11. Поеми
Борис Якубський
Перехідним жанром літературним від лірики до творів драматичних у творчому шляху Лесі Українки були епічні чи ліро-епічні поеми. Жанр – до певної міри застарілий, не тільки на наші часи, але й на часи літературної діяльності Лесі Українки. Поема, якою її створила ще антична поетика, поема суто епічна, в нові часи індивідуалізму нарочитого чи утвореного ходою життя, втратила свою силу. Ліро-епічні поеми, що прийшли від Байрона через Пушкіна та так звану «пушкінську плеяду» й до української поезії, були сприйняті вже Шевченком та розвинені й зашаблоновані його спадкоємцями. Для сучасної нам літературної доби ми б насмілилися сказати, що вона приймає тільки чисто ліричну поему. Все, що в традиційній для віку 19-го ліро-епічній поемі було епічного, стало давно вже нестерпимим трафаретом, Одначе Леся Українка була письменницею виховання 19-го століття, та ліро-епічна поема в її часи була ще живим жанром. Для української поезії в неї власне, в Лесі Українки, в її творчості ця тема зробила значний здвиг, значну еволюцію, і з погляду цього розгляд поем Лесі Українки набуває цікавості не тільки для загальної характеристики її творчого шляху, але й для теоретичного питання еволюції певного літературного жанру в певному літературному оточенні.
Леся дуже рано звернулася до жанру поеми. Перша поема її «Русалка» надрукована в альманасі «Перший вінок» року 1885-го, себто коли молодій поетці було тільки 13 років. Автор сам додає до неї підзаголовок «поема в народному стилі». Поему писано у ритмах типово шевченківських, лексика навіть шевченківський стиль перевищує своєю сентиментальністю: «садочок», «хатина», «зіронька», «нічка», «бережечок», «човник», «дівчинонька», «козаченько» – це тільки 3 перших з 16-ти рядків поеми; – і далі безкінечно йдуть «старостоньки», «розмовонька», «рушнички», «калинонька», «барвіночок» і т. и. Фабула поеми – народна легенда про дівчиноньку, що втопилася від нещасного кохання та стала русалкою, про козаченька, що тоді аж покохав русалку, але й загинув од русалки. Все зроблено за належними трафаретами. І все ж таки ця перша поема свідчить про видатні поетичні здібності дівчинки-поетки.
Даремно звичайно критики Лесі Українки підходять до цієї та інших дитячих поем Лесі, підкреслюючи їхню безпорадну слабість. У 12-13 років неможливо вимагати від автора реформи літературного жанру. Якраз треба зазначити, що залишаючись по-учнівськи в межах шевченківської тематики, стилістики та лексики, молода поетка всі ці елементи в міру можливості підвищила й вміло впорядкувала, певна річ, у свойому пієтетові до шевченківських прийомів, іноді не додержуючи міри. В Шевченка вона бачила широке вживання зменшених речівників для утворення певного враження лагідності й милування, – вона майже ні одного речівника не залишає незменшеним; Шевченко дозволяв собі досить вільне римування, Леся вже знає, що то єсть точна рима, та римує свою поему надзвичайно уважно тільки точними римами, – правда, дуже частенько дієслівними. В молоді роки Лесині, мабуть, ще панувала думка, що Шевченко не дуже вміло поводився з ритмом вірша та дозволяв собі багато порушень його; Леся значно ближче держиться до схеми чотирьохстопового хорею, проте уважно зберігає типові для Шевченкової ритміки зміни наголосу на початку рядка:
Пішов, ходить бережечком
Та думку гадає,
Все дивиться на річеньку,
Очей не спускає.
Тому гадаємо, що й оцінювати цю дитячу творчість треба не в розрізі еволюції літературних жанрів, лише в розрізі еволюції літературного стилю, а в цьому відношенні поема 12-13-літньої дівчинки є вже крок наперед.
До 1888 року належить описова поема «Подорож до моря» – уважний віршовий переказ подорожніх вражень Волині, Поділля, Одеси, одеських лиманів, одеського моря. Стилістика – та сама, шевченківська, в строфіці – шукання нових ходів (розділ V), мабуть за зразками відомих вже Лесі європейських поетів, римування – порівнююче високе для тодішнього рівня римування української поезії.
Традиції української поеми того часу мали великий ухил до тем біблейських, – так само від Шевченка. Третя з дитячих поем Лесі Українки віддає данину й цій традиції – поемою того ж року 1888-го «Самсон». Тут вже бачимо з погляду літературного знайомість Лесину з романтизмом; світовий сюжет Самсона та Даліли розроблено в підвищено-романтичному, хоч і в примітивному стилі:
Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю,
Мов у газелі, ясні очі чорні
У філістимлянки; її з рідного краю
Взяли Самсона руки непоборні.
Цікаво, що й тут кожна з трьох частин поеми писана новим метром. Ясно видно, що це все ще учнівські спроби, поетичні екзерциції.
Говорити, як дехто з критиків говорить, про повільний розвиток Лесиної лірики в ранні її роки немає підстав якраз тому, що кожна дальша поетична річ значно вища, виразно вища від попередньої. Поема «Місячна легенда», під заголовком якої Леся Українка в свойому примірникові книжки «На крилах пісень», де поему було вперше надруковано, надписує – «романтична поема», це свідчить. М. Драй-Хмара називав цей романтизм «наївним та запізненим» та наводить з 8-ми перших строф (чи, як він, – чи, певно, його наборщик – каже, з 8-ми строк) такі трафаретні вирази, як «сни золотії», «мрії барвисті», «тіні химернії», «проміні срібні», «таємна мла» і т.і. Знову таки дозволимо собі сказати, що для п’ятнацятилітньої поетки такі «трафарети» – то є школа і обминути її не можна. Не заперечуємо ні трафаретності, ні розтягненості цих перших поем, але вимагаємо їх поставити на їхнє місце в творчому шляху Лесі Українки.
Чергова поема «Роберт Брюс, король шотландський» (з присвятою дядькові М. Драгоманову), писана вже двадцятилітньою поеткою, виразно свідчить про значну поетичну еволюцію Лесі Українки. В ці часи вірш Лесі є вже цілком вироблений та йде просто й вільно. Тематично ця поема є перша спроба Лесина стати на шлях соціальної сюжетності, хоч і запозиченої з шотландської легенди.
А дальша поема «Давня казка», року 1893-го, є вже цілком дорослий твір викінченого поета. Вірш не тільки вільний та простий, а й майстерний. Образи і свіжі, й дотепні. Значення соціальне поетового слова тут вперше виступає в тематиці Лесиній:
І тепер нащадки графські
Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують…
Гадаємо, не буде сумнівів, що серед поетичної продукції української поезії початку 90-х років 19-го століття поема «Давня казка» була явищем нещоденним, видатним.
Ці названі шість поем Лесі Українки складають ніби першу половину поетичного підіймання автора їхнього шляхом жанру поеми. Еволюція від «Русалки» до «Давньої казки» сама говорить за себе. Не тільки в останні роки шляху творчого Лесі Українки побачимо ми «якийсь титанічний хід по велетенських уступах, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію», а взагалі треба визнати, що поетичний зріст автора «Давньої казки» був дивно, незвичайно швидкий, особливо коли взяти на увагу всі ті несприятливі обставини особистого життя поетки, що відомі з її біографії.
Поема «Одно слово» написана через 10 років після «Давньої казки», і ці десять років не пройшли для розвитку автора її непомітно. Від романтизму нема вже й сліду. Мова й стиль поеми – реалістичні, майже побутові. Відчувається при читанні поеми якийсь такий впевнений, спокійний, майже епічний тон оповідання, а за тим рівним тоном ховається гаряче соціальне співчуття до всіх, хто долею позбавлений того,
«що у вас ніяк не зветься»…
Останні дві поеми Лесі Українки – «Віла-посестра» та «Ізольда Білорука» належать уже повністю до останньої доби її творчості, до тих «велетенських уступів», що їх поетка досягла аж наприкінці свого незакінченого, трагічно обірваного творчого шляху. Між першими поемами восьмидесятих років та цими двома творча робота величезного протягу. В них нема вже й сліду ні національного сентименталізму «Русалки», ні романтизму «наївного» «Місячної легенди», ні навіть реалістичності «Одного слова»; це виразні символічні поеми, що в темах їхніх лежать загальнолюдські ідеї, а в сюжетах – також загальнолюдські, всесвітні епізоди. Тут вже Леся Українка, так само, як у пізніших своїх драматичних творах, виходить поза межі рідного оточення і навіть не його символізує, як в деяких драматичних поемах, а просто має справу з вселюдськими психологічними проблемами. Нема чого говорити про високий рівень художньої форми цих двох поем; він кидається у вічі кожному читачеві, і майстерній остільки, що для кожної з цих двох поем, поданих у різних стилях, зовсім своєрідний. «Віла-Посестра» є високий зразок наслідування стилю сербського народного епосу, і наслідування це зроблено з досконалістю, рівною, наприклад, майстерним «Песням западных славян» Пушкіна. «Ізольда Білорука» витримана в дусі старофранцузького епосу, з відповідним офарбленням стилю, з п’ятьма різноманітними метрами, зв’язаними з фабульними змінами, з блискучою та своєрідною образовістю.
Обидві ці поеми зв’язані темою кохання. Ми б не вбачали у «Вілі-посестрі» ні біографічних моментів Лесі Українки, ні «символу уярмленого народу українського», ні персоніфікації боротьби поета з життям, як це припускає М. Драй-Хмара [«Леся Українка». К. 1926, стор. 148]. Тут є просто історія вірного кохання, що воно залишається незрозумілим через обставини життя. Глибшим розвитком цієї теми є поема «Ізольда Білорука», де, як правдиво вказує М. Драй-Хмара, поставлено проблему двох форм кохання – ідеальної та земної. Розвиток цієї всесвітньої теми зроблено надзвичайно тонко та вдумливо.
Жанр поеми у Лесі Українки грає, очевидно, особливу роль в поетичному розвиткові письменниці. Він є ніби зв’язком поміж жанрами ліричним та драматичним, особливо, коли ми нагадаємо собі думку М. Зерова про «драматичність» Лесиних поем. І характерно та цікаво, що від цього жанру, трансформуючи та удосконалюючи його, Леся Українка не відходить протягом усієї творчості – від року 1884-го та до року 1912-го.