова несуть смерть Трістанові, але дають їй перемогу над іншою, дають їй право сказати Золотокосій:

«Бог розсудить,

чий був Трістан, чи твій, чи може мій,

та бути з ним аж до його сконання

дісталося таки мені одній»;

і не лише «до сконання», бо Білорука любить далі Трістана і не віддасть його не лише Золотокосій, але й самій смерті! Вона каже:

«Та милий в гріб не ляже непокритий, –

його покриє чорная коса».

Ізольда Білорука, ведена могутнім почуванням, іде з кохання у могилу, на той світ.

Як бачимо, Леся Українка героя середньовічного роману «Трістан та Ізольда» – Трістана, у своїй поемі відсуває в тінь. Героїнею її поеми є Ізольда Білорука, яскраву індивідуальність якої, могутнє почуття і горду та жагучу вдачу з геніальною вмілістю змалювала нам авторка у різьблених строфах цієї чудової поеми. Леся Українка в ній, як і всі геніальні поети, скупа на слова, але ті слова, які в ній є, ні одне не може бути опущене чи змінене без величезної шкоди для цілості, яка по прочитанні довго-довго не виходить з пам’яті, яка будить наші власні почування і змушує нас подивляти моторошні, темні глибини людської душі.

Ми свідомі, що Ізольда Білорука порушила норми усталеної моралі, але ми… ми не в стані «кинути на неї каменем»! Ми відчуваємо, що в поемі Лесі Українки її Трістан також не є без вини, більше того: ми схиляємося до думки, що мала підстави Білорука сказати Трістанові:

«в тебе є гріхи, великі, непростимі,

на їх навряд чи проща є

в святім Єрусалимі»,

а зокрема, що він мусив нести відповідальність уже хоч би за оте, що не поставив собі питання: «а що, коли вона про тебе не забула?» Ми свідомі, що любов робить Трістана егоїстом, але це не звільняє від відповідальності за слова: «Ох Ізольдо! Прийми любов мою!» сказані все ж до чорнявої Ізольди, за кохання з нею, яке дало йому все ж розраду й забуття! Ізольда Білорука була жорстока, кажучи йому смертоносну неправду, але й Трістан був жорстоким егоїстом у відношенні до Ізольди Білорукої.

Це все затримує руку всякого, хто хтів би кинути на Білоруку каменем, хоча вона, не звертаючися ні до чийого суду, вимірила сама справедливість, але вимірила її обом… Рішучість, твердість і послідовність глибокого почування Ізольди викликає у нас подив і пошану, ставлячи її на цілу голову вище тих, «ні теплих, ні холодних», що є за дрібні як для злочину, так і для прояву шляхетної любові чи виконання величного вчинку.

Леся Українка цією поемою хоче нам нагадати про героїчні вдачі, про людей «з іншої глини», глибших і, може, не в одному кращих за нас.

Примітки

Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 67 – 71.