Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

10. Громадська тема в ліриці Лесі Українки

Борис Якубський

Поруч з темою поета і поезії, граючи не меншу, а може й більшу роль в тематиці поезії Лесі Українки, стоять мотиви соціальні, громадські, – у першу добу її творчості – традиційно-національні, пізніше – широко-інтернаціональні, соціалістичні. Тут буде вчасно вказати, що питання про соціально-політичну свідомість Лесі Українки, про її діяльність громадську набрало в останній час у деяких працях про неї і взагалі, коли де про неї згадується, неприємно-фальшивого ухилу.

Особливо вражає в цьому розумінні книжка А. Музички «Леся Українка, її життя, громадська діяльність і поетична творчість». А. Музичці через щось конче захтілося зробити з Лесі Українки активну революціонерку, що майже керує всім українським соціалістичним рухом. Ми вважаємо це за неприємну тенденцію підвищити значення Лесі Українки ніби тим, що вона була не тільки видатною письменницею свого часу, а й активним революціонером. Які підстави мав до цього А. Музичка? Ні одного доведеного твердження про це в нього нема; все базуються на тенденційному сподіванні – «мабуть»:

1) «В Народі читала вона, мабуть, такі статті, як агітація соціалістична по селах Німеччини»… (стор. 54-55);

2) Чи не під цим впливом пише Леся відомого листа до Франка, у якому підкреслює вагу та значення інтелігенції на Україні»? (стор. 54);

3) «Для Лесі немислима ніяка боротьба без політичної… Це, мабуть, теж причина заложення окремого українського соц.-дем. гуртка» (стор. 55);

4) «її склад, її устрій і злука з РСДРП, певне, не без малої праці Лесі, покажуть нам ясно вплив Драгоманова» (стор. 55);

5) «Ми не маємо поки що змоги докладно сказати, чим виявлялася Лесина праця та яка вона була, але думаємо, що мусіла бути не мала» (стор. 55);

6) «Про її працю міг би свідчити факт, розказаний кооператором Миколою Левитським» (про її прихильність до кооперативної справи) (стор. 56);

7) «Нема поданої дати, коли саме Леся їздила дивитися на спілкову організацію, певне одно, що їздила вона тоді, як партійна діячка»… (стор. 56-57).

І з цих «мабуть» та «певне» А. Музичка робить висновок: «Як революційна діячка, при своїх теоретичних знаннях, що їх вона все поглиблює, вона зайнята соціальними та політичними питаннями»… (стор. 58). А що сказати на таке твердження: «Одночасно з виходом правих фракцій в 1904 році виділилася з РУП ліва течія під проводом Лесі Українки, Баска, Кавуна, Карася, Антоновича й Кирієнка» (стор. 69). Цікаво було б знати підстави такого твердження А. Музички.

Ми тільки зауважимо з цього приводу, що з кінця 1903 року до зими 1905 року Леся Українка проживає два зимових сезони на Кавказі, через свою хворість. А. Музичка далі не вагається сказати: «Все це (низка партійних постанов. – Б. Я.) діється, мабуть, коли не за почином і беспосереднім приводом, то, певне, при великій співучасті Лесі»… (стор. 70). І навіть далі починає нарешті доводити, що «можна так думати на підставі ось таких причин. По-перше, з листа до матері 1904 р. видко, як вона «любить активну, організаторську роботу»… (стор. 70). Дозволимо собі спростувати, що в цьому листі («Черв. шлях», 1923, кн. 6-7, стор. 191) Леся говорить зовсім не про активну політичну роботу і не про організаторську революційну роботу, а всього тільки про бажання стати редактором одеських «Южных записок», досить поміркованого та еклектичного часопису; її власні слова у листі: «манить мене мрія хоч який час пожити зовсім самостійно, при виразній і відповідальній роботі, роботі активній, як не як організаторській». Не можна ж так притягати факти за волосся для виправдання своєї тенденції – і тенденції нікому не потрібної.

Ще кілька цитат з «дослідів» А. Музички. «Цією злукою з РСДРП, – каже дослідник – Леся виходить із гуртківщини та переходить до державного поняття, а це теж не без впливу Драгоманова. При цій злуці, певне, Леся пам’ятала його слова: «Кожен соціаліст на Україні»… і т. д. І на підставі свого «певне», через рядок А. Музичка вже називає Лесю «послідовною соціалісткою, що виходить у всьому з інтересів мас» (стор. 71). І далі: «Це зрозуміння сильного ворога казало Лесі утворити один фронт та злучити «Спілку» з РСДРП (стор 73). «Не мало, мабуть, старань докладала Леся, щоб і інші українські соціалістичні партії з’єднались, і коли на з’їзді у Стокгольмі УСДРП входить у склад РСДРП на правах автономної секції, то це, певно, не без великих заходів Лесі»… (стор. 74). Говорячи про існування літературної комісії при «Спілці», А. Музичка додає:

«Без сумніву, що Леся мусіла належати до тієї літературної комісії та брати активну участь у виданнях та й у «Правді». На жаль, брак матеріалу під руками не дозволяє мені нічого певнішого, крім догадів, сказати» (стор. 64).

Нарешті слово сказано! От такими «безсумнівними догадами» з’являються всі твердження А. Музички про «марксизм у практиці» Лесі Українки, про всю її надзвичайно велику організаторську революційну роботу. І нащо це було робити, нащо надавати Лесі Українці, безумовно видатній письменниці, безумовно дуже радикально настроєній, те, чого й бути не могло, про що доводиться говорити тільки словами «мабуть» та «певно»?

Очевидно, це зроблено з гарного бажання підвищити в наших очах Лесю Українку: не тільки видатний поет, а ще й «марксист у теорії та практиці», організатор партії і «послідовна соціалістка». Все це безпідставне, і нічого з цього нам непотрібно. Вистачить з нас і того, що Леся Українка, будучи видатним поетом своєї доби, дійсно співчувала революційному рухові і навіть належала до приватного соціал-демократичного гуртка під проводом І. Стешенка. Це ми знаємо без усякого «мабуть» і маємо на це докази. Треба взяти на увагу те оточення, все ж таки при всій його високій інтелігентності, заможнє-поміщицьке, що до нього з походження належала Леся Українка, і тоді зважити, як Леся Українка знайшла в собі сили й волю внутрішньо розірвати з тим оточенням і внести в свою поетичну творчість зовсім інші, вищі, революційні ідеали. Це надзвичайно важливий факт, і революційності багатьох мотивів творчості Лесі ніхто не стане заперечувати, в цьому велика її заслуга і причина її актуальності ще й для наших часів, але зовсім непотрібно для цього додуматися й «догадуватися» до таких речей, як це зроблено у книжці А. Музички.

Цілком правильну відповідь на ці намагання А. Музички дав О. Гермайзе в своїй праці «Нариси з історії революційного руху на Україні» [К. 1926 р., стор. 280-282, примітка]. І в другому місці цієї своєї праці О. Гермайзе дає правдиву характеристику відношень Лесі Українки до політики та партії:

«Один був чоловік, що так само пережив еволюцію від Драгоманова до Маркса, і цей чоловік в ту тяжку хвилину подав міцну піддержку Стешенкові: це була Леся Українка. Не дійшовши до московського табору, вони заложили у Києві самостійну українську соціал-демократичну групу. Чи могла ця група розвинутися в партію? Ні, з гори було безнадійно. В групі ледве чи був хоч один український соціал-демократ. Коли він і був соціал-демократом, то він не був українцем, коли був українцем, то був радикалом, був чим-будь, тільки не соціал-демократом. Привабливі постаті Лесі Українки і Стешенка притягали цих людей до групи, але стати соціал-демократом не по назві, а в поглядах і переконаннях, – це було понад їхні сили» (стор. 44).

Повторюємо, – вистачить з нас того, що Леся Українка в ту добу і в тому оточенні наблизилася до марксизму і вважала себе за соціал-демократку, а головне – відбила ці свої погляди та настрої в своїй творчості, в низці високохудожніх творів на соціальні теми. Переглянемо та схарактеризуймо ці соціальні теми Лесиної лірики.

В ранішній ліриці Лесі Українки соціальні теми є теми національні:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну…

(«Надія»).

Та хоч би й крила мені солов’їні

І воля своя, –

Я б не лишила тебе в самотині,

Країно моя!

(«Співець»).

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

(«Скрізь плач і стогін…»).

Але разом з цим, вже і в ці часи думка Лесі Українки підноситься понад лихом рідного краю та бачить «досвітні огні» для всіх потомлених, для всіх поневолених:

Досвітні огні переможні, урочі

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять,

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий,

В кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

А в першому виданні «На крилах пісень» 1892 р. була ще одна додаткова, потім знята, строфа, що закінчувалася:

Огні золотії мигтять,

Одважним промінням зорять,

Мов кличуть: до праці, до світла!

І цей традиційний образ «ранньої зорі», як символу майбутньої свободи, ще не раз зустрічається в ранній Лесиній ліриці. Поезія 1891-го року «Безсонна ніч» в манері звичайного для Лесі психологічного паралелізму розгортає тему сучасного їй життя, як безсонної ночі, темної та повної «людського горя». І здаються поетці, що

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати…

І єдине її бажання – дочекатися в житті хоч ранньої зорі волі, «правди та згоди»:

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

«Дядькові Михайлові» – М. П. Драгоманову присвячує Леся цикл своїх поезій «Сім струн» – і перша струна, певна річ, бринить –

До тебе, моя ти Україна мила, кохана,

Моя безталанная мати.

І коли у сні привидяться поетці квітки запашні, весняний рай, соловейковий спів, то все це нагадує їй тільки як контраст – неволю, примушене мовчання рідного краю:

Вільні співи, гучні, голосні

В ріднім краї я чути бажаю, –

Чую скрізь голосіння сумні!

Ох, невже в тобі, рідний мій краю,

Тільки й чуються вільні пісні –

У сні?

Першу половину року 1895-го Леся Українка прожила в Болгарії, в Софії, у дядька М. П. Драгоманова. Тут під впливом його вона багато читала й студіювала, перебуваючи взагалі в атмосфері європейської культури. Але серед захоплення світовими питаннями науки та світовою літературою не могла Леся не повертатися постійно думкою до рідного, пригніченого краю. Для нього знаходить вона ще в добу свого поетичного недовершення надзвичайно міцні слова, справді трагічні образи:

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю!

Вона не може навіть і плакати над лихом рідного краю, бо

…сором сліз, що ллються від безсилля…

Цих сліз на Україні вилито вже стільки, що

країна ціла може в них втопитись…

але ж

що сльози там, де навіть крові мало!

Ще Мик. Зеров у книжці своїй про Л. Українку підкреслив «те героїчне все-таки, що ним починаються найкраща з «невільничих пісень»; в цьому «і все-таки», справді, захований великий зміст. Ні розкішна природа чужих країн, ні великі досягнення європейської культури, ні особисті страждання не можуть вийняти з пам’яті нещасну долю рідного краю. «І все-таки до тебе думка лине» – думка гаряча, пекельна, що від неї серце гине. Це Лесине «і все-таки» на довгі часи стає щирим почуттям української інтелігенції, тої кращої інтелігенції, що її ніщо не спокусило покинути рідний край та роботу для його пробудження й визволення.

Біля близького до смерті Драгоманова, на чужині, в чужій, але й рідній для неї хаті, довелося Лесі Українці «пекучу, гірку правду вислухати» від одного з найкращих представників старої української інтелігенції.

Уперше там мені суворії питання

Перед очима стали без покрас…

(«До товаришів»).

Старі борці сходили із сцени і говорили до молодого покоління:

…годі нам, тепер черга на вас.

Але це молоде покоління 1890-х років здається поетці несміливим і слабким.

Невже на всі великії події

На все у вас одна відповідь є –

Мовчання, сльози та дитячі мрії?

Більш ні на що вам сили не стає?

І справді, квола й хвора дівчина, автор цих рядків, була в ті часи одною з дуже небагатьох тих, що не втрачали енергії в боротьбі, що уперто вірили в перемогу, що не вміли і не могли з покорою піти у рабство. Вона гірко сміється над величним, широким і містично-темним гуком того часу – «слов’янщина» (поезія «Slavus-Sclavus»), бачучи навкруги майже загальне безсилля і накладання на себе самохіть кайданів:

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма

Синонімом раба між людьми стало.

Немає кращого доказу великого духовного впливу на Лесю дядька її М. П. Драгоманова, як її поезії 1895-96 років на соціальні теми. Леся Українка набирає в них надзвичайної сили. Енергія вірша, енергія виразів досягає небувалої після Шевченка в нашій поезії сили. Вона, Леся, дійшла до тієї тези, що робить з кожної людини непримиренного борця на все життя:

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Поети, як відомо, належать здебільшого до тонких та делікатних організацій; рідко хто з них умів ненавидіти так міцно, як і любити. Леся Українка з жінок-письменників наших єдина, що це вміла. Відома характеристика Франка, що Леся – «одинокий мужчина на всю соборну Україну», коли мала на оці власне ту категорію ліричних творів письменниці, що про неї йде зараз наша мова, в жодному разі не є прибільшена. Сила ненависті до ворогів та сила самобичування «своїх» у Лесі незрівнянна; поетка знаходить для цього винятково міцні, тавруючі образи:

Так, ми раби, немає гірших в світі!

Феллахи, парії щасливіші від нас,

Бо в них і розум, і думки сповиті,

А в нас вогонь Титана ще не згас…

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарам:

Не нам, обідраним невільникам, казати

Речення гордеє «мій дом-мій храм!

(«Товаришці на спомин»).

А в поезії, що їй сам автор дає назву «Хвилина розпачу», Леся Українка доходить до краю:

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,

Аби упала ся тюремная стіна!

Нехай вона впаде, і зрушене каміння

Покриє нас і наші імена!

І все ж таки в цім розпачі, повнім ненависті, горить, велика любов самовідданості рідному краєві. Власне тому, що Леся Українка належала до покоління 1890-х років української інтелігенції, покоління роздвоєного, заїденого рефлексією, хоч вона і являла собою серед нього виняток енергії, все ж таки часто не могла в своїх настроях побороти безнадійності – і тоді з її рядків виривалися хоч би такі слова:

В тім і жаль, що хоч би ми черпати могли

Непомірними чашами горе,

Скільки б ми таких кубків гірких не пили, –

Ще зостанеться цілеє море;

В тім і лихо, що скільки б вінків не плели

Для робітників діла і слова,

Скільки б терну на тії вінки не стяли,-

Ще зостанеться ціла діброва.

(«До товариша»).

Але це – хвилини безнадійності, неминучі для всякої енергії та віри; в настроях Лесиних, в творчості Лесиній над ними все ж таки остаточну перемогу нарешті брали почуття бадьорості та незламності. В найбезнадійніші хвилини не покидала її певність, що боротьба приводить до перемоги:

Або погибель, або перемога,

Сі дві дороги перед нами стане…

Котра з сих двох нам судиться дорога?..

Дарма! повстанем, бо душа повстане.

Так, плачмо, братья! мало ще наруги,

Бо ще душа терпіти силу має:

Хай серце плаче, б’ється, рветься з туги,

Хай не дає спокою, хай палає!

(«Сльози-перли»).

Ніколи не бувши активним партійним робітником чи навіть керівником, як ми вже це спростували, і своїм громадським оточенням, особливо ж своєю важкою хворобою, що позбавляла її напевно бажаної для неї громадської активності, – примушена тільки до ролі людини щиро співчуваючої, Леся Українка в поглядах своїх, навіть тільки в тих, що відбилися в її творчості, була повна революційності, знала твердо необхідність боротьби і ненавиділа весь старий устрій, що відчувався найбільш жорстоко власне тоді в українських умовах. В її часи громадського занепаду та сплячки на долю її припало бити енергійним поетичним словом у серця всіх «заспаних».

Коли б кайданів брязкіт міг ударить

Перуном в тії заспані серця,

Спокійні чола соромом захмарить

І нагадать усім, що зброя жде борця.

(«Порвалася нескінчена розмова»).

На жаль ми знаємо, що в ті часи, коли творила Леся Українка, тільки дуже невелике коло кращої української інтелігентної молоді почуло ці заклики поетки. Для більшості вона за життя свого пройшла незрозумілою, якоюсь несподіваною «чужоземкою». Втіхою в цьому може бути тільки те, що це є здебільшого звичайна доля найвидатніших поетів.

Огляд лірики Лесі Українки з боку її тематики з побіжними вказівками на її послідовні формальні досягнення приводить нас до висновку, що еволюція лірики Лесі Українки є переважно еволюція тематична. Теми її лірики зростають, ширяться, глибшають, залишаючись у загальних рисах в формах сучасного їй українського віршування, чи точніш кажучи – становлячи собою кращі формальні досягнення поетичного стилю того часу в нашій поезії. Основна лінія розвитку все ж таки йде шляхом зростання та поглиблення тематики.

Почавши поетичний шлях свій лірикою, Леся Українка деякий час ніби проходила свою «поетичну підготовку» та творила в колі тих тем поетичних та поетичних засобів, що їх дало їй тодішнє поетичне українське оточення. Теми природи, юнацького кохання, мрії, сподівання, та до того – гаряча любов до рідного краю – це коло молодих тем Лесиної лірики. Згодом від частини цих тем вона відходить, значна ж частина їх кидає старі форми шаблонових епітетів, зменшених речівників та інший антураж старої лірики і набирає живої, енергійної мови, образів міцної та щирої емоції, більш логічно витриманої мотивації. Найбільшим майстром ліричним являється Леся Українка у двох своїх темах – думах про свої поетичні завдання та особливо – у віршах на соціально-громадські теми. Обидві ці теми проходять через усю лірику Лесину і надзвичайно міцнішають послідовно. Коли в молодих поезіях бачимо в Лесі ще звертання за порадами до музи і явлення натхнення поетичного у сні, то в поезіях пізніших вона знає, що слово є не поетична мрія, а зброя, і знає, нащо поетові цю зброю дано. Сама форма цих пізніших поезій відрізняє їх від поезій молодості не якимись римами чи суголосами, вишуканими жанрами поетичними, а простими, часто суворими словесними поєднаннями, відсутністю тої розтягненості, що часом траплялася у молодій ліриці, енергією та стислістю думок, влучністю основних керуючих виразів.

З особливою увагою треба говорити про еволюцію Лесиної соціально-громадської лірики. І тут власне ми б заперечували відношення до цієї лірики, як до чогось майже невдалого, що пізніш ніби замінилося у Лесі Українки драматичною творчістю. Порівнюючи тематику деяких творів її драматичних з тематикою соціально-громадської лірики пізнішої доби (починаючи з доби «Дум і мрій» та «Відгуків»), ми не знайдемо в них у цьому відношенні різниці щодо сили й енергії вислову, щодо їхнього ідейного змісту. І тут, і там це є провідні думки найкращого з українських інтелігентів 1890-х та 1900-тих років, інтелігента-соціаліста, інтелігента-майже марксиста, що прийшов принаймні до того єдиного висновку з аналізу свого громадського оточення, що вихід, що порятунок може бути тільки в єдності та упертій боротьбі. В пізній ліриці це сказано міцними ліричними виразами:

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона;

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний…

Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають…

Що ж! тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

В творах драматичних ця сама ідеологія протестанта й борця втілена в загальнолюдські образи. Проте, власне тому, що драматична творчість Лесі Українки припадає на останні роки її недовгого життя, на найвищий ступінь тієї творчої дозрілості, що доля Лесі судила його досягти, не будемо заперечувати, що в таких майже останніх творах своїх, як наприклад «Лісова пісня», Леся Українка може перевищила і ту добу творчості своєї, в якій, на думку нашу, об’єднуються висока соціально-громадська лірика та втілені у неукраїнські фабули драм соціально-громадські і національні ідеї…