Чи лихо партійної боротьби справді неминуче?
Леся Українка
Придивившись просто до малюнків з того «чорта» партійної боротьби у дд. Копача і Паульзена, легко завважити, що барви у ньому дуже помішані, через те він виходить таким фатально-страшним. Коли вірити барвам д. Копача і Паульзена, виходить, ніби «душоловство» то щось таке, як душогубство, бо при ньому чогось то «всі средства добрі», і що «освітлювання» фактів то все одно, що їх затемнювання, а висновки з фактів і діл – то щось таке шахрайське.
Ну, звісно, коли хто вже до такої «тонкості почуття» дійшов, той може почувати тільки «відразу до партійного життя», та може й той може почувати тільки «відразу до партійного життя», та може й до життя взагалі, бо як же його в світі прожити без душоловства, освітлювання і висновків з фактів і діл, хіба що «в печі замазатись» та й сидіти без руху, без духу. Вже ж у такій затишній печі «не повинно би бути партій». Але хто почуває себе зручним і чесним «душоловом», має досить світла, щоб освітлювати, і досить логіки, щоб робити висновки, а при тому ще й ідею, що дасть розум тим висновкам, той, певне, в печі не замажеться, <а піде собі поперед війська, якщо має одвагу і талан, або посередині, коли менше здатний, або хоч позаду, коли вже так мало сили, а все ж дома не сидітиме> і не буде дивитись на партійну боротьбу як на чудовище, а просто як на всяку боротьбу, що може бути і чесною і безчесною, як до борців, бо не так політика псує характер, як характери псують політику.
Чесний душолов може поставити собі девізом: «чиста справа вимагає чистих способів» та й триматись того девізу до краю, не спокушаючись ніякою «золотою серединою» в цьому напрямі. <Напр. М. Драгоманов, що був великим українським душоловом, тримався і в літературі, і в політиці, і в приватному житті тієї засади, що «чистое дело требует чистых средств», і тримався її до кінця з великою завзятістю і невмолимістю, впадаючи в крайності і екстреми, відкидаючи геть «золоту середину», бо він був речником гуманності, далеким від «умеренности и аккуратности», в тоні був він острий, непереєднаний і безпощадний, це можуть посвідчити всі його противники і читачі.
Навожу цей приклад з недавньої історії нашої політичної боротьби, щоб поставити щось конкретне супроти абстрактних тверджень Копача, Паульзена і д. Ганкевича. Бо і д. Ганкевич чомусь думає (чи то винен тільки неясний стиль уступу на стор. 150), ніби придержуватись правил гуманності в партійній і політичній боротьбі, дбати про загальне добро може тільки заячесердий прихильник «золотої середини» «умеренности и аккуратности».> Погляд на партійну боротьбу, як на якусь антиномію гуманності, сходиться цілком з поглядом на неї, як на якесь елементарне лихо (повінь, землетрус) та навіть як на щось гірше, бо все ж люди якось «гуманізують» скілько можуть ті «попусти божі», а партійну боротьбу, по думці М. Ганкевича, ніхто навіть гуманізувати не повинен під карою зачислення до «заячесердих» <, а це кара, як для кого, ще гірша від кари смерті.
В одному оповіданні Мопассан дає зразок психології людини, що боїться над усе такої кари і, щоб не показатись заячесердим на поєдинку, застрілюється дома, поки ще не прийшли свідки противника. Щоб люди стрілялись від страху показатись сентиментальними, таких прикладів я не пригадую ні в літературі, ні в житті, але що той страх часто псує літературу і калічить життя, на те можна тисячі прикладів навести. Тільки жінкам, на щастя чи на лихо, прислугує здавна право бути і здаватись в значній мірі сентиментальними і навіть заячесердими, через те вони не мають сих двох страхів у своїй демонології (хоч, звісно, мають на місце їх «страхів» доволі!) і через те можуть дивитись на них об’єктивніше, ніж той, хто з роду, з виховання і з давньої традиції звик відноситись надто дражливо до цих двох кар.
Яко жінка, я сих страхів не страшуся і говоритиму про зв’язані з ними теми об’єктивно, хоч би мала бути особисто зачислена до заячесердих і сентиментальних. Одним з прикладів фатального впливу того страху на літературу може послужити, власне, стаття д. Ганкевича.> Д. Ганкевич, прийнявши цю антиномію, не може все ж скрізь однаково консеквентно погодитись з нею, просто певне через те, що його власна гуманність заважає йому в тім. Через те він то впадає в патетичний тон, оскаржуючи негуманні способи боротьби всяких консервативних і ретроградних партій, то старається оборонити від етичного засуду подібні ж способи у партій революційних. І трудно взяти йому за зле таку неконсеквентність, бо таки з його антиномією вповні погодитись міг би хіба «надчоловік», а звичайному чоловікові сили не стане. Тільки ж його малюнки політичної боротьби і коментарі до них від того стратили на ясності.
Примітки
Драгоманов Михайло Петрович (18411895) дядько, вчитель і наставник Лесі Українки, вчений, громадський діяч, автор численних наукових праць з різних галузей гуманітаристики. Політичним ідеалом Драгоманова була така побудова суспільства, яка наближалася до державного ладу Англії і Швейцарії. Його позиція різко відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини та терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу формулу, яка стала моральним імперативом для наступних поколінь українських діячів: “Чиста справа потребує чистих рук”.
Український соціалізм у драгоманівській версії став головною ідеологією українського руху у другій половині XIX початку XX ст.» (Я. Грицак. Нариси історії України: формування української модерної нації 19 – 20 ст. К.: Генеза, 1996. С. 6869). Леся Українка визнавала себе ученицею Драгоманова, багато чим йому завдячувала, в тому числі і своїми глибокими знаннями у царині політики і партійної боротьби. Це підтверджує активне листування між Драгомановим і Лесею Українкою у 1890-ті роки.
Присвячений Драгоманову абзац свідчить, що Леся Українка завдячує своєму дядькові також принципами, які вона поклала в основу власної суспільно-політичної і громадської діяльності. Відоме гасло «Чиста справа потребує чистих рук» мало хто насправді брав на озброєння, а дехто, як Ганкевич, намагався навіть доводити, що це в принципі неможливо, а тому партійна етика мусить керуватись лише революційністю. Те, що Драгоманов у своїй політичній діяльності ніколи не порушував принципів, давало чіткий орієнтир і самій Лесі Українці.
…чи то винен тільки неясний стиль уступу на стор. 150… На С. 150151 М. Ганкевич писав:
“…і німецький філософ і його руський товариш, покидаючи з конечності передпотопові погляди щиросердного рутенського патріота, остаточно годяться на існування партій, так як годяться пр. на війну (так само мабуть як і на голод, пожари, повені і інші допусти божі), то вони хотіли вчинити їх як найменше шкідливими вони хотять “згуманізувати” партійні боротьби. Вони хотять у грізний гамір воєнного хору внести гармонію і милозвучність і тому з одного боку признають всім партіям, які лиш є на світі, рацію існування, та з другого домагаються від них, щоби дбали про загальне добро, про добро цілості, а тим самим щоби викинули з боротьби своєї остріший, непереєднаний і безпощадний тон, завзяття і засадничу невмолимість, щоби покинули всі крайнощі, всі екстреми. Вони проповідують партіям “золоту середину”, вони є речниками “умеренности и аккуратности”… (Прим. М. Деркач у коментарі до вказаного першодруку).
В одному оповіданні Мопассан…мається на увазі оповідання Гі де Мопассана «Боягуз», із збірки «Казки дня і ночі» (1885).