Революційність

Леся Українка

Лишаю моїм читачам студіювання особ[истого] ідейного розвитку цих молодців буржуазних, що стали речниками пролетаріату, а тепер звернуся до критерію, що рекомендує д. Ганкевич сучасним молодцям і буржуазним і небуржуазним, читачам Молодої України. Той критерій єреволюційність. Критерій той видається мені щонайменше неточним. Що таке революційність? Відповідь у д. Ганкевича на це неясна. Він неначе вважає революційність синонімом акції, в протилежність реакції, принаймні він каже в одному місці: «…новочасний антагонізм класовий є в останній інстанції підставою тих реакційних відпливів по припливах революційних, поступових», перед словом «реакційних» д. Ганкевич не ставить слова «револ[юційний]», а скрізь в інших уступах вживає терміну революційний і революція уже без додатку про поступовість, так немов це вже само розуміється, раз тільки глухо, при нагоді гільйотини згадує про «зрадників контрреволюції»і край.

А тимчасом варто б окреслити докладніше, бо сама по собі революція і революційність фактично не є антитезою ні акції, ні реакції, а тільки є більше інтенсивною формою їх обох. І до універсальності, вселюдськості того чи іншого руху вона нічого не має. Рух «енциклопедистів» французьких ще не прийняв конкретної форми революції, а вже був універсальним і дав відгук навіть у такому ведмежому кутку, як тодішня Росія, тимчасом французький терор секти якобінців-«монтаньярів» не спокусив своїм прикладом і найближчих сусідів, навпаки, контрреволюція викликала на який час європейську межинародну (це ж і є вселюдську, бо де ж в дійсності вся людськість прилучалась до європейських чи американських акцій чи реакцій?) монархічну реакцію і фактично обсяг її впливу навіть на народні маси в «великі роки» був ширший, та й пізніше, аж до кінця першої імперії, дочки терору.

Революцію ввійшло в моду порівнювати з актом родин, але є ще й друга «велика» форма революції – агонія, конання, і вона має свій героїзм (досить згадати Вандею). Сучасна етика ще не зважила, яка роль мусить бути при тому лікаря (надто хірурга), чи продовжувати хвилини життя конаючого, без надії на його видужання, чи дати йому лагідну отруту або Gnadenstoss. Хірурги терору дали Вандеї люту отруту (централізму французького), і Gnadenstoss їх був страшний. Мало чим певніше відноситься етика до становища лікаря під час акту родин: він повинен рятувати життя або матері, або дитини, тільки невиразно, кого з двох він передовсім мусить рятувати і хто має рішати в такій дилемі.

«Великі» хірурги Франції [17]934 рр. поводились у всякім разі не по-науковому, принаймні з теперішнього погляду. Вони прокламували принцип постійної революції (la révolution en permanence) на неозначений час, цебто постійні родини і заходились підтримувати ту постійність. Тимчасом теперішня медицина боїться всякого постійного напруження, без павз відпочинку, бо це загрожує перевтомою, дегенерацією, нарешті смертю, а коли родини тривають понад певний нормальний час, то вони вже вважаються не фіз[ичним], а патологічним актом, і кожен лікар намагається якось усунути таку «постійність».

Разом з тим теперішня хірургія тримається погляду, що кров пацієнта не водиця, що треба якомога щадити її, так само, як здорові частки організму – не тільки антисептика, але й т. зв. «пускання крові» рідко вживається, хіба при апоплексії, або що треба уникати зайвого болю і для пацієнта, бо то здебільшого небезпечно і шкідливо. При родинах тепер уже наркотиків уживають, як тільки біль переходить норму. Етика медична забороняє хірургові робити операції при сторонніх людях, надто при родичах і кревних пацієнта, радіти і справляти канібальські танці навколо операційного стола, лікар може собі ненавидіти хоробу (коли вже такий «сентиментальний»), але не хворого; помста і кара належить в медичній практиці до атавізму, а пострах вживається тільки в найтемніших спеціальностях медицини або найтемнішими представниками її. Найвищий ідеал етики медичної вимагає саможертви від лікаря, але не від пацієнта.

Тимчасом хірурги терору робили якраз навпаки, крові щадити чи спиняти і не думали, про біль не дбали (ланцет Dr. Guill[otin’а]) послужив тільки для вдосконалення зверхньої техніки і головно для ощади часу хірургам). Живі не розбирали дуже між здоровими і хворими частками і здається здорових витяли більше, виставили операційний стіл на майдан серед Парижа, не думаючи ні про родичів, ні про кревних і танцювали вкупі з охочими глядачами канібальську карманьолу, з запалом гукали les aristocrats à la lanterne!, зробили з самого свого ланцета фетиша (la s[ainte] vierge Guill[otine]), доконували ним помсти і кари, а позорища трибуналами, і вимагали від справжніх «патріотів» пацієнтів вищої саможертви, безмежного послуху вирокам хірургів.

Може, правда, вони при тому й багато любили (адже й Торквемада, кажуть, любив своїх пацієнтів і вже напевне любив свою справу) і бажали добра матері Франції і дитині з потрійною назвою (Égalité Liberté Fraternité), та від того було не легше, і мати мало не вмерла від страти крові і конвульсій, і дитина вродилась ледве жива, та так вже ніколи й не могла прийти до здоров’я. Безперечно, одваги незак[онності] і залізної енергії у хірургів було багато, але щоб було багато зручності, то навряд, і взагалі самих тільки цих прикмет для хір[ургів] при родинах ще мало.

На це можна сказати: такі були часи, так стояла наука, а мати може б і зовсім вмерла без помочі, а в інших матерів і такої дитини нема. Нехай і так. Але за що святити пам’ять великих конвульсій матері (вони могли ідіотизмом або смертю скінчитись, як здебільшого буває), святкуючи роковини дитини? Що нового дали науці політичної хірургії «світила» [17]934 р.? Теорію постійної революції, ланцет др. Гільйотена, а більше що? Навіть «великий» закон про підозрених не був уже новиною після уставу інквізиції, а інші значні закони французької революції, теж великі, належать до попередніх років.

З погляду «вірного» поступовця це ще замало матеріалу до збудування святині великих років і прокламування непогрішимості етичної великих хірургів, «вірний» поступовець може тільки сказати: «прости їм, господи, бо не відали, що творили». Ще менше такий поступовець оправдає діла хірургів з європейської ліги: ті просто вже були партачами, хотіли кайданами стримати конвульсії, а потім, прийнявши родини за агонію, хотіли дати лютий Gnadenstoss і матері-Франції і її дитині, їм нема вже й того оправдання «невідання», бо такі старі лиси могли б ліпше відати політичну хірургію (хоч, принаймні, давню діагностику), ніж молоді вовки, а любові, власне, у них не було, щоб можна було хоч за те простити їм гріхи.

З погляду еволюції, обидві революції (акція й реакція) були схиблені, бо обидві дегенерували в терор і нарушили нормальний хід еволюції, нормальну чергу акції й реакції. Може норма є «золота середина», може до неї аспірувати не варт, може людській еволюції потрібні інтенсивні періоди – революційна гарячка і холод контрреволюції, але грізне безпосередньо для життя вагання t° організму громадського інстинктивно лякає людей, бо то загрожує існуванню цілої species і через те, певне, різні форми дегенерації революційної французький народ назвав уже не війною, не повстанням, а просто червоним жахом та білим жахом: lа terreur rouge et la terreur blanche.

Примітки

Рух «енциклопедистів» французьких – Узагальнююча назва «енциклопедисти», умовне об’єднання багатьох вчених, письменників 18 ст., які працювали над виданням «Енциклопедії, або Тлумачного словника науки, мистецтва й ремесел», участь в якому взяли відомі філософи і письменники Д. Дідро, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвецій, П. Гольбах та багато інших. Колектив енциклопедії показав плідну співпрацю між науковцями різних світоглядів, за умови, якщо вони керуються науковим об’єктивізмом. Енциклопедія була критикована клерикальними колами, як і більшість її авторів. Поняття «французькі енциклопедисти» часто вживається як синонім до «французьких просвітників».

Леся Українка шанобливо ставиться до цих діячів, незважаючи на те, що їхні ідеї були в числі чинників Великої французької революції. Коли терор стає головним способом боротьби, жодна ідея не втримається на висоті.