Вступ
Леся Українка
При читанні статті д. Ганкевича спали мені на думку деякі міркування <і бажалось мені ще тоді подати їх на увагу читачів М[олодої] У[країни], та з деяких приватних причин прийшлось мені з тим трохи припізнитись. Все-таки, хоч і пізненько, подаю їх тепер, бо хоч і не маю претензії на авторитетність в політично-історичних справах, та все моя думка може послужити голосом з громади, голосом людини, що багато думала над справами, зачепленими в статті М. Ганкевича, і завжди близько їх до серця приймала. Нехай би це навіть було тільки голосом «сентиментальної жінки» [Вираз із статті М. Ганкевича. Ред.], так що ж, зате то буде автентичний голос і слова з автентичного джерела, і може вони трохи будуть інакші, ніж їх собі звичайне представляють несентиментальні учені і публіцисти, а слідом за ними і публіка.> і я подаю їх тепер читачам Молодої України. Я не маю <найменшої> претензії на авторитетність в політично-історичних справах, та може це не біда, бо минають уже ті часи, коли тільки авторитети могли «сметь свое суждение иметь». Нехай моя думка послужить голосом з громади, як «голос з народу», з мене й того досить.
Перш усього зазначую виразно, що, роблячи уваги проти статті М. Ганкевича в Молодій Україні, я тим самим не думаю виступати взагалі ворожо ані проти поважаного публіциста, ані проти органу української молодіжі, а бажаю тільки піддати під дискусію те, в чому я не можу згодитись з ними.
Рівно ж зазначую, що я зовсім не маю на меті прихилятись до д. Копача і тих патріотів, проти яких виступає д. Ганкевич. <Мене нічогісінько не обходить неполітична політика, псевдоморальна мораль і безпартійне партизанство, так само, як і толстовщина з її заповідями, хотілось би, власне, щоб той кожух [та ще й вивернутий] не бував ніколи на плечах у свідомих політиків – речників пролетаріату. Тимчасом у статті Ганкевича дещо таки нагадало мені про такий вивернутий кожух, бо в своїй завзятій полеміці проти Копача і Паульзена він все-таки часто приходить до того самого, що й вони, тільки іншим тоном говорить свої твердження.> Мені тільки здається, що д. Ганкевич де-не-де мимоволі несподівано сам попадає в ті самі помилки, які поборює у своїх противників. Копач і Паульзен, признаючи конечність існування партій, думають, що партійність є і мусить бути чудовищем неморальним, що сама природа партійної борби веде до обману, до занедбування правди і справедливості, що «політика псує характер» – але для заспокоєння душі своєї виражають pium desiderium, щоб те чудовище «згуманізувати», очевидно, не вірячи в здійснення свого бажання.
Так само і д. Ганкевич не вірить, щоб при партійній боротьбі можливо було дбати про загальне добро, про добро цілості (цілості чого, власне, трудно зрозуміти), йому навіть дивно, як то можна бажати, щоб політичні борці придержувались «правил гуманності». От, власне, тільки тим і різниться погляд його на партійну боротьбу від погляду на неї Копача і Паульзена, що він зрікається вже й всяких pia desiderata, вважаючи їх виразами «золотої середини» та «ід[ейного] заячесердія».
<Але ж це тільки різниця уподобань: Копачу і Паульзену не подобається «грізний гамір війни» і вони хотіли б йому більшої гармонії, д. Ганкевич думає, що і не треба ніякої гармонії воєнному хору.> Але всі три признають, що партійна політична боротьба <то війна, та ще й без паліативів Женевської конвенції > є і мусить бути по своїй природі чудовищем.
Що справді робити з таким «чудовищем» тому, хто не вірить в pia desideria, але вірить в гуманність і хто ненавидить і «золоту середину», але і «загорілим фанатизмом» не очарований? Згадати приказку: не такий чорт страшний, як його малюють, та й підійти до чортового портрета зовсім просто, без страху та й без обожання, а так, як до всякого «діла рук людських».
Примітки
…коли тільки авторитети могли «сметь свое суждение иметь»… цитата із комедії О. С. Грибоєдова «Горе з розуму» (1824): «В мои лета не должно сметь / Свое суждение иметь» (слова Молчаліна). На відміну від персонажа Грибоєдова, Леся Українка сміє мати своє судження, але апеляція до відомої комедії зумовлена ще й іншим підтекстом, її боротьбою за право на власну думку, яке треба відстоювати з таким самим ризиком (біографія Грибоєдова), як і на початку XIX ст. Крім того, її зачіпає небажання однопартійців прислухатись до жіночого голосу, що, зрештою, цілком ймовірно, теж було причиною репресій проти статей Лесі Українки.
Копач Іван Семенович (18701952) український публіцист, критик, громадський діяч, психолог. Закінчив Львівський університет, у 1890-ті рр. разом з І. Франком і М. Павликом брав участь у радикальному соціалістичному русі, згодом перейшов до народовців. Під впливом філософії Ф. Паульзена переклав і видав 1900 р. його брошуру зі своїм коментарем. Еволюція світогляду Копача, відбита в його статті «З гостини у других» (1905), викликала негативну оцінку Франка (Літературно-науковий вісник, 1905, т. 30). Копач і надалі розбудовував етичне вчення Паульзена у працях «Що таке людське думання» (1906), «На переломі двох віків» (1908), писав також літературознавчі розвідки, в тому числі про Шевченка.
Паульзен Фрідріх (1846 – 1908) – німецький філософ-ідеаліст, неокантіанець, учень А. Шопенгауера, засновник вчення «ідеалістичний пантеїзм», в якому своєрідно розгортає ідеї Шопенгауера і Ніцше про світову волю, надає волі до життя, як і А. Бергсон, статусу первинної енергетики, самоцінної енергії життя. Праці Паульзена «Вступ до філософії», «Основи етики» були популярними на початку XX ст. і перекладалися багатьма мовами, в тому числі російською (Ф. Паульсен. Основы этики. Пер. с нем. М.: Изд. М. Н. Прокоповича, 1906). У праці «Партійна політика та мораль» (1900) Паульзен поєднав соціологічний і психологічний підхід. Ідею праці коротко і влучно сформулювала на початку статті Леся Українка.
…без паліативів Женевської конвенції – Женевська конвенція 1864 р. регламентувала поводження з пораненими і хворими на війні, затвердила повноваження Міжнародного Червоного Хреста, згідно з яким лікарі і медичні сестри вважаються учасниками бойових дій, але не беруться в полон, а допомога пораненим і хворим бійцям надається незалежно від того, до якої з воюючих сторін вони належать.
…хто ненавидить і «золоту середину», але і «загорілим фанатизмом» не очарований… – в лапках вислови із статті Ганкевича. Словосполучення «загорілі фанатики» Леся Українка у різних формах, іронічно чи саркастично, у статті багато разів повторює (очевидно, Ганкевич уживає кальку з польської мови, правильно було б казати палкі чи войовничі фанатики). Загорілі фанатики завжди оточують підступного фарисея (Борджіа, Торквемаду історичні персонажі, згадувані в критиці; Парвуса, Годвінсона, Ізогена діячів драматичних творів Лесі Українки), який під гаслами загального блага торує шлях до власного вивищення, до авторитарного володіння громадою. Буквальний переклад Ганкевича, невеличкий мовний огріх, Леся Українка перетворює на активний стилістичний прийом, а словосполученню надає додаткового символічного значення.