Партійна етика

Леся Українка

Думаючий пролетар, що поважає слушну справу чужого поневоленого народу, поважатиме, принаймні, стілько само слушну справу свого, теж поневоленого, рідного народу, не лякаючись пересудів навіть високо просвіченої товпи і вереску заінтересованих чужинців і домагатиметься такої поваги від всіх вільних і поневолених народів, а коли який поневолений народ схоче визволитись коштом нового поневолення й зневаги слушної справи іншого народу, а надто рідного народу думаючого пролетаря, то думаючий пролетар щонайменше не помагатиме такому визволенню ні словом ні ділом, бо то не буде визволення невільника від тирана, а тільки меншого пана від більшого, хоч би той народ з панськими замірами і виявляв у своїй боротьбі проти більшого народу-пана великий героїзм і всякі високі національні прикмети.

Думаючий пролетар може відноситися хіба тільки нейтрально до боротьби двох своїх експлуататорів межи собою, бо він знає: пани б’ються, а в мужика чуб тріщить. Думаючий пролетар не буде тільки глузувати з того чужого народу, коли той свою справу програє, і постарається в міру сили своєї не допустити, щоб було бито «лежачого», хто б він не був, бо притакувати, помагати і радіти катуванню може тільки людина з рабськими або катівськими інстинктами, а до таких нормальний думаючий пролетар не належить.

Витягши такі консеквенції, наш «гарячий» молодий еволюційний поступовець зважив пристати до «думаючих пролетарів», тим більше, що д. Ганкевич запевняє там справді етичне людське життя всім, не тільки авангарду, отже й прозелітові-молодикові.

Не бажаючи піддатись рабському пороку недумства, наш молодий «новообращенный» хотів подумати гаразд над тим, в якій властиве пропорції ставить д. Ганкевич етичний поступ пролетарський до його класового і політичного поступу і наш молодий «думаючий пролетар» не подолав того завдання. Бо так: бажати етизувати партійну боротьбу взагалі, каже д. Ганкевич, це наївне філістерство і навіть заячєсердіє, «ублагородняти» політику самого пролетаріату то – фарисейство безхвостого лиса, а тимчасом, який клас суспільний, така й його етика, така й політика, отже тому класу, що не тільки в авангарді сіяє величним блеском етичного підйому, натурально б і самому намагатись власне до етичності в боротьбі і благород[ності] в політиці, не тільки в свята, але і в будень.

Далі збили з пантелику нашого молодця ще й метафори д. Ганкевича. Кождий крок до цілі пролетаріату скріплює його морально, ну, це зрозуміло, – значить прогрес етичний іде поруч з класовим і політичним, не відстаючи від них ні на крок, за кожним кроком етизується боротьба і ублагороднюється політика. Але знов усі ті кроки кладуть тільки підвалини певне з мертвої матерії, бо д. Ганкевич не згадує, щоб вони були здатні хоч рости (коли вже не розвиватись і цвісти), а вже аж на руїнах старого світу буде щось живе, що буде і розвиватись і навіть цвісти, отож власне нова етика.

Яким способом ростуча та жива і цвітуча будова вкорениться на інертних підвалинах – хіба що підвалини будуть з землі або з сирої глини, а будова буде з вербини? На жаль, прок[уратура] знов не дала д. Ганкевичеві розвинути далі своїх думок і пояснити метафори. Через те і наш молодик мусить знов (востатнє) перескочити через прірву і приступити до вибору партії.

Сотворити партію по образу і подобію своєму наш молодик не чує в собі сили, він ще молодий, тільки що дійшов до тих літ, коли люди починають брати повну активну участь в політичному житті. Тимчасом наш молодик, як ми бачили, має натуру незалежну і бридиться рабських пороків. Він уже з великою працею зложив собі світогляд, ідучи то слідом за авторитетами, то проти них, в залежності від того, як вимагав його розум і почуття правди, і тепер хоче, щоб той світ міг реально послужити йому в житті і далі розвиватись. Молодик наш людина нормальна, має інстинкти колективні і самотність вважає часом манією, часом героїзмом, у всякім разі нещастям. І він шукає собі товариства, громади, де б він міг жити або в солідарності або в симбіозі, але не паразитом і не тлею з мурашнику.

Він шукає такої партії, щоб запевнила йому «право меншості» і «окремої опінії». Він уже признався до евол[юції], пост[упу], дум[аючого] прол[етаря] і нарешті до соц[іалізму] (ця остатня стадія розвитку відбувалась в той час, як молодик діставався з одного берега прокурорської прірви на другий), але по всіх сторонах соціалізм має не одну партію, а щонайменше три, і вони різняться властиво не стільки теоретичною програмою (та у всіх них більш менш однака), скілько практичною. В практичній програмі звичайно викладають тактичну політику, але етична має здебільшого «сама з себе розумітись». Але наш молодець вже навчився, що абстрактні і невимовлені розуміння в практичнім житті мало дають, до того ж він в філософії профан і певне тому не дав собі ради з теоретичною партійною етикою д. Ганкевича.

Тимчасом він сам належить до українського народу і йому практично важно знати, як відноситься одна з найбільших організованих соц[іалістичних] партій нашого пролетаріату до погодження своєї партійної етики з тою особистою етикою думаючого пролетаря, яку виложив д. Ганкевич для норми думаючого пролетаря. Як відносяться всі ті високі особ[исті] етичні принципи і прикмети власне до етичної боротьби партійної, в тій нормі нема про це нічого. Там є багато про відношення до товаришів, до тих тружд[ающихся] і обрем[ененних], що шукають захисту в соціалістичній пресі, про відношення члена партії до самої партії (тут тільки пункт права меншості і окремої оп[інії] лишився неясним), але про відношення до ворогів нема ні слова, та й у всій статті лідера соц.-дем. партії нема ні одного виразного, конкретного речення, яка ж власне має бути етична тактика партії проти ворогів.

Звісно, не від партії залежить «етизувати» своїх ворогів, та й д. Ганкевич не вірить вже в етичний прогрес для політиків буржуа, але ж партія мусить принаймні для самої себе встановити, що вона може, а чого не може дозволяти собі на тій війні, що зветься партійною боротьбою. Наш молодик не лис безхвостий, не філософ і не авторитет, і в партії ще не має ніяких прав, він тільки має право кожної людини ставити питання і просити на них відповіді. Щоб не вдаватись більше в трудні для нього абстракції і не рискувати знов заплутатись в чужих метафорах, він ставить свої питання конкретно, приймаючи тимчасом, що д. Ганкевич не помилився, відпекуючись від всякого «ублагороднювання» та «етизування».

Добре, не треба ні ублагороднювати, ні етизувати, але що ж треба?

Коли вороги партії крадуть мандати, чи й вона має красти, купують голоси горілкою, ковбасою, драглями і грошима, чи має партія купувати недумаючих ще пролетарів для збільшення голосової сили?

Коли вороги насилають на партію наємних і ненаємних bravi з киями і багнетами, щоб чужими руками катувати пролетарів, чи має партія найняти гицлів, щоб лупили ворогів поєдинці, застукавши де в темному кутку?

Коли вороги роблять шинкову бійку в парламенті, чи й партія має так робити?

Коли вороги вживають на публічних зборах такого парламентарного слова як psiakrew, чи має член партії відповідати «псубрат»?

Коли вороги борються денунціяціями, чи можна це й партії?

Коли вороги в брутальний спосіб зацитькують на вільних мітингах членів партії або викидають їх за двері на Parteitag’ах, чи слід і членам партії так робити?

Коли вороги радіють з масакри «черні», чи має партія виражати публічну радість з масакри (вимордування безоружних) «буржуїв», коли така де трапиться?

На ці [питання] була б пожадана відповідь не в дусі золотої середини, а просто так чи ні з відповідним мотивуванням, коли ласка. Бо мій гіпотетичний молодець задає свої питання не з цікавості, а з практичного інтересу і певне у нього знайдуться товариші, не гіпотетичні, а реальні молодці з читачів Молодої України, що прилучаться до його питань з тих самих причин, що й він.

Звісно, д. Ганкевич не обов’язаний відповідати, але то буде невигідно після його теорії «мовчазного притакування». Коли партія, до якої сотворення він закликає, має бути могуча, то тим більше варто знати, які принципи конкретної етики покладе вона в основу своєї боротьби, значить відносин межипартійних, а не внутрішніх, окрім абстрактного принципу «залізної енергії» і «одваги незаконності», «героїзму» і т. і.

Варто знати, як буде п[артія] жити тепер з теперішніми недосконалими людьми, але все ж людьми, хоч і ворогами, а не тоді, коли буде ідеальний стрій, до якого ми може й не доживем. Можна загинути за ідеал, але поки людина і партія живе, то вона живе і хоче надіятися, що завтра буде ліпше ніж сьогодні, і сьогодні і завтра і їй треба етики і сьогоднішньої і завтрашньої, а не тільки далекої ідеальної, хоч вона живе не єдиним хлібом, їй треба насущного хліба, поки буде велика будова скінчена, то треба ж і тим часом якось хоронитись від «попустів божих», щоб не вигинути до ноги, бо хто ж тоді й будуватиме.

Шукаймо царства божія, добре, але як? Ecclesia militans його шукала, була могуча партія, мала високий ідеал всел[юдський], партійні внутрішні відносини незлі, але межипартійні… ми їх знаємо. І яке ж вона царство знайшла з своєю систематично проповідуваною межипартійною безморальною безпринципністю (мета оправдує способи)? При ній стало гірше, ніж було без неї.

Ми віримо, що царство боже не загине, воно прийде, бо мусить прийти, але «церков» може загинути в неславі не одна, коли зле шукатиме його. Може його знайдуть не ті, що тепер шукають. А найгірше буде для тії церкви, що діжде того щиро бажаного царства божого і всього, що приложиться до нього і побачить з жахом, що вона не гідна його. Де тоді подінеться та «запізнена»? Адже старий світ вже лежатиме в руїні.

Коли б не прийшлось їй тоді заридати, як Єремії по тім «старім Єрусалимі», дарма, що він «пророків побивав!»