«Якби я знав, що їм нема рятунку…»

Леся Українка

… – Якби я знав, що їм нема рятунку,

що близько смерть і згуба неминуча,

то я благав би марева в пустині:

хто мусить погибати на безвідді,

нехай же бачить хоч надію марну,

і поки згаснуть очі, хай блищить їм,

леліючи, далека срібна хвиля,

нехай кивають пальми їм привітно,

мов прохолоду й спокій обіцяють.

Нехай конаючий собі шепоче:

вже близько рай… земля обітована…

І я б сказав: так, брате, се твій рай!

І не було б неправдою те слово,

але я знаю, – хоч нема рятунку,

та ще останній час не зараз прийде,

і марева того для їх боюся.

Я їм кажу: «Не вірте, то омана», –

почесніше їм гинуть без надії,

одважно дивлячись суворій долі в очі,

як людям загартованим годиться,

ніж пережити марева оману,

і знов побачити пустиню мертву,

і плакати безсило, як дитина,

розпещена й одурена. О сором!

Якби я знав, що є надія справжня,

що сила є пустиню перейти,

я б не боявся ні того безвіддя,

ні марева, аби воно вело

вперед, а не назад, нехай би навіть

пережили вони яку оману

на півдороги, вже ж би до мети

стояли ближче, все ж би їм скрасило

те марево хоч втому подорожню.

Я б їм сказав: як марево хороше,

такий вам буде справді той оазис,

куди ми йдем, збирайтеся ж на силі.

Якби я знав, що тая сила є…

А що ж я знаю? Те, що ми в пустині,

що на безвідді, що на нас чигають

шакали, барси, тигри, хиже птаство,

і знаю я, що те, за чим народ мій

очима стежить, – марево зрадливе.

X. – Як можеш ти се знати?

L. – Бо я знаю,

що лев з ягням не може мирно жити,

хіба що змінять так свого натуру,

аж прийдеться їм дати інші назви.

Як житимуть ті інші, я не знаю

і можу все повірити про них,

а поки ще ягня ягням, лев левом,

то для ягнят один можливий рай:

той, де зовсім нема левів. Хто хоче

пасти і берегти свою отару,

нехай її боронить, хай приставить

собак і пастухів, сам взявши зброю,

а не навчає тих ягнят покори,

бо й так вони були покірні зроду

і будуть аж довіку, хоч би всіх

мав лев пожерти. І довіку лев

не втомиться ягнят покірних жерти:

котре не з’їв учора, з’їсть сьогодні,

помилує сьогодні, завтра з’їсть,

аби його пустити до кошари.

А ваша віра: не протився злому!

Бодай той лев сьогодні вас пожер

одразу всіх, як маєте ви скніти

в покірності ягнячій! Що за радість

із вашого життя? Нащо живете?

Щоб вовну віддавать синедріону?

Лій напасати для царя-екзарха?

А потім все-таки лев-цезар прийде

і щонайкращих візьме на обід,

а може, й всіх!

X. – То буде божа воля.

(Легенда про Як[ова] Ізраїля).

L. – Як бридко ти промовив сі слова!

Душа моя од їх перевернулась.

Мов з людських уст овечий голос чую.

Ізраїля нащадок так говорить!

Не дивно, що з нащадками такими

не може бути вже Єгова в спілці,

як був з їх славним прадідом колись.

X. – Нам невідомі всі шляхи господні,

тепер господь нових обранців має.

Обранець божий той, хто вбогий духом,

а вірою багатий, хто найбільше

боїться господа.

L. – Ні, власне, той,

хто не боїться!

X. (мов громом поражений). – Що се ти сказав?

Як ти одважився таке промовить?

L. – Я те кажу, що вичитав в законі.

Там сказано, як предок наш Ізраїль

до бою став одважно проти бога,

і з ним боровся цілу ніч до світа,

і, бачивши його одвагу й силу,

став спільником Ізраїлю сам бог.

Обранець той, хто бога не боїться,

бо йдуть до спілки тільки рівний з рівним.

[1898]

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 229 – 231.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах, т. 1. К., 1951, стор. 168.

Автограф – Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 727.

Датується орієнтовно 1898 р.

Подається за автографом.

Твір явно не закінчений, можливо, це начерк якоїсь драматичної поеми.