«От вона, тая жадана рівність…»

Леся Українка

…от вона, тая жадана рівність! Ні, годі! полину я краще на свою рідну Вкраїну. Знаю – не знайду я там волі, не знайду рівності, та, може, знайду щире братерство. Я хотіла прудко летіти туди, але крила мої дуже пошарпались, поки я літала по тих країнах волі та рівності, і крила мої ледве донесли мене до рідного краю. Сумно, але з надією в серці пішла я шукати братерства між людьми. І що ж я там побачила? Бодай не казати!.. По містах пани гризуться між собою, хто за славу, хто за царську ласку, хто за землі, відмежовані від «найменшого брата»… Іду в село. Чую здалека – скрипки, бубни грають, весілля, певне? Так. В убогій хатині натовп людей, сміх, танці, співи, гомін. Господар з господинею частують гостей, – хто багатший, того частують найперше. На чільному місці сидить пані-дідичка. Кисло дивиться вона на танці та на молодят. Нехтуючи прийма ввічливі речі та горілку від господині. Ось вона встала. «Ах, як тут у вас душно та димно у хаті!» – промовила. Поруч з нею йшла молода панна, підіймаючи трохи спідничку, щоб не закалятись. «Фе! який тут сморід! затхнутись можна!» – сказала пані до панни і подалась до свого білого двору. Подивилась я їм услід і тихою ходою пішла геть з того села. Входжу в друге. Що там? Гомін, крик, лемент? Чого? Великий гурт людей стоїть коло похилої хати, наполовину розваленої. Перед хатою лежить труп молодого хлопця, ніж стремить йому в серці. Над трупом стоїть блідий чоловік, зсунувши брови, і понуро дивиться. Що се таке? Се брат брата забив за батьківську хату…

Сумна вийшла я з того села далеко в чисте поле. Там я припала до рідної землі і гірко заридала. «Нічого, нічого, нічого не знайшла я в світі! ні волі, ні рівності, ні братерства! Тяжко жить на світа! краще загинути!..» Розпачливим поглядом глянула я на небо – і усміхнулась крізь сльози. Що ж я побачила на небі? Зорю. Високо-високо на темному небі сіяла велика ясна зоря і мінилась блакитно-злотистим промінням, її промінь оживив мені знебуле серце. «Ой зоре, зоре!» – покликнула я журливо, але вже без розпачу. «Ой зоре, зоре!» – луною обізвався чийсь голос. «Ой зоре!» – вирвався з чиїхсь грудей тяжкий стогін. Я оглянулась. Поле все навколо мене вкрилось людьми, всі тії люди дивились на ясну зорю, що світила вгорі. Он чоловік у терновому вінці, лице йому кров’ю залите, він конає, але очі його все дивляться на небо. «Зоре, зоре!» – шепчуть його бліді уста. Онде нещаслива жінка, вона тоне в болоті, болото її засмоктує, і ні одна милосердна рука не простягається рятувати її, вона гине… Але жінка зводить несмілий погляд на зорю, не зважуючись покликнути до неї, і раптом виходить з того болота біла та ясна з усміхом на устах… Ясно сіяє зоря. І незчисленний люд здіймає до неї руки і погляди. Одні зовуть її своєю надією, другі правдою, інші своїм ідеалом. Тільки деякі нещасливці закривають лице руками і в гіркому розпачі стогнуть…

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 298 – 299.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 3, стор. 730 – 731.

Чистовий недатований автограф (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 843) не має початку й кінця.

Датується орієнтовно кінцем 1899 р. Підстави…

Подається за автографом.