Паризька комуна

Леся Українка

Але революція (хоч не така велика) французького пролетаріату не передала історії ні одного імені професіонального ката і ні одного такого «майстра» не назвала «робітником» і «товаришем». Бо вона вже була вища етично (з погляду релігії поступу), вона не виклинала ні білого, ні червоного жаху, вона не будувала алтаря святій діві гільйотині, не танцювала навколо неї канібальських танців і не вибирала їй великих жерців, не справляла кривавої оргії, не мала, правда, такої великої одваги незаконності, але й не грала [робила] комедії трибуналів, не кинула нікому під ноги ні королівської, ні інших людських голов і не встановила революційного «3-го отделения», не видала ніякого «указу об усилении охраны» і не мала сили відбитись від своїх ворогів і трагічно полягла в нерівному бою, але певне серед її «громади» (comm[une]) справді не було ні шахраїв, ні трусів, бо після недовгої та повної влади комуни голодних паризьких пролетарів ні один шеляг не пропав з державної скарбниці – це мусили сконстатувати і вороги (директорія знайшла державну скарбницю порожньою після «великих років» і великих мужів високої цноти), ні один комунар не забагатів на продажі зброї ворогам або хліба голодним і ні про одного комунара нема навіть легенди, щоб він затремтів перед розстрілом, або щоб просив помилування.

У Паризької комуни були помилки, головна була, та, що вона прийшла зарані і не хотіла накинути своє євангеліє, почавши його з Апокаліпсу [ще не викінчивши його та почавши з Апокаліпсу], сама розваживши сили і не виробивши ще ідеї, хотіла накинути її народу. Гріхи її можна судити, але про неї з більшим правом можна сказати: вона «багато любила».

Вона не дала ні Марсельєзи, ні Карманьйоли, але дала пісню про Червоний прапор, а хто чув ті пісні, що співали потім вдови і сироти комунарів, згадуючи дику екзекуцію ката Кавеньяка, той, коли він мав залізний темперамент, може знайшов у співі «сентиментальні падькання» над долею тих, що полягли «в сумний осінній вечір» (C’était un triste jour d’automne, так починається одна жалібна пісня), але не залізне серце чує в них глибоку тугу, велике величне горе, і заповіт, і обітницю боротьби, щось так, як псалом «На ріках вавілонських», тільки вже без старозавітного: «блажен, хто дітям твоїм голови об камінь розтрощить», без новозавітної геєнни огненної, без крику les bourgeois а la lanterne!

Після комуни не лишилось нової форми гільйотини, нової версії цього буржуазного вдосконалення Брутового меча, ні нового видання закону про підозр[ілих], цього буржуазного варіанту промови Ціцерона проти Катіліни (з фіналом caveant consules, бо паризькі комунари були нащадками Спартака, а не Брута і Ціцерона і не вірили в спасенну силу цезаревбивства і шпіонсько-катівської процедури, вони вірили в повстання, одважну і одкриту війну, але без класичних і середньовічних варварств.

Вони полягли, як і Спартак, але дух Спартака не поліг вкупі з ними, а знайшов собі нову форму. Вони, хоч не заборонили виступати наперед «буржуям», виступали сами, без опіки буржуїв і показали ділом, що психологія новітнього свідомого прол[етаріату], його революційна практика, його етика пішла за поступом, а не навспак, тимчасом, як спосіб боротьби Кавеньяка, Меттерніха, Муравйова в той самий час і навіть пізніше показали, що представники інших класів власне пішли навспак від ідеала, або принаймні не доросли до рівня сучасної прог[ресивної] етики. Можна не вважати святою пам’ять Комуни, але поважати її логічно і натурально для еволюц[іоніста] і поступовця наших часів.

Примітки

Вона не дала ні Марсельєзи, ні Карманьйоли… Паризька комуна (революція 1871 р.) це, на думку Лесі Українки, антитеза до Великої французької революції. Комунари не пролили рік крові, не застосували гільйотину, а лиш забарикадували весь Париж і мужньо оборонялись, відстоюючи свої права. Але чомусь не ця революція стала зразком для новітніх соціалістів, а найбільш кривава з усіх революцій. Можливо, тому, що Паризька комуна не встигла уславити себе привабливими гаслами («Рівність, свобода, братерство»), гімнами, піснями і танцями?

Марсельєза марш, написаний Клодом Жозефом Руже де Лілем, військовим інженером, поетом і композитором, у 1792 р., а в 1795 р. марш став гімном Франції, був скасований Наполеоном після відновлення монархії. Третя республіка повернула Марсельєзі статус національного гімну (1879). Марсельєза була популярною піснею у середовищі соціалістів, а пізніше більшовиків.

Карманьйола – поширений під час революції 1793 – 1794 рр. танець і пісня, а також одяг найголовніших революціонерів, якобінців (назва куртки з вузькими фалдами, у свою чергу, походить від назви італійського міста). Веселі пісні і запальні танці відбувались на площі, де без перебою працювала гільйотина, стояли калюжі крові. Не дивно, що Леся Українка такі прояви революційності називає канібальськими танцями. І те, що Паризька комуна нічим подібним не уславилась, вважає проявом морально-етичного поступу.

…гільйотини, нової версії сього буржуазного вдосконалення Брутового меча… – Брут – політичний діяч Римської імперії (85 – 43 рр. до н. е.), який допоміг Гаю Юлію Цезарю отримати владу, став одним із найближчих соратників в його оточенні, посів чимало вигідних посад, а згодом очолив змову проти Цезаря, взяв участь у його підступному вбивстві. Легенда приписує Цезарю останні слова «І ти, Бруте…», які засвідчують найвищу міру аморальності і підступності Брута. Такою ж підступною й аморальною зброєю вважає Леся Українка гільйотину, яку французькі революціонери величали «Свята діва Гільйотина»

…паризькі комунари були нащадками Спартака, а не Брута і Ціцерона… йдеться про те ж саме, що й у попередньому уступі: накопичуються історичні аналогії. Паризька комуна і Спартак приклади революційності, яка не руйнує моралі, тримається загальнолюдської етики, з іншого боку безліч прикладів того, як озброєні подвійною мораллю дуже швидко деградують, стають жорстокими узурпаторами влади. Поруч з Брутом Леся Українка ставить Цицерона (10643 рр. до н. е.), оскільки він підтримав вбивство Цезаря. Відомий оратор, філософ і літератор був також активним політичним діячем і далеко не завжди виявлявся захисником свободи і республіки так, як декларував у пристрасних промовах. Тому Леся Українка вважає, що закон про підозрілих, який дав якобінцям необмежене право на вбивство, був буржуазним варіантом промови Цицерона проти Катіліни, підступними хитрощами розуму, здатного будь-кого звинуватити чи виправдати, керуючись революційною (чи політичною, партійною, релігійною тощо) доцільністю.

…спосіб боротьби Кавеньяка, Меттерніха, Муравйова… перелік історичних діячів, які відзначились особливою жорстокістю у придушенні народних повстань, але в історіографії своїх країн (відповідно Франції, Пруссії, Росії) залишились видатними діячами.

Кавеньяк Луї Ежен (18021857) французький генерал, який зібрав і очолив військо для розгрому повстанців у Парижі (французька революція 1848 р.), при тому, що все життя був послідовним противником монархії, прибічником республіки.

Меттерніх Клемент фон (1773 – 1859) – німецько-австрійський політичний діяч, міністр, дипломат. Один з організаторів і очільників Священного союзу (Австрія, Пруссія, Росія) проти революційної Франції періоду Наполеона Бонапарта. Виступав за абсолютну монархію і сильну армію, за союз церкви і держави, особливо у справі придушення революцій і національно-визвольного руху.

Муравйов Михайло Миколайович (Муравйов-Віленський, 1796 – 1866) – військовий діяч Російської імперії, обіймав високі посади. Після жорсткого придушення польського повстання 1863 р. у середовищі лібералів і народників отримав прізвисько «Муравьёв-вешатель», у шовіністичних колах мав реноме ідеального державника.

Отже, три різні біографії діячів різних країн перегукуються між собою способом боротьби: жорстоким насиллям. Ці персонажі нічим не відрізняються від діячів французької революції, які так само без сумніву проливали ріки крові для придушення ворогів революції. Чомусь одні потрапили в списки антигероїв, а інші героїв. Цієї непослідовності опоненти Лесі Українки воліли не бачити, бо вона здатна порушити будь-яку струнку модель партійної моралі й етики. Революційний терор це деградація навіть порівняно з війною, яка визнає хоч якоюсь мірою загальнолюдські цінності (Леся Українка, на щастя, ще не знала про війни XX ст.), а не поступ, як намагалися доводити деякі соціалісти.