Відмінність пізніх поем від ранніх
Р. Задеснянський
Процес кристалізації індивідуальності поетки і щільно пов’язана з ним зміна поглядів відбилася не лише на тематиці, провідних ідеях і формі її поем, але і (на жаль!) на їх популярності серед широкого загалу. Вже відразу помічаємо, що найбільш відомі ті її поеми, які були плодом її дитячої та юнацької музи.
Написала Леся Українка такі поеми: «Русалка» (мала пишучи її лише 14 літ), «Подорож до моря» (мала 17 літ), «Самсон» (мала 17 літ), «Місячна легенда» (мала 17 років), «Роберт Брюс» (мала 22 роки) і «Давня казка» (мала 22 роки).
Кожний, прочитавши подані заголовки, коли схоче бути об’єктивним, мусить визнати, що це й є заголовки найбільше відомих читаючому загалові поем Лесі Українки!
Зате найкращі з її поем, написані пізніше, за часів повного розцвіту хисту великої поетки, а саме «Одно слово», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука» і «Триптих», є настільки маловідомі, що в 1946 році в «Українських вістях» (ч. 83), до редакційної колегії яких належали письменники Багряний та Дивнич, міг п. С. Голубенко (який в «Українському самостійнику» і «Часі» виступав під псевдом «проф. Ю. Григоріїв») написати дослівно про останню названу тут поему «маловідомі вірші, якийсь маленький «Триптих»!
Але ще більше заслуговує на підкреслення факт, що ці слова, які виявляють цілковите незнання творів Лесі Українки того, хто відважився у цій справі забирати голос, не лише не звернули уваги жодного з редакторів, але й ніхто з «літературознавців» у жодному періодичному виданні не звернув уваги хоч би на те, що «маленький вірш» займає у повному виданні творів Лесі Українки цілих 25 сторінок і є не «якийсь», а тільки чудовий твір нашої поетки.
Отже, таки мусимо ствердити факт, що згадані нами наостанку поеми таки «не промовляли» як до пересічного читача, так, і, очевидно, до тих, які випускали різні літературні хрестоматії.
Причини цього треба шукати як у багато вибагливішій формі, так ще більше в тих ідеях, ідеалах і чеснотах, які змалювала в названих поемах з усією силою і виразністю хисту митця-генія Леся Українка.
Чим же різняться ті дитячі, юнацькі й дівочі поеми Лесі Українки від її ж поем, писаних у розцвіті сил, після закінчення процесу кристалізації її поглядів, поза мистецькою формою?
Докладне висвітлення всіх різниць повинно бути темою окремої розвідки, а тут ми обмежимося до кількох конкретних прикладів, які з’ясовують основний характер тих різниць.
Першим таким прикладом може бути поема «Роберт Брюс». Характеристичною прикметою тої поеми є цілковите сфальшування не лише фактів і подій історичних, але й характеру епохи, і то в догоду не вимогам мистецтва, тільки вимогам примітивного «народницько-класового» представлювання світа і подій.
М. Драгоманов у своїх писаннях ділив людей на дві групи: «уряд та панів» і «мужиків». Перших уважав джерелом усякого лиха і ворогами власного народу, а других більш чи менш ідеалізував. «Народникам» і «драгоманівцям» було чуже правильне розуміння нації, вони бачили лише «народ» за який уважали живуче покоління селянської верстви тої нації (звідси назва «Українська народна республіка»).
Вони запевняли, що коли б влада перейшла до «народу», запанувала б правда та справедливість та воля для всіх. Природно, що драгоманівці, народники й соціалісти – були ворогами ідеї конечності існування війська, яке хотіли заступити «народною міліцією», і запевняли, що то лише «панам» властивий «імперіалізм» і бажання підбивання чужих земель. Коли б не «пани», думали вони, «народ» жив би спокійним, щасливим, ідилічним життям.
Щоб «допасувати» справжні події до цієї фальшивої схеми, мусила Леся Українка змінити, сфальшувати те минуле, яке було.
Леся Українка безперечно знала, що проти англійського короля Едварда боролися барони й лицарі шотландські, знала справжній перебіг подій.
З історії знаємо, що коли Едвард, король англійський, переміг, то більша частина їх дійсно занехаяла боротьбу. Але поступування англійців змусило шотландців до повстання, до якого приєдналися шотландські барони, але знов припинили боротьбу. Та і після цього, навіть після придушення повстання, барони й лицарі не хотіли співпрацювати з англійцями.
У цю пору Роберт Брюс, правнук доньки шотландського короля, підіймає повстання, терпить поразку, але, зібравши сили, починає боротьбу наново. Цю боротьбу веде Роберт Брюс, маючи підтримку як баронів, так і духовенства. Він одержує нарешті рішаючу перемогу над англійцями за підтримкою всіх верств свого народу, і національні (а не селянські) збори затверджують престол за його родом.
Леся Українка знала це все, але, знаючи, міняє цілий перебіг боротьби на інший, допасований до примітивної доктрини. Вона змушує лицарство, яке означає словами «весь гурт шотландський панський», зрадити свій народ («додолу впали корогви»), а Роберт Брюс робиться ватажком не національного, тільки селянського повстання.
Він «скликає селян на зібрання» і каже: «нема в нас лицарства, нема в нас панів – вони вже англійські піддані», і тому начебто військо Роберта Брюса «не мало ясних корогов, ні панцирів срібних, коштовних, на простих селянських щитах не було девізів гучних». Далі боротьба національна змальована, як боротьба проти «панів» («І так вони вийшли напроти панів… ні одного лицаря… не мали шотландці з собою»… «шотландське лицарство усе перейшло служити в англійському війську…»). «Пани», а не англійці фігурують стало («Міцна була сила потужних панів»… «обачні пани не далися»).
Щоб зробити ще імовірнішою «селянську» перемогу, Леся Українка велике англійське військо, яке в дійсності розбили шотландці, заміняє малим загоном англійських та шотландських «панів». Одержавши потім перемогу й над англійським військом, начебто Роберт Брюс заявляє англійцям:
«селянам нашим байдуже
про ласку й нагороди –
вони не підуть з королем
за лицарством в походи».
Королем обирає Роберта Брюса «гурт селянський», і спеціальна делегація подає йому до відому, що коли він «схоче інші, багатші землі прилучити до панства» свого, селяни «не підуть тоді… щоб чужого добра здобувати», а як почне «продавати люд свій панам», то почнуть повстання і скинуть його.
Так у цій поемі 22-ох літня авторка, що ще не могла визволитися з чужих впливів, не могла протиставити поглядам оточення своїх власних, у догоду доктрині мусила не лише подати неправильно історичні факти, але й порушити мистецьку правду, змальовуючи все так, як ніколи не тільки не було, але й бути не могло за тої епохи, за часів феодалізму.
[При всій дотепності аналізу Р. Задеснянського не можна не відзначити, що він занадто захопився «першим дном» поеми – історичною Шотландією 13 ст., і не звернув уваги на «друге дно» – Україну кінця 19 ст. А в 1917 році виявилось, що таки справді «нема в нас лицарства, нема в нас панів – вони вже російські піддані». – М. Ж., 16.12.2016 р.]
Наївності поглядів і думки відповідає і примітивність поетичної техніки та форми твору.
Та ж поема, з якої ми починаємо наш розгляд поем, була написана на тринадцять років пізніше. Поетка мала, пишучи її, тридцять пять років і досягла тоді зеніту свого духового розвитку.
Вже ця поема виявлює, наскільки іншими є скристалізовані погляди Лесі Українки від тих, яким вона вірила в дитячі та юнацькі роки. В цій поемі змальована трагедія одиниці, вищої від загалу, від сірої маси, якої той загал не в стані зрозуміти, не в стані зрозуміти того, за що боролася, за чим тужила ця одиниця, хоча те, що вона хотіла здобути (воля), повинна була дати щастя всім і звичайно в першу чергу тому загалові.
Наступна поема – «Віла-посестра» – може бути другим прикладом поважної еволюції світогляду авторки, коли ми порівняємо виявлене в ній відношення до в’язня з тим відношенням, яке було властиве вісімнадцятилітній Лесі Українці, що відбилося в її вірші «В’язень».
У «В’язні» поетка без жодних застережень виявляє цілковите своє співчуття і симпатії до в’язня, якого вона малює, яко нещасливу, психічно зламану, безбарвну «бідну» істоту, яку особливо мучить брак співчуття людей до всіх прибитих і понижених долею, до всіх упосліджених, незалежно від, того, чи ті в біді, в неволі зберігають у собі прикмети прикованого Прометея чи розчавленого хробака, який також страждає.
Всі поеми, писані Л. Українкою в розцвіті її сил, різняться від її молодечих творів твердістю і силою та розумінням трагічного як чинника, що гартує силу духу, силу, яка дужча за матерію і за саму смерть.
У поемі «Віла-посестра» Леся Українка стає на становищі, що хоча морально знищений, морально зламаний в’язень і заслуговує на певний рід співчуття, але… але така жалюгідна істота вже не здатна до дальшого життя, і тому Віла-посестра вдоволяє прохання в’язня і вкорочує йому життя.
В «Ізольді Білорукій» Леся Українка ясноокій, золотоволосій, лагідній, наче небесні янголи, жінці протиставляє пристрасну, демонічну дівчину, в очах якої, темних, мов одчай, ціле таємниче пекло, але… але «хто гляне в теє пекло, той забуває рай!». Кохання Ізольди Білорукої (як зрештою почасти і Трістана), сповнене понурим трагізмом, глибокою невгасимою пристрастю, яка не числиться ні з власним, ні з чужим життям, яка є сильніша за саму смерть.
Цілий комплекс поглядів, який знайшов свій вислів у цьому творі, різниться не лише, так би мовити, «температурою», але й характером від юнацьких і дівочих поглядів поетки.
«Триптих» знову – це могутній пеан силі духа, яка є не лише дужча за фізичну силу, але яка ту фізичну силу збільшує стократ і робить непереможною.
Коли все оточення Лесі Українки нехтувало силою людської волі, нехтувало «хочу» і уважало, що все залежить від рішень розуму, до якого слід звертатися, Леся Українка в цьому творі показала, що може сила фізична впасти до зера і жодні розумові аргументи не в стані її відновити, але суверенна воля сильної духом людини чи воля людини, збуджена якимсь почуванням, може доконати справжнього чуда, і той, хто сам був певний, що «немає сили. Згинула. Пропала» – може знов твердим кроком дужої людини рушити під впливом сили духа, «немов не знав ні праці, ані втоми».
Так Леся Українка у поемах, писаних у добу розцвіту її творчих сил, як та «Віла біла», ударом «запоясника» поклала в домовину культ втоми, кволість, розслаблену мрійливість і культ зневір’я, виступаючи, як жрекиня культу незнаного її українському оточенню [виключаючи Олену Пчілку і ще декого] культу сили духу, сили, без якої не можлива перемога в боротьбі, а боротьба була для Лесі Українки синонімом самого життя.
Примітки
Подається за виданням: Р. Задеснянський Творчість Лесі Українки. – München: 1965 р., с. 57 – 61.