Ненатуральна мати

Леся Українка

Пані Порицька сиділа у віконця на глибокому, вигідному кріслі і пильно шила. Хто знав її від десятьох літ, то здивував би з неї тепера – де взявся в неї сей лагідний і навіть примилений усміх, чому її погляд, звичайно такий холодно-байдужий, тепер блищить вогким промінням щирих, аж болючих, радощів? Раз вона одвела руки з шитвом далі поперед себе, подивилась на нього в захваті, як на твір великого хисту, вся спалахнула і палко, запам’ятало поцілувала свою роботу.

«Любеє! Милеє! Малесеньке моє, золотесеньке, перепеляточко моє!..» – шепотіла вона в якомусь щасливому нестямі.

– А пані дома? – почувся з сіней чийсь голос. Потім голос служниці:

– Дома, он вони шиють.

Пані Порицька стенулась, швиденько сховала своє шитво поза собою і взяла якусь книжку з вікна.

– Подивлюсь я на те диво, як там «вони шиють», – і з тими словами в хату вступила гостя, така подібна до господині дому, що хто й не знав, то б одгадав, що то її рідна сестра. Тільки гостя була чи молодша, чи менше біди зазнала на віку, бо волосся їй було зовсім темне, без срібного павутиння, та й очі без «гусячих лапок», не так, як у сестри.

– Ну, дивись ти, – мовила Порицька, вітаючи сестру, – я не пізнала голосу твого, думала, хто чужий, – і вона витягла знову своє шитво, залишивши книжку.

– То ти таки справді шиєш? Що тобі біг дав? – сміялася сестра. – Зроду я не звикла бачити тебе з голкою.

– Се вже ти вигадуєш, Олюню, я таки часом шила.

– На годинах «рукоділля», як була ще гімназисткою? – подражнила її знову сестра, далі придивилась до її шиття і ще засміялась: – Та ти се що – ляльками бавитись маєш? На кого се ти таке малесеньке шиєш?

Пані Порицька низенько нахилилась над шиттям і, вся зчервонівши, стиха вимовила, не дивлячись на сестру:

– Ні… не ляльками… А на кого шию… ще й сама не знаю…

Сестра придивилась до неї пильніше, потім швидким поглядом слизнула по всій її постаті, схопила за руку і зашепотіла радісно і неймовірно:

– Ти! слухай… та невже?.. чом же ти мені нічого не кажеш?

– Та… що ж там казати…

– Ну, вже не удавай! «Що ж там казати», – перекривила сестра Порицьку, – нібито я не знаю, що се ж мета твого життя мати дитину.

– О, вже й «мета життя», – запротестувала Порицька, але не дуже завзято, – неначебто в моєму житті так уже ніколи нічого не було, крім сеї «мети».

Сестра легковажно махнула на неї рукою.

– Та знаю я, знаю. Ну, була ти «педагожицею», ще й завзятою, ходила у фребелівки, в охоронки, була і в сільській школі, але це все водив тебе незагоджений інстинкт…

– Ex, Олюнько, у тебе якісь такі вирази…

– Які ж там вирази? Як же се інакше виразити? Ти знаєш, я не люблю в папірки завивати… і вже коли хочеш знати правду, то я не така дурна, щоб не догадатись, чому ти могла піти заміж за такого… як би се сказати…

Пані Порицька раптом стала знов холодна, як бувала здебільшого, і в її байдужому тоні ледве можна. було помітити нотки не то роздражнення, не то образи.

– Я не хочу знати ніякої твоєї правди, я ніколи не думала, що ти дурна, і ти зовсім даремно добираєш слів до такої думки, якої зовсім не варто вимовляти.

Вона одкусила нитку зубами і одвернулася від сестри, втягаючи нову нитку в голку проти світла.

Ольга нишком усміхнулася, але не злорадо, скоріше з жалем і змінила тему.

– А знаєш, ти вже щось занадто мале викроїла, ще, гляди, не налізе.

– Хіба? Та вони ж такі малесенькі… – холод знову зник з очей Порицької.

– Малесенькі то малесенькі, а як вдасться часом такий опецьок, як от мій остатній… ти тільки здумай – 15 фунтів важив!

Пані Ольга мала звичай, говорячи про своїх дітей, не називати їх на ймення, тільки «мій перший, мій остатній, моє середнє», і се чомусь дуже не подобалось її сестрі – «наче про звірят», – подумала вона й тепер і пригадала собі того «остатнього». «Справді, опецьок… ніде правди діти, поганенька дитина… моє не таке буде!» – додала вона в думці і навіть думкою не засміялася з такої певності, а вголос промовила, наче жалуючи:

– Навряд, щоб я могла таку заживну дитину мати, я старіша і слабша за тебе.

– Се дарма, коли батько здоровий, – потішала її Ольга і тут же не могла втриматись, щоб у думці не порівняти свого чоловіка до пана Порицького: «Ніколи б я не могла любити такого чоловіка, як той губань Порицький, чисто якесь «мнясало»… бідна Настуня!» – і Ольга так жалібно глянула на сестру, що та аж стурбувалась.

– Чого ти так на мене дивишся?

Ольга не одразу придумала, що сказати.

– Я… думаю, що, либонь, ти боїшся тепер за себе.

– Боюся? За себе? Ах, справді, може, й є чого боятись, але якось я не думала досі про се… А воно справді боятись-таки є чого. В 40 літ перша дитина…

Ольга збагнула, що зовсім не до речі повернула розмову.

– Та ні, ні, Настусю, бог з тобою, се я так, здуру. Чого-таки тобі боятись? Людина ти здорова…

– Не так-то вже…

– Ну, там часом щось трошки, так яка ж інтелігентна жінка буває ідеально здорова. Ми з тобою роду довговічного…

– Хоч і подагричного… – докінчила Порицька.

– Ну, ну, нема чого лиху славу на наш рід наволікати. Ти от краще скажи, чого се ти передо мною таїлася? Мені й не в думці, чого се ти так реформовані сукні полюбила, аж воно он що! Ні, ти таки недобра, – не сказати своїй єдиній сестрі! Я навіть не сподівалась від тебе.

Порицька і червоніла, і втішно всміхалась, гамуючи сестру.

– Даремно ти ображаєшся, Олюнько. Бачиш… я навмисне не сховала від тебе сеї сорочечки, що шию, аби ти догадалась. Я хтіла, щоб ти знала, а тільки ніяково чомусь було просто сказати.

– От іще інститутщина! «Ніяково»! – засміялась Ольга.

– Нехай собі «інститутщина», я інакше не можу. І знаєш що, Олюню, я тебе дуже-дуже прошу, не кажи про се нікому, чуєш, нікому.

– Навіщо такі секрети? Все одно хутко всі завважать.

Порицька поправилась у кріслі і натягла на себе шаль, що спустилась була з плеч.

– Поки там ще завважать, а ти таки мовчи. Ні, справді, без жартів, мені було б дуже прикро, якби ти…

Порицька так стурбувалась, аж обличчя плямистою краскою вкрилось. Ольга погамувала її рукою.

– Гаразд, гаразд, мовчатиму, коли так хочеш, мені все одно, хоча й не розумію твоєї примхи. Людина поступова не повинна б соромитись таких речей, се пережиток варварства. Речі натуральні не можуть бути «нечистими», і значить…

Тепер уже Порицька сміялась, дивлячись на сестру.

– Яка ти смішна, Олюнько! Кому се ти проповідуєш? Невже мені, «педагожиці», як ти кажеш, треба ще доводити такі «істини»?

– То-то бо й є! – докинула сестра. – Сама тямиш, що смішно, а тим часом…

Порицька споважніла.

– Ні, знаєш, Ольго, щодо мене, то се не смішно, така – як би сказати – здержливість, чи що… Я так довго сього ждала… вже й ждати була перестала… і ніхто вже не сподівається… і здумай собі, в разі якого нещастя…

– Ну, ще що вигадай! яке там нещастя!

– …або й просто помилки… бувають же й помилки…

– Хіба ти непевна? – почала було Ольга, але сестра не дала докінчити.

– При найбільшій певності все ж можливі помилки. А тоді мені було б і так гірко, а якби ще всі знали і… сміялися….

Ольга щиро обурилася.

– Який би таки нелюд сміявся? що се ти кажеш, Насте?

Порицька журливо похитала головою.

– Чого там «нелюд?» Люди, Олюньцю, люди сміятимуться, звичайні нормальні люди… Оті самі, що сміються з старих дівок, з одурених чоловіків, з покинутих коханок… Ти не знайома з такими людьми?

Ольга мовчала, її зворушив сестрин журливий тон. «Справді, бідна Настуся на собі вивідала отих «звичайних нормальних» людей, дівуючи до 30-го року… А скільки було шептів та поговорів на її весіллі про те, як і чому вона «піймала» Порицького… І все то були «добрі знайомі»…»

Порицька завважила знов на собі вболіваючий погляд сестрин, і щось їй защеміло на серці, згадалось щось давнє, десять літ як забуте. Так було дивилась на неї мати в ті хвилини, коли вона надівала нову сукню, збираючись на вечорниці, де вона мала бути найстаршою з усіх дівчат… І як бувало тоді, так і тепер вона шукала оборони від такого погляду, видобуваючи з себе слова, все одно які, аби не мовчання.

– От ти смієшся (Ольга тим часом зовсім не сміялась), а воно таки в тім щось є, щоб не казати про себе. Як я була в Зарічинцях учителькою, то завважила, що селянки дуже не люблять розказувати, коли саме вони сподіваються дитини, і до остатнього намагаються, щоб ніхто не бачив їх мук і не чув крику. «Скільки людей знатиме, за стількох мусить відболіти породілля», – пояснила мені се одна баба-повитуха. І якось мені се так у голову вковалося….

– Ха-ха-ха! от так «педагожиця»! замість нести освіту в народ, сама від нього навчилася бабських забобонів!

Порицька була рада, що одвернула сестрині думки на інший бік, і навмисно перечилася з Ольгою.

– Нехай собі й бабські, але чи забобони, то зовсім невідомо. Коли вірити в гіпноз, то може ж бути, що кожен, хто подумав: «От як тій бідній жінці буде трудно!» – може й справді «надати» їй більшого болю в відповідний момент.

Ольга сміялась і махала на неї руками:

– Ну, ну, ну, ти так з своїм «гіпнозом» до того дійдеш, що ще й «уроків» почнеш боятися або «пристріту».

– А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтелігенти, може, люди справжньої науки…

– …Як ми з тобою! – перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу. – Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог простує вулицею. Ось нехай-но він почує твої міркування про «уроки», «пристріт» і подібні їм науково встановлені факти, то буде тобі лекція, що й не переслухаєш.

В сінях уже чутно було шаркання калошами, і незабаром увійшов Порицький, правою рукою обтираючи одвільжені вуси, а лівою тулячи під пахвою якусь грубу книжку, загорнену в папір і перев’язану шнурком. Надійшовши до жінок, він спершу подав руку Ользі, потім нахилився і поцілував Настю в чоло холодними вогкими губами. Настя вся стиснулася під тим поцілунком. Десять літ терпить вона сі великі, мокрі, холодні губи і все не може звикнути! Щось закипіло і звилось і навколо серця, аж дух заперло, але Настя погамувала його: «Як мені не сором! се ж батько мого перепелятка!» І вона вже без великого примусу глянула лагідно на чоловіка і приязно сказала:

– Добридень. А що се в тебе за книжка? Нова, здається?

Порицький помалу розв’язав книжку, звинув у каблучку шнурочок, сховав його в кишеню, розгорнув папір, розправив його і почепив на гак з паперами, прибитий до стіни, і тоді тільки відповів жінці:

– Авжеж, се нова книжка. Се я тобі дарунок купив.

– Спасибі. Дай же подивитись.

Порицький урочисто простяг їй книжку. На окладинці стояло великими літерами: «Мать и дитя».

Порицька злегка зашарілася і знов промовила:

– Спасибі. – Потім додала: – Я дуже хотіла мати книжку.

Ольга заглянула на заголовок.

– Ет, знаю я сю книжку. Теж «студіювала», ще як свого першого сподівалася. Тепер і в руки не беру.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 342 – 347.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах. Т. 3, стор. 745 – 750.

Незавершений чорновий недатований автограф, написаний олівцем (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 831). У тексті є ряд авторських виправлень, дописок.

Наприклад:

Датується орієнтовно кінцем 1900-х років.

Подається за автографом.

Фребелівки – послідовниці ідей німецького педагога Ф.-В.-А. Фребеля (1782 – 1852).