Боротьба гільйотиною

Леся Українка

Може то який заячесердий філістер винайшов ті вирази, але термін terreur перейшов у всі європейські мови для означення дегенеративної форми революції і всі його вживають в такому значенні. Хто не боїться ні червоної, ні білої гарячки для свого рідного краю, чи для людськості взагалі, той дуже одважний. Але чи варт завидувати такій одвазі? Отже, револ[юційність] сама по собі ще не може становити корисності і здатності до життя класу чи партії, критерію вселюдськості.

Чи становить вона критерій етичності? Коли рух класовий бурж[уазний] мав в собі такі елементи, то це незалежно від того, в якім темпі він ішов. Від темпу залежить тільки більша або менша екон[омія] сили, але не обсяг її. Д. Ганкевич каже, що революційна боротьба політична назавжди «запалює душі людей огнем найвищої саможертви, найбільшого підйому етичного», навіть тоді, коли «ведеться гільйотиною проти зрадників контрреволюції».

Лишім одкритим питання, чи такі самі результати етичні дає гільйотинна боротьба проти не то щоб зрадників, а тільки критиків і незалежних від лідерів прихильників революції? А спинімось на питанні, чи можливо боротись гільйотиною, і які може давати етичні наслідки гільйотинна діяльність. Гільйотиною боротись фізично неможливо, бо що зветься принаймні в практичному житті боротьбою? Конфлікт двох активних сил. Одна може бути слабшою, менше активною, друга міцнішою, більше активною, але з того моменту, як одна стає зовсім пасивною, боротьба кінчається і дає місце єдиній, нічим не стриманій акції одної переможної сили. При людських відносинах в юридичній мові ця акція зветься екзекуцією, в профанській – катуванням, в старопартійній або так або так, залежно від того, до чиєї партії належать виконавці.

Отже, чи можна боротись гіль[йотиною], яко зброєю, проти узброєного чоловіка, так як стрільбою або шаблею. Ні, щоб гільйотинувати, треба людину піймати, відобрати їй зброю, покорити, чи силою рук, чи доказами суду і тоді вже, поборовши фактично, екзекутувати; для того остатнього акту є звичайне один спеціаліст екзекутор, в просторіччі кат. Таким способом гільйотиною не можна боротись так, як словом на трибуні (де й противник може мати слово), шаблею чи багнетом на побойовищі, де й противник має зброю, а можна тільки так, як шибеницею екзекутувати вже не противника, а подоланого.

Гільйотинувати кого в партійній боротьбі це все одно, що убити (повісити, чи розстріляти) військового бранця на війні. Коли етика якої партії це дозволяє, то та партія робить крок назад проти теперішньої загальної військової етики. І хто не обурюється проти гільйотинування противника, не повинен обурюватись проти трансв[аальських] і китайських «варварств».

Але ж це погляд поступовця наших часів? – скаже може хто. Так що ж, абсолютної етики ми не знаємо. Тут говоримо з погляду не понадпартійної всепрощаючої або всепроклинаючої моралі, а з погляду межипартійного, морального поступу. А може ж той, хто не дійшов ще до нашої етики, і справді міг почувати саможертву і підйом етичний, катуючи противника. Мушу признатись, що мені трудно увійти в психологію ката і сучасного і давнього. Я знаю [відомо] тільки, що з незапам’ятних часів слово кат у всіх європейських мовах служило синонімом чогось бридкого, низького, часом синонімом злого духа, професія ката була в погорді народній <тільки великий французький терор реабілітував ката в особі громадянина і ймення цього citoyen французька історія зберегла для потомства – Самсон, великий жрець de la s[ainte] v[ierge] Guillotine. Буржуазна революція дала нам свого великого мужа>, хоч її не раз намагались «реабілітувати» пануючі класи.

Я не маю способу зібрати фактичних даних до псих[іки] історичного професіонального ката-гільйотинера «великих років» Самсона. Чи він почував саможертву й етичний підйом, зрізавши й кинувши до коша безліч голов безборонних, покірних людей? Чи почували ті, що підписували декрети, тую саможертву і підйом, наказуючи Самсоновій правиці [Самсоновим рукам] увінчати їх боротьбу партійну? Може бути. Але певно й Муравйов-вішатель почував те саме, бо він себе вважав оборонцем «великої» ідеї самодер[жавства], лицарем «єдиної і неділимої» Росії. Терористи були лицарями «єдиної і неділимої» республіки Франції, «суверенної» революції.

«При боротьбі партій всі способи добрі, незалежно від мети».

Так тоді й не варто говорити про «звірсько-людоїдні способи» – кожний боронить свою партію як може і вміє. Коли мета оправдує способи, тоді, звісно, етика монархічно-революційна мусить сказати, що Муравйов і його товариші «заплечных дел мастера» – етичні герої, а етика республікансько-революційна скаже, що Самсон і декретисти, і приведе якусь етичну різницю між шибеницею і гільйотиною, між топленням китайців в Амурі і топленням вандейців в Луарі. Ну, а той наш гіпотетичний молодець, поступовець, що не тільки вибирає собі партію і клас, що він мусить сказати? А певне те, що сказала Гейнева іспанська королева про рабина й монаха на диспуті: dass sie stinken alle beide. Бо вже не тільки ідеалові етичному наших часів, але й передовим людям однаково смердять кати всіх часів і народів, партій і класів.

Може з погляду чистої, абстрактної теорії утилітарного релятивізму це не повинно бути, бо для неї самої жодне з’явисько нічим не пахне, але це вже є конкретний факт і треба з ним рахуватись тому, хто хоче залучити до себе вірних релігії прогресу, а не лицемірів, всяких книжників і фарисеїв. Тут золотої середини бути не може, зрештою і з погляду теоретичного утилітаризму нема «середини»: або признавай інституції катівства, його користь і тим самим законність для того чи іншого історичного моменту, або ні для всіх, або ні для кого. І коли річ іде про те, щоб судити етику ката, то треба судити таки його катівство, а не монархічність, республіканство, аристократизм, буржуазність і т. д., бо ті можуть існувати і боротись і без нього, напр., просто війною, або просто отрутою і т. д.

І нехай той кат буде найвищий герой в котрому з сих напрямів, але на питання, чи доказано фактами, що той герой допускався катування безоружних, подоланих, ув’язнених людей, належить просто відповісти: так або ні.

<А засуд етичний кожна індивідуальна етика сама дасть по праву суверенності сумління людського, що досі не абдикувало.>

Бо ухиляння з боку «жюрі» од виразної відповіді може часом гіршу послугу зробити «обжалованому», ніж всякий засуд. І публіцист-політик 20 віку д. Ганкевич менше зручно боронить від етичного засуду своїх великих людей, ніж поет-політик XVII в. Дж. Мільтон боронив Кромвеля і його партію від подібного ж засуду. В XVII в. кара смерті ще загально признавалась законами і публічною етикою, отже Мільтон доказував, що кожний англічанин по закону мав право й обов’язок обжалувати і вимагати суду над всяким, хто нарушає основні права вільності англійського горожанина і англійська нація має право законно карати смертю всякого, хто кличе збройну силу чужоземців проти англійської держави, всякого, до якого б стану він не належав, хоч би й до королівського. Тимчасом д. Ганкевич слідом за Енгельсом боронить французький терор тільки одв[агою] незак[онності], як так боронити, то ліпше засудити. «Борони нас, боже, від оборонців» милостивого катівства.

Монахи не гордували своїми руками розпалювати вогонь під єретиками, а лицарі часом власноручно помагали при тортурах. Один кат професіонал був посвячений в лицарі (Schelm von Bergen). Буржуазія вже шукала для тої роботи виключно атавістичних індивідів і їх руками, лицемірно, катувала, а за те одному такому атавістові-«патріотові» дала право зватись «горожанином» (citoyen), власне, катові «великих років» гільйотинерові Самсонові. (Чи не є це і певною ознакою, що в 1793 р. почалась дегенерація великої революції, з революції вселюдської в революцію вузькокласову).

Примітки

що сказала Гейнева іспанська королева… у поезії Г. Гейне «Диспут» сперечаються монах і рабин про переваги їхньої віри, але при цьому уживають брутальні вислови, що дозволило королеві сказати: «обидва однаково смердять».

Дж. Мільтон боронив Кромвеля і його партію від подібного ж засуду Леся Українка заперечує Ганкевичу, який в числі різноманітних прикладів виправданого терору апелює до Англійської революції 1640 р. і одного з її очільників Олівера Кромвеля, якого боронив Джон Мільтон. Так, після страти короля Карла І Мільтон написав декларацію «Обов’язки государів та урядів», про право народу карати будь-якого представника влади, включно з королем (смертна кара в ті часи законний спосіб покарання), якщо той вчинив злочини. Мільтон сподівався, що Кромвель буде послідовним очільником розбудови республіки, тому й боронив його, сперечався з роялістами, доводив, що не може бути «всяка влада від Бога».

Але Мільтон боронив Кромвеля доти, доки той не узурпував владу, а потім взагалі відійшов від політики, присвятив себе літературній творчості. Леся Українка стає на захист улюбленого Мільтона, автора знаменитої «Ареопагітики», трактату про свободу слова, захисника права вибору для кожної людини, видатного мислителя, який, на відміну від Ганкевича, був послідовним в обороні загальнолюдських цінностей.