[Про театр]

Леся Українка

Сими часами по українських часописах чимало пишеться про те, що наш театр дуже помалу розвивається і в своєму зрості не встигає за зростом потреб і вподобань нашої громади. Ми прагнемо бачити на театральному кону твори преславних письменників тих народів, що випередили нас своєю культурою; ми прагнемо бачити нові п’єси українських авторів, такі п’єси, щоб у них малювалося не тільки життя неосвіченої частини нашого народу, а життя всіх частей, усіх станів, усіх шарів нашого народу; ми хочемо, щоб театр і у нас, як у інших народів, розширював наш розумовий виднокруг, освітлював ті питання, що турбують душу інтелігента наших часів. А замість того наші театральні дружини показують нам п’єси, в яких здебільшого малюється саме селянське життя, та ще таке, яке воно було давно, а може, й ніколи не було, бо більша часть українських п’єс написана на старомодний лад, на той манір, щоб скрасити життя й з того життя й те життя показується не всіма сторонами. Що тому за причина? Давніше вбачали причину в тім, що театральна цензура не дозволяла ніяких п’єс, які б вихоплювалися поза тісну обору, в яку було замкнено всю українську літературу; казали, що театральна цензура нізащо не хоче пускати на український кон «сурдука і фрака». Воно почасти так, а почасти й не так, бо, ніде правди діти, і в ті часи, як цензура найгірше лютувала, таки було дозволено виставляти деякі українські п’єси з життя інтелігентів. Тепер, як настала маленька полегкість на українське слово, таких п’єс і написано, і перекладено з чужих мов, і дозволено цензурою вже стільки, що якби всі ті п’єси справді виставлялися, то український театр знову б знявся вгору.

Проте ватажки ваших театральних дружин уперто не хочуть тих нових п’єс виставляти і мовчки ковтають всі докори, якими українські інтелігенти сподіваються їх дошкулити і призвести до поступу. В газеті «Рада» було зазначено, що наші уславлені театральні діячі коли й виставляють тепер під натиском української інтелігенції п’єси, перекладені з чужих літератур, то вибирають такі, що самі підходять під звичайний лад старих українських п’єс, – от, наприклад, «В липневу ніч» Горчинського. В тій самій газеті чимало писалося про потребу закласти спілку українських акторів; на сю спілку покладаються великі надії; сподіваються, що через неї не тільки покращає життя акторів, а ще й освіжиться і поновиться круг п’єс, що йдуть в українському театрі, бо освіченіші, інтелігентніші актори прищеплять своїм товаришам нові вподобання, нові поривання і разом з ними призведуть розпорядчиків театральних дружин до того, що вони нарешті підуть новим шляхом, спільною ходою з лавами свідомої української інтелігенції.

На нашу думку, спілка акторів такого великого діла зробити не зможе. Ми, звичайно, од щирого серця бажаємо, щоб ті ручі люди, що взялися її заложити, довели свій хороший замір до кінця, щоб їм справді пощастило посіяти згоду в тім сімействі, яке здавна уславилося тим, що в ньому миру й тишини було менше, ніж в якому другому; ми думаємо, що коли теє справдиться, то життя українського актора покращає, особливо з матеріального боку, і на тім край. Спілка українських акторів через природний хід речей стане поперед усього спілкою до взаїмної помочі і дбатиме про матеріальний добробут товаришів. До вибору п’єс актори після того, як згуртуються в спілку, будуть ставитись так само, як і тепер ставляться порізнені; в тій справі навряд чи будуть заходити які суперечки межи акторами і їхніми ватажками, антрепренерами. Для цілого театрального гурту, однаково для антрепренера й для акторів, доброю п’єсою буде тая, яка привабить до театру багато глядачів і дасть великий прибуток. В сьому нема нічого ані дивного, ані ганебного. Всякий, хто живе з свого ремесла, з свого фаху, має право вести своє діло так, щоб його праця якнайлучче оплачувалася. Розуміється, українському акторові, який себе поважає, не личить живитися з «Гейші»…

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 268 – 269.

Вперше надруковано в журн. «Радянське літературознавство», 1965, № 10, стор. 68 – 69. Автограф без заголовка і кінця, писаний рукою Климента Квітки, зберігається в Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

На першій сторінці рукопису напис невідомою рукою: «Стаття в газету 1907 р. написана під диктовку Лесі Українки». Авторство поетеси засвідчує також зміст і стиль статті.

Датується 1907 р. на підставі запису на першій сторінці автографа та змісту.

Подається за автографом.

«Рада» – українська суспільно-політична та художньо-мистецька газета. Виходила в Києві в 1906 – 1914 рр.

«В липневу ніч» Горчинського – п’єса належить другорядному польському письменнику Болеславу Горчинському (1880 – 1944). Її переклад українською мовою здійснила дружина І. Карпенка-Карого С. В. Тобілевич.

«Гейша, або Оказія в одній японській чайній» – оперета, написана антрепренером однієї з мандруючих театральних труп Д. Гайдамакою. В Києві вперше була поставлена в 1906 р.