Майбутній ідеал

Леся Українка

…боротьба, свої ідеали і свої «варварства». Пророкувати трудно, але гіпотези можна будувати, їх будують і переконані учені соціалісти і не катедер-соціалісти, а таки активні і гаряче віддані боротьбі, вони в своїх гіпотезах провидять напр., такі завдання для соц[іалістичних] громадян: що робити з атавістами, дегенератами, неспосібними до праці, позбавленими гром[адянського] інстинкту (адже й такі мусять знайтись, хоч принаймні в «медовий місяць»)? Як і чим погамувати незагожені з конечності інстинкти, щоб вони не переходили в злочини [насильства]? Як погодити право більшості з правом меншості? Як погодити релігію прогресу з релігією регресу (коли вони до того часу не зникнуть обидві в науці і не дадуть місце іншій якій релігії)?

Коли ідеал «не убий» буде осягнений, на місце його може стане ідеал конечної регуляції приросту людського населення без страждання для сучасних живучих, і тут інстинкт продовження свого роду може вступити в боротьбу з інстинктом захорони породи. На місце законів політ[ично]-екон[омічних], відкритих у Маркса, будуть відкриті нові закони, і критерій цінності – праця – буде замінений яким іншим критерієм втіхи або що хто знає? І в соціалістичному світі, може, люди боротимуться за осягнення анархічного ладу, і тепер утопічний анархізм переміниться в науковий, і теперішнім анархістам буде прощено все за те, що вони «багато любили».

Хто знає, що буде тоді вважатись «варварством», коли всі форми убивства відійдуть в атавізм? Може тоді смутний погляд «противника» при мирних дебатах вражатиме так, як тепер крик катованого, а таке слово як «псубрат» буде все одно, що убивство? хто може вгадати, яка буде тоді тиранія і яке мученичество? Тільки ж соц[іаліст]-поступовець, вірячи, що «царство боже» соц[іалізмуj не було царством смерті для людськості, не можучи собі здумати життя без боротьби, а боротьби без страждання, не думає, що в тім «царстві» не буде «ні печалі, ні воздиханія» і що там всі і все матиме «жизнь бесконечную», що не буде ні партії Каїна, ні партії Авеля, що там не буде ніяких corsi е ricorsi, що там не загрожуватиме застой упадку. А все-таки він готовий боротись за ту «обітовану землю», бо він вірить, що вона таки буде ліпша, ніж та дика пустиня, по якій він тепер блукає, гинучи від голоду і спраги.

І таки він піде за стовпом і вогняним і хмарним поступу, а де і як скінчиться вся трудна і довга дорога еволюції роду людського – хто може те вгадати? Та ліпше тому, хто йде вперед, ніж тому, хто сідає, згорнувши руки, і дає себе засипати піском вітрові пустині, сидячого скоріш пісок засипле… «Який клас суспільний, така його етика, який клас суспільний, така його політика, така і політична партія, що є представителькою її потреб і змагань». Це справедливо, але абстрактно, а дальше пояснення д. Ганкевича вже далеко не так безспірне.

Цього ж загального принципу може й досить для того, хто вже належить свідомо до певного класу або партії. Але здумаймо собі двох молодих буржуа Маркса і Енгельса в той час, поки вони ще не були свідомими речниками пролетаріату – їм певне мало було цього абстрактного принципу, щоб покинути свій клас і пристати до другого, ворожого, не бувши змушеними до того матеріально. Їм треба було ще й точнішого критерію, щоб встановити і провірити, який же, власне, клас має за собою будучність і яка, власне, повинна бути та політика й етика, щоб до неї могли прилучитись такі прогресивні ідеологи, як ті два молодики з буржуазних родин?