З людської намови

Леся Українка

– Та чого ти плачеш? Чого ти плачеш? Ну, чого? Хоч би я раз знала, чого тій дівчині бракує! А господи, а милостивий! – і баба Настя заломила худенькі тоненькі ручки та аж вдарила ними себе в сухі груди з жалю та досади на дочку Ярину. А тая ридала-заходилася, спершись на припічок.

– Ну, чого ти плачеш? – знов почала Настя, помовчавши трохи, немов почекавши, чи не скаже чого Ярина. – Чи тобі хто кривду яку робить? Скоро тільки хто за ті заручини слово змовить – вона в плач. Таж це публіка якась! Чи ми тебе силуємо? Таж батько тобі й слова не сказав – може, не правда? А я? та я ж тобі не мачуха, ти в мене лавки не просиділа, ти мого хліба не переїла, я тебе з хати не вигоню. Ну, чого ж тобі плакати, хоч би хто сказав? Господи! та через мене гонде й невістки ще й разу не плакали, а тут рідна дочка, та ще й одиначка… – Баба Настя далі вже не могла витримати, закрилася вузеньким рукавцем і схлипнула жалісно, як дитинка.

Ярина трохи схаменулась, оглянулась на матір, випросталась і промовила сплаканим голосом.

– Ей, що ви-те знаєте, мамо? От плачу, бо нема мені так, як мені треба, – та й подалася до дверей, ухопивши хустку з жердки та якогось кошика з полу.

– Тільки й гуторки! А як їй треба, то нема відома, – кинула наздогін мати лагідним докором, але дочка вже не чула того.

Ярина хутко-хутко, мов по пильній справі, поспішала до лісу. Ліс починався зараз-таки за цариною і золотів верховіттям проти осені, тільки темна ліщина на узліссі ще нагадувала літо, різко темніючи супроти споловілої стерні близького поля. Дівчина і через ту стерню хутко перейшла, так вправно совгаючи по ній босими ногами, що й не покололась, а може, де трохи й покололась, то не вважала – не в голові їй те. Не чула вона, як товаришка її, Дарка, ще від дороги коло царини гукала на неї. Вже як стала в лісі, то аж тоді дух одвела. Зашуміла навколо ліщина, залепетали осики, і якось легше стало на серці. «І чого-таки я справді плачу в одно? – подумала собі Ярина. – Ну, не хочу я його, то й не тре. Таж ніхто мене не силує, мати правду кажуть», – і знову їй чогось сльози до очей приплили. На сей раз Ярині здалось, що се їй матері шкода стало: така матінка старейка, малінейка, худейка і має гризоту з такею дочкою… Ярині тепер якось всіх шкода, всього жаль, а себе найгірше, хоч плач… та отже й плаче раз у раз.

– Ей, годі вже того! – сказала вголос і почала нагинати ліщину та шукати горіхів.

Потроху зовсім заспокоїлась, далі навіть заспівала, спершу стиха, а то вже й голосно:

Ой сосна, сосна тонка виросла, гей!

Не піду заміж, бо ще не зросла.

І трохи засміялася собі: «Добре не зросла! 22 роки, а висока, як тичка»… Ярина знов було трохи посмутніла, та щоб смуток перебити, голосніше взяла:

Зрубаю сосну з правого боку, гей!

Не піду заміж я сього року…

Раптом їй відхотілося співати. Рвала собі горіхи мовчки, все далі заходячи в гущавину. Пізні пташки зрідка щебетали-перекликалися, «бабине літо» висіло по віттях, як прядиво, часом легенько-м’яко лягало Ярині на очі, вона протирала їх, усміхалася і щось їй невиразне нагадувалося. «Чи це так було позаторік? А що такого було позаторік? Та що? нічого… от так саме ходила по горіхи… з Даркою… А Йван тоді казав…» Так і став їй Іван перед очі такий, як був тоді, коли зустрівся з ними в лісі. Говорив тоді за призви, що його, май, в москалі візьмуть… а їй тоді павутиння очі застелило… ще щось там за сватання плутав, а Дарка сміялася. Коли б хоч раз був виразно сказав, чи ждати на нього, чи ні! А то й потім увечері, як сам прийшов під комору, як то вже прийняли його до війська, то все: «Ти на мене не чекатимеш, тебе віддадуть»… а нема, щоб сказати просто: «Чекай на мене. Як прийду, то тебе возьму». Не самій же казати: «Заручися зо мною». А чому б не сказати? Еге, щоб потім гочі вибивав… Боялася… а тепер хіба ліпше?.. Що ж такого тепер? Нічого нема! Так тепер, як і позаторік! Яка була, така є, і не потрібно думати, бо нема про що. Як не хочу, то не хочу – і по всьому!

Ярина нагнула собі високу, прутку ліщину і звисла на їй, добираючись до горіхів, що на самім вершечку – жовті такі, аж красні, безмаль солодкі!

Аж то шелеснуло по ліщині та хтось заспівав «веселя» голосно-голосно так, тільки не словами, а так «триндикаючи» – Ой та да-да, та-на-да-да, ой да-да! – А далі: – Ярино! Чи ти навідалась! Гукай на неї, роздерися – ні слуху, ні послушання! Нагнівалась? чи якої біди?

По сім слові Дарка продерлася межи корчів ліщини та вдарила Ярину по плечі, аж тая випустила гілляку з рук.

– Та я не чула, одчепися, бідо! – відмагалася Ярина. – Чого б я там нагнівалась?

– Тож-бо й я думаю. А втім, хто тебе вгадає. Ти тепер така пишна стала – відомо, засватана!

– Дай мені спокій хоч ти з тим сватанням!

– Ну, та чого «дай спокій?» Або то твоє сватання святе, що про нього не мона й говорити?

– Коли вельми досада…

Дарка придивилась пильно до Ярини і споважніла.

– Слухай-но, братице, що я тобі скажу. Щось-то, правда, нема ладу з тобою та й з твоїм сватанням. Ти, відай, не забулася за Йвана?

Ярина мовчала та обгризала зелену луску з горіха, дивлячись кудись поперед себе, не змильнувши й разу оком.

– А що ти маєш за нього пам’ятати, як він за тебе не пам’ятає? – провадила Дарка.

– Ти відки знаєш, що не пам’ятає? – обізвалася Ярина, скоса глянувши на товаришку.

– Якби пам’ятав, то хоч би раз письмо до тебе подав чи вже там поклона прислав.

– Говори до гори! Що він має мені письмо подавати? Хіба ми заручані? Щоб люди сміялися? Таж я того письма не прочитаю сама. А поклони так само нема ким пересилати – ми не кревні ані не свояки.

– Ну, та отже бачиш сама: ти йому нічого, він тобі нічого, та й чого маєш за нього думати? Якби хоць заручані…

– Нібито на думання треба заручин! – Ярина кинула розкушеного горіха додолу і взялася знов нагинати ліщину.

Дарка чогось розсердилася.

– Ну, як так, то якої ж ти напасті з Петром засваталась?

– Я там так засваталась…

– Як то «так»? Адже запоїни вже були?

– Та ніби були…

– То таке «ніби», що за нього безчестя сплатиш, як не підеш.

– То й сплачу, а таки не піду.

– До твеї волі. А Петро казав, що в неділю заручини будуть.

– Буде він бачити ті заручини!

Гілляка тріснула в Ярининих руках і зломилася, дівчина впала і мусила обтрясатися з листя.

– Ти мені, Дарко, не говори за це, – промовила, налагоджуючись додому йти, – я й так жалую, що тоді тебе послухала.

– Що мене послухала? Коли? А я ж тобі хіба що казала? Хрестися, дівчино!

– Авжеж… почала отак, як і тепера…

– Що ж тепера? Я ж кажу: до твеї волі. Тільки що правда, то не гріх.

Ярина знов завернулася і стала перед Даркою, ще й руки їй на плечі поклала.

– Слухай, Дарусю, я тебе, як рідної сестри послухаю. Як ти мені порадиш? Піти? – піду. Не піти? – не піду.

Дарка знизала плечима і зняла з себе Яринині руки.

– Ти, небого, не складайся на мене, сама голову маєш. Що я маю тобі радити? Якби собі, то б я порадила, а з тобою трудна рада.

– А як би ти собі порадила? Як? – Ярина трясла Дарку за рукав і заглядала в очі. Дарка і сміялася і сердилася, далі поборола Ярину і кинула в траву та й сама сіла коло неї, обхопила собі коліна одною рукою, а другою помахувала то туди, то сюди, говорячи, – вона все мала звичай так «розправляти».

– Я б собі порадила або так (мах рукою!), або так (знову мах!). Або Петра сюди, а Йвана не треба, або чорт бери Петра, а я ждатиму Йвана хоч до сивої коси.

– Ото порадила! – вкинула Ярина.

– Я собі раджу, – відгризнулась Дарка, – та й собі кажу: що Петро, то не Йван. Бо Петро хороший парубок: високий, білявий і гочі малейкі.

– Як у свині!

– Ти мовчи, не до тебе п’ють… І гочі малейкі і гуторка до толку. А Йван малий, чорний як циган, ще й шудратий, гочі як цибулі, лепече як та лепетя.

Ярина зірвалась на рівні ноги.

– Багато говориш, а нема що слухати!

Дарка засміялась,

– Чи я просила тебе слухати, чи ти мене говорити? Ото ще вериско! Та ліпше не говорити, бо ще на мене напасть звернеш, як не того жениха влучиш. Вибирай собі сама – маєш їх аж два, є з чого вибирати.

Дарка встала й собі, струснула фартушину, перев’язала інакше хустку і подалася геть від Ярини.

Ярина й собі подалась геть від Дарки і пішла до села.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 335 – 339.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 3, стор. 736 – 740.

Незавершений недатований автограф має авторські виправлення мовно-стилістичного характеру (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 829).

Датується орієнтовно кінцем 1899 р. Підстави…

Подається за автографом.