12. Драматична творчість

Борис Якубський

Зародження драматичного елементу в творчості Лесі Українки в значній мірі вже простежено в літературі. Коли перші твердження спрощували цю справу так, що Леся просто в певний час покинула лірику та звернулася до драми, то вже М. Зеров у своїй праці уважно відзначує явища монологів у її ліриці та діалогів у ліриці й поемах, як зародок драматичної форми. Таким чином, доба переходу до драматичної творчості Лесі Українки повстає перед нами вже не як якась криза, літературна революція, а як послідовний, еволюційний хід до вищих форм поезії.

Мимо драматизму, як внутрішнього факту, властивого поетичній індивідуальності Лесі Українки, треба вказати, що життєве оточення її поставило Лесю у близькі стосунки до театру ще досить рано. Приятелювання з родиною Старицького, відомого на свій час драматурга, зацікавлення долею молодого українського театру в родині Лесиній – сприяли тому, що, ставши письменницею, вона дуже рано звернулася і до письменства драматичного.

Перша драма Лесі Українки «Блакитна троянда» написана року 1896-го. Це – побутова драма, з українського інтелігентського життя, з певною долею психологізму, а взагалі – мелодраматична та малосценічна. На сцені вона успіху не мала і, мабуть, це зіграло не малу роль у тому, що після цієї драматичної невдачі Леся на деякий час розпрощалася із спробами драми. Почавши через два роки на хуторі Зелений Гай, біля Гадячого, свою «драматичну поему» «У пущі», вона, не закінчивши її, відклала аж на дев’ять років. Через п’ять років після «Блакитної троянди» Леся Українка в Мінську, протягом однієї ночі, написала другу, невеличку драматичну поему «Одержима». З цього часу, з року 1901-го, Леся вже не покидає драматичної творчості, йде послідовно низка драматичних поем та драм, проте зовсім не поривається зв’язок з іншими родами поезії, бо маємо з 1901 року понад 40 ліричних поезій та 3 поеми. Але драматична стихія, певна річ, вже домінує, як у драмах, так і в поемах, так і в певній мірі в пізнішій ліриці.

Перша драматична поема «У пущі», що творилася з великою перервою, яка свідчить і про те, що тема поеми була довго близькою її авторові, бере проблему розходжень майстра, митця та юрби, загалу. Дію перенесено до 17-го століття в Північній Америці, в осередок пуритан. Пуритани вимагають від художника-різьбаря практичної роботи на користь громади та не розуміють його поглядів на «мистецтво, як мистецтво», його лозунгу «pereat mundus, fiat ars». Відціля гостра драма в душі майстра. Вибір проблеми – дуже характерний для Лесі Українки.

Вона сама, приступаючи до закінчення цієї драматичної поеми наприкінці року 1907-го, пише матері, що конче хоче закінчити її, бо «в мені щось досі лежить до неї» («es liegt mir doch etwas daran», висловлює вона свою думку по-німецькому) [див. «Недруковані листи Л. Українки до матері», «Червоний Шлях», 1923, кн. 6-7, стор. 193]. Нічого не перешкоджає припустити, що в поглядах та драматичному становищі Річарда Айрона, героя драми, відбиваються ті непорозуміння, що їх знала, як письменниця, сама Леся Українка у стосунках з українським середнім читачем; при всьому виразно-соціальному офарбленні її творчості, вона все ж таки визнавала свободу мистецтва та свободу творчого вибору. Цікава думками, ця перша драматична поема Лесина з погляду сценічного є невдалою, переповненою довгими монологами й взагалі розтягненою.

Року 1901-го, у Мінську, переживаючи особисту драму, Леся Українка написала протягом однієї ночи драматичну поему «Одержима», у чотирьох сценах. Не варто зараз пробувати з’ясовувати, чи має ця поема яке-небудь відношення до тодішніх Лесиних переживань; на це нас ще поки не уповноважують відомості її біографії. Розглянемо поему, як поему. Справа діється в Палестині в часи Христа, себто знову маємо тему історичну, далеку від Лесиного оточення. «Одержима духом» Маріам не приймає проповіді Христа про любов до всіх, навіть до своїх ворогів. На її думку, ненависть має свої права і не ненавидіти ворогів не можна. Можливо, що в цій драматичній поемі повторюється вже той ліричний мотив, що його ми бачимо в Лесі:

Що ж! Тільки той ненависті не знає,

Хто цілий вік нікого не любив!

Драматичний розвиток дії в цій поемі «Одержима» більш вдалий; все ж таки цей розвиток є внутрішній, є зростання психологічного конфлікту. З боку зовнішнього перші три сцени – діалоги, тільки наприкінці четвертої з’являються кілька осіб для ефектовного кінця. Психологічно тут розгорнуто конфлікт любові вселюдської та любові до певної міри егоїстичної, що не вміє прощати і також не може й не ненавидіти. Це власне один з антихристиянських мотивів поезії Лесі: християнство вчить любити, але є й ті, кого можна й треба ненавидіти.

Дві зими 1901-02 та 1902-03 років Леся Українка пробула через хворобу в Італії (Сан-Ремо) і там написала ще дві драматичних поеми – «Вавилонський полон» та «Кассандру»; останню вона переробила і остаточно викінчила тільки року 1907, в Ялті.

«Вавилонський полон» – драматична поема в одній картині, де дію, як показує і заголовок, перенесено також у старі часи зруйнування Іудеї вавилонянами і рабства іудеїв та ізраїльтян. Гніт і знущання рабства подано на початку поеми в надзвичайно трагічних сценах, що від них віє безпорадною розпукою. Основна думка поеми – що іудеї та ізраїльтяни замість того, щоб сваритися й сперечатися в тяжких умовах полону, повинні об’єднатися для боротьби за визволення з полону. Розвиток дії тут так само все ж таки слабий; знову драма, вся збудована на внутрішньому конфлікті та йде переважно у формах діалогічних.

Трохи пізніше, року 1904-го, на хуторі Зелений Гай Леся Українка знову звернулася до тієї ж доби вавилонського полону та боротьби іудеїв з ізраелітами у драматичній поемі «На руїнах», і тут в образі пророчиці Тірци дає людину, що при загальному рабстві, при загальній прострації й занепаді не пала духом, а вірила в майбутню свободу, в «дух Божий», і боролося з загалом за нього. Її вигнали у пустиню, але, йдучи туди, вона кидає юрбі:

Дух Божий знайде сам мене в пустині,

А вам ще довгий шлях лежить до нього!

Ще М. Євшан у статті своїй року 1913-го витлумачив ці дві драматичні поеми, як символізацію рабства українського.

«Те все мусить – пише він – вичитати і до себе віднести сучасний українець – з творів Лесі Українки. Бо для кого ж писані такі твори, як «Вавилонський полон» або «На руїнах», про кого пише вона, зображуючи прострацію, духовну розтіч та рабство гебреїв «над вавилонськими ріками?» [Літ.-наук. вісник, 1913, кн. X, стор. 53]

Безперечним злетом, підняттям уверх є в творчому шляхові Лесі Українки її п’ята драматична поема «Кассандра» (роки 1902-1907). Знову дію поеми перенесено у старі часи, вже інші – на останні роки існування Трої; змальовано картину суспільних відносин того часу в Трої і серед загального розкладу виведено троянську царівну Кассандру, що єдина бачить нещасливу долю Трої, пророкує її, але нічого не може зробити для врятування рідного міста. Цю драматичну поему збудовано значно краще від попередніх. Образи Кассандри та багатьох інших персон живі й зрозумілі, психологію розроблено глибоко, але пройнято містицизмом; розвиток дії для драми нормальний. Останнє тлумачення соціального символізму цієї драматичної поеми, на думку нашу, найбільш влучне, належить О. Дорошкевичеві:

«У цій поемі письменниця дає негативний прогноз сучасного суспільства, але серед панівних класів ще не бачить тієї здорової сили, що могла б не тільки віщувальними словами, але й активним ділом піти до утворення нового суспільства» [«Підручник історії української літератури», вид. 2, стор. 246].

Не менш високо треба поставити в ході творчого розвитку Лесі Українки її «Три хвилини» (р. 1905), названі автором «діалогом», проте не тільки діалог. Тут вже нема жодного містицизму, а поставлено глибоке психологічне питання, дуже типове для суперечки між соціалістами-утопістами та соціалістами-реалістами, що до останніх зараховувала себе й Леся. Так само в «діалогові» цьому бракує розвитку дії, але ідейна напруженість психологічного конфлікту держить читача увесь час в своїх руках. Дію перенесено в часи Великої французької революції, в часи боротьби монтаньярів та жирондистів. Монтаньяри – матеріалісти в революції, жирондисти – ідеалісти:

Жирондист. Ідея вічна.

Монтаньяр. Як і ваше тіло,

ні більш, ні менш.

Жирондист. Та що се ти говориш?

Монтаньяр. Вкажи мені ідею, що жила

хоч трохи довш, ніж покоління людське?

Жирондист. А християнство?

Монтаньяр. Скільки поколіннів,

то стільки й християнств було на світі,

коли не більше. Не зогнив ще хрест

після розп’ятих, як уже в ідею

гнилизна кинулась, і ті «церкви»,

мов плями цвілі на сирій будові,

повстали на громаді християнській…

Протиставляючи ці дві постаті, Леся Українка стоїть цілковито на боці Монтаньяра, вона розуміє й визнає, що «сила породить повинна силу, а примари примарами зостануться»; тут же вона ставить питання про героїчний терор і на нього дає відповідь устами Монтаньяра:

Хто хоче буть республіканцем добрим,

Хай гострить меч на Брута щонайперше.

Безсумнівно, цей діалог не тільки є звичайна для поетичної психології Лесі Українки спроба поставити перед собою якусь складну психологічну проблему, а й життєва проблема установки світогляду самої Лесі в тих обставинах суспільних, що її оточували (діалог написано року 1905-го); для неї, як для громадянки, було в той час актуальним питання матеріалістичного чи ідеалістичного підходу до революції. Проте все ж таки великим спрощенням справи є твердження А. Музички в його книжці про Л. Українку, коли він каже: «Боротьба, яка почалася поміж УСРДП (мабуть, УСДРП. – Б. Я.) і Спілкою (УСДС), тією соціал-демократичною «Жирондою» та «Горою», як теж незгоди між більшовиками та меншовиками в РСДРП, визвали з-під Лесиного пера діалог «Три хвилини». Дано дві різних причини і ні для одної – жодних підстав.

Наведена вище розмова Жирондиста та Монтаньяра про християнство є надзвичайно типова для ідейних інтересів Лесі Українки. Коли в царині громадського світогляду треба визнати, що Леся прийшла довгим шляхом до світогляду матеріалістичного, марксівського («звала себе соціал-демократкою»), хоч і не могла через різні причини (оточення, темперамент, хвороба) стати активним партійним робітником, активним революціонером (як би кому це й не хотілося довести), то в кожному разі в галузі поглядів релігійних, так типових для того загалу, що її оточував, вона дуже рано і рішуче порвала з усякою релігійністю. Проблема християнства, критика його займають чимале місце в драматичній частині творчості Лесі Українки. Сюди належать такі речі, як велика драма «Руфін і Прісцілла» та драматичні поеми «В катакомбах», «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан».

Драма «Руфін і Прісцілла» в творчості Лесі Українки займає поважне, одно з перших місць. Сама Леся Українка надавала їй особливого значення. Вона довго й уважно працювала над нею, розпочавши її року 1906-го, потім перервавши роботу над нею до осені 1907 року і закінчивши та остаточно зредагувавши драму вже року 1909-го. Про процес цієї роботи маємо такі уваги К. Квітки: «Перші дві з половиною дії «Руфіна й Прісцілли» написані встяж, у короткий час і пізніше майже не поправлялися; останні коштували довгої праці, сполученої з спеціальним начитуванням дотичної історичної літератури» [увага до IV тому «Творів», вид. р. 1923, стор. 341]. З цієї літератури відомо тільки, що Леся мала в розпорядженні праці Гарнака [див. М. Драй-Хмара, стор. 139]. «Руфін Прісцілла» є, може, одна з найбільш ліричних драм Лесі Українки. Дія проходить у Римі в першу добу християнства. Патрицій Руфін має жінку-християнку Прісціллу, і це приводить до внутрішньої, а потім і зовнішньої катастрофи. Розвитку драми служать дві паралельні ідеї: ідея християнства та ідея земної любові. Руфін не може пристати до християнства, для нього воно – безпідставне й чудернацьке:

Тут доказу ні одного, ні факта,

ні рації поважної, все «чуда»…

В довгих діалогах Руфіна та Прісцілли, що знову роблять цю драму несценічною, Руфін жорстоко критикує утопію християнства, що в ній немає тих реальних, матеріалістичних підстав, на яких може тільки будуватися життя людського суспільства. Проте він кохає великою любов’ю Прісціллу і, коли християн заарештовано і засуджено на смерть, іде разом з жінкою і разом гине. Коли шукати в цій драмі головної ідеї, то вона, очевидно, полягає в старій істині, що «любов міцніша від смерті», але разом з цим драма дає широко розгорнуту картину боротьби перших християн і повна майстерно оброблених побутових та психологічних деталей. Ідея драми – цілком у погодженні з усім світоглядом Лесі Українки, що не раз виявлявся з цього свойого боку і в її ліриці, а щодо сюжету, в якому її втілено, то можна тільки визнати, що сюжет для цього обрано яскравий, справді повний надзвичайно драматичних моментів. Тому ми б рішуче відхилили наміри А. Музички і тут спростити справу та конче бачити в драмі відбиття різниці політичних поглядів у сім’ї Косачів [див. книжку А. Музички, стор. 79, та книжку М. Драй-Хмари, стор. 139, примітку].

Драматичні поеми «У катакомбах» та «На полі крові» і драматичний етюд «Йоганна, жінка Хусова» зв’язані між собою тою самою темою християнства. Коли можна припускати, що Леся Українка деякий час, під впливом М. Драгоманова, ставилася з цікавістю до перших християн (свідченням цього є в певній мірі те, що Леся переклада, за порадою дядька, книжки М. Верна «Біблія, або Старий Заповіт» та «Євангеліє»), то під час творіння своїх поем вона, очевидно, вже втратила ту цікавість і ставиться до християнства вже з поглядів свойого нового матеріалістичного світогляду. З цього не треба робити висновку, що в Лесі ніби був якийсь період релігійності чи щось подібне, – просто, деякий час вона цікавилася так мовити «соціалістичними» тенденціями первісного християнства.

В поемі «У катакомбах» героєм являється раб-неофіт християнства. В його уста вложено гостру критику християнства; він говорить до єпископа:

Прости, але я все ж не розумію,

Як може буть якесь ярмо солодким,

А щось важкеє легким.

Коли єпископ починає, тлумачити йому про «Бога триєдиного», він на це питає:

То се він дав і кесаря, і владу

Преторіанську та патриціанську

І владу над рабами багачів?

І єпископу нічого не залишаються відповісти на це йому, як від «Святого Писанія»: «нема на світі влади окрім тої, що йде від Бога».

Поема приводить до духовної перемоги неофіта-раба, і він кидає християн з останніми словами:

А я піду за волю проти рабства,

Я виступлю за правду проти вас!

Драматична поема «На полі крові» (р. 1909) є власне діалог прочанина з Іудою; не треба ставитися до нього з більшими драматичними вимогами. Як діалог його розвинуто цікаво. Іуда колись був заможним, але все віддав і пішов до учнів Христових, що спокусились картиною Едему, де всі будуть «як перші люди». Оскільки довелося йому в учнях поки що терпіти одну бідність, він продав за 30 срібних свого вчителя та за гроші ці знову купив собі клаптик землі. Тут з одного боку яскраво вималювано міщанську психологію Іуди, а з другого – все ж таки проситься висновок, що одними казками про Едем життя не створити.

Драматична поема «Йоганна, жінка Хусова» (р. 1909) являю собою цікавий психологічний екскурс так само в обставинах раннього християнства, як і в поемі «У катакомбах». Але справа тут не в самому християнстві чи в його критиці, швидше сюжет цієї поеми становить сімейний конфлікт на побутовому тлі. Справа діються в Галілеї; Хуса – представник тетрарха Ірода Антипи; Йоганна, жінка його, має нахил до християнства, була серед учнів та послідовників Христових, але повертається до чоловіка, бо пам’ятає закон христианский: «тож Учитель наказував повік не розлучатись»… І сцена розмови Хусової з рабинею Сабіною, і, особливо, сцена зустрічі Хусової з Йоганною, що тільки повернулася, зроблені майстерно і повні тонких психологічних спостережень. Так само гарно розвинуто останню сцену перебування гостей з Риму в домі Хусовім та реально подано психологію кожної з дійових осіб під час цього прийому. В центрі поеми стоїть Йоганна, типова жінка, що не може піти за своїми переконаннями, бо зв’язана старою мораллю. Так само повинні ми зауважити, що тільки послідовна тенденційність може дозволити А. Музичці в його книжці зв’язувати сюжет цієї художньої поеми з одруженням Лесі Українки року 1907.

Осторонь від низки названих драматичних поем стоїть драматична поема «Бояриня», що її написала Леся Українка в Гелуані, коло Каїра протягом трьох днів у квітні 1910 р. Мабуть, і сам автор ставився до цього твору свого якось особливо, бо з’явилася у друку ця поема тільки року 1914 («Рідний край», ч.ч. 1-6) і взагалі була до останніх часів найменше з творів Лесиних відома для широкого кола читачів. Це один з драматичних творів, у якому Леся Українка торкається явно українського питання. Козачка Оксана пішла заміж за українця з роду, Степана, що жив у Москві та дослужився там до царського боярина. Взагалі важко їй було серед московського побуту та московських порядків, а особливо трагічним стало її становище, коли вона побачила, що її чоловік цілком відірвався від України та «помосковився».

Степан… Вже тепера на Вкраїні утихомирилося.

Оксана (гостро) Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по твоему – ота руїна?

Отак і я утихомирюсь швидко в труні…

І трохи далі Оксана продовжує:

Сидів-сидів у запічку московськім,

Поки лилася кров, поки змагання

Велося за життя там на Вкраїні, –

Тепер, як «втихомирилось», ти їдеш

Того ясного сонця заживати,

Що не дістали руки загребущі,

Та гаєм недопаленим втішатись.

І нарешті в Степана прокинулися рідні почуття. Наприкінці розмови він говорить:

Нас доля так уже скарала тяжко,

Що певне й Бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

А ми несли кайдани невидимі…

Можна припустити, що Леся Українка обрала собі цю тему як раз після того, як їй не раз закидали, що ніби вона цурається українських тем. Правда, вона й тут взяла тему історичну, а не з сучасного їй українського життя. Це пояснюється, мабуть, тим, чим пояснюється взагалі відсутність українських сюжетів у драматичній творчості Лесі Українки: відсутністю в неї доброго знайомства з побутовим оточенням України, певним віддаленням її від українського життя з причини хвороби, що або не дозволяла в цьому житті брати участі, або примушувала рвати з рідним оточенням та їхати на далекі курорти. Рецензент «Боярині» В. Страшкевич подає таку характеристику драми з боку літературного та драматичного: «П’єсу написано літературно, в м’яких, лагідних тонах, і вона при читанні утворює настрій; але коли цю драматичну поему взяти для театру, то у виставі, здається мені, буде почуватися брак сценічного руху («Книгарь», р. 1918, ч. 10, стор. 604). Останнє зауваження, як бачили, стосується до всіх драматичних творів. Властивий стиль Лесі Українки у драмах є стиль діалективного діалогу, а не драматичної дії. Що ж до «м’яких, лагідних тонів», то це зауваження правдиво характеризує поему, і цими тонами вона різко відрізняється від інших драматичних поем Лесі Українки, що їх вона розгортає, як правило, в гострому чи героїчному тоні.

Цілком виняткове місце в творчості Лесі Українки займає «Лісова пісня» – «драма-феєрія в 3-х діях». Вона написана в Кутаїсі теж в чотири дні, після чого Леся ще три дні переробляла та скорочувала її, в липні року 1911. Це є шедевр серед шедеврів Лесиної творчості, є те найвище творче досягнення, що його вона встигла дійти. Такі шедеври утворюються один раз в житті чи принаймні з перервами в десятиліття. Лесі доля не судила дожити до повної зрілості поетичного хисту, і «Лісова пісня» залишилася для нас твором, який не тільки дає величезну художню насолоду, але й говорить про те, що українська поезія зі смертю Лесі Українки, від якої ще можна було багато сподіватися, зазнала величезної втрати. Ті драматичні поеми, що вона їх написала до «Лісової пісні», і ті, що були написані після «Лісової пісні», свідчать про високий талант Лесі Українки і ставлять її на винятково почесне місце в історії українського письменства. Проте всі вони є утвір не тільки багатої творчої фантазії, не тільки глибокого поетичного почуття, але й певної розумової сили, певного людського та громадського світогляду, наслідок певних громадських обов’язків, що їх почувала на собі Леся Українка; в них була вона завжди виразником ідей певної групи української інтелігенції своєї доби.

Не тим є «Лісова пісня». Все, що складало людську та поетичну індивідуальність Лесі Українки, всі впливи життєвого оточення, найбільш глибокі й міцні, все, що становило собою щось виняткове, щось видатне в цій смутній жінці, все її глибоко органічне світовідчування – відбилися в «Лісовій пісні». Правдиво вказав вже М. Драй-Хмара: «Справді, це твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова – в ньому відбилося духовне життя Лесі Українки, її інтелект, глибока ніжність її психіки, сильний поетичний порив, весь лабіринт її душі, життя її думок» (стр. 152).

Після читання цього твору почуваєш, що всі сили життя, розуміння й відчування його вкладено поеткою в цей твір. Леся Українка у цьому творові покинула сучасність, але вона спиралася на матеріал першорядної, безсумнівної ваги – на народну поезію, на її пісні та легенди. В основу драми взято вселюдську й позачасову проблему: людина і природа; ця проблема романтична, але це є такого гатунку романтизм, що його ніколи не позбудеться людство. Утворимо колись зовсім нове суспільство – правди, рівності й волі, знищимо колись всякий людський гніт, а все ж таки проблема – людина і природа – буде стояти перед нами і вимагатиме відповіді, бо чим би ми не стали, до чого б не дійшли своїм розумом, ми – частина природи і цього почуття зв’язку з нею ніколи не втратимо.

Не варто тут повторювати ту оцінку, що критика вже дала «Лісовій пісні»; дійсно, це символістична драма, з глибоким психологізмом, з надзвичайно глибоким та тонким ліризмом, з чудесною, повною народних скарбів, мовою, гармонійна та музична. Не боячись перебільшення, можна говорити, що це є видатний твір не тільки українського, але всесвітнього письменства; його вже рівняли з творами Гауптмана, Метерлінка – і він з честю витримує ці порівняння. Шкода, що такого твору не можна перекласти; всякий найкращий переклад знищить дві третини чудового аромату цієї поезії.

Після «Лісової пісні» Леся Українка встигла дати ще три драми, що їх непотрібно рівняти до «Лісової пісні», але й вони в жодному разі не були явищем якого-небудь зниження творчого рівня, а тільки пішли іншими лініями творчого шляху письменниці.

Драматична поема «Адвокат Мартіан» (жовтень-листопад року 1911) знову переносить нас у сферу боротьби за християнство, бо діється в 3 столітті по Р. X., в місті Путеолах, при Неапольській затоці. Адвокат Мартіан ховає свої християнські погляди, бо може так краще, як оборонець судовий, допомогати християнській справі. Це доводить його до родинного конфлікту з жінкою та дітьми, але він не може нічого змінити в ситуації, бо інтереси християнства вимагають такого стану речей. Діти вважають, що він не має права ховатися зо своїми поглядами, він вважає за свій обов’язок громадський грати ту роль, що її він грає. Родинна трагедія адвоката Мартіана дуже важка, але він виносить її. М. Драй-Хмара справедливо вбачає в цій драматичній поемі боротьбу світоглядів двох поколінь – батьків і дітей; батьки знають, що життя вимагає компромісів, діти – цього вже знати не хочуть. Цю драму можна вважати з боку сценічного значно вищою від попередніх.

Драма «Камінний господар» (1911-1912 рр.) знову з’являється несподіваним кроком на творчому шляхові Лесі Українки. Її можна хіба порівняти тільки з поемою «Ізольда Білорука», оскільки особливість цих обох творів полягає в тому, що Леся бере тут для самостійної обробки світові літературні сюжети. Маємо вказівку, що Лесі довелося перечитувати на Кавказі драму Пушкіна «Каменный гость» і, при читанні, переживаючи її, вона прийшла до думки дати цьому світовому сюжетові ще одно тлумачення. Після Тірсо-де-Моліна, Чиконьїні, Мольєра, Корнеля, Байрона, Зорилля, Пушкіна та Ол. Толстого, Лесі Українці довелося ще раз, вже на українському грунті, подати ще одну трансформацію славетного сюжету. Літературна робота надзвичайної важливості й цікавості. Ті кілька десятків світових сюжетів, що їх має всесвітня література, тим і цікаві, що кожний з них охоплює якесь явище, якийсь факт людської психології вселюдського, позачасового значення, а кожна нова обробка цього сюжету в умовах нової доби, нового суспільного оточення все поширює та поглиблює цей сюжет – з одного боку, та відбиває його розуміння певною добою та певною суспільною групою – з другого. Ми не маємо змоги тут аналізувати обробку цього сюжету Лесею Українкою, це є завдання окремої спеціальної праці, проте треба зазначити, що Леся зуміла внести багато нового й свіжого в трактування цього традиційного типу.

Останнім з великих розмірами творів Лесі Українки була драматична поема «Оргія» (1912-1913 рр.). Дію дано в місті Корінфі, в часи римського панування над Грецією. Основу драми становить пригнічення великої, старої культури грецької молодою римською культурою. Дія проходить в мистецькому оточенні Корінфа. Мистець Антей не може ніяк звикнутися з думкою про загибель великого грецького мистецтва:

Неславу дозволяють нам носити,

а славу Рим бере, немов податок.

І тая Терпсихора, що продав ти,

прославить не Елладу й не тебе,

а той багатий Рим, що стяг всі скарби

З усіх країв руками Меценатів.

На оргії, улаштованій римлянами, він не може співати і не може бачити, як його дружина танцює для ворогів, вбиває її та задавлюється струною від ліри і падає мертвий сам. Коли ми обережно досі ставилися до розкриття символіки Лесиних драматичних поем, знаючи, як трудно їх розкривати і як легко замість думки поетової поставити за символом будь-яку думку свою, то відносно ідеї драматичної поеми «Оргія», здається, без помилки можна сказати, що тут у автора її за Грецією та Римом треба вбачати Україну та Росію, ті часи, коли російська культура гнітила культуру українську та одночасно залюбки оббирала її. На цьому сумному та песимістичному символові обірвалася драматична діяльність Лесі Українки.

Що ж характеризує цю значну частину другої половини творчого шляху Лесі Українки? Перше, що кидаються у вічі, коли ми порівнюємо цю частину з ліричним початком творчого шляху, є перехід від співів про рідний край і сумувань над його долею, від закликів ліричних на боротьбу за його врятування до зовсім іншої тематики, до тем загальнолюдських, а то й до всесвітньо-традиційних тем. Цьому є в нас два тлумачення. Перше полягає в тому, що Леся свідомо намагалася вивести українську літературу з тих провінційних, «хатніх» тем, що в них література довго пробувала. Вона добре розуміла, що кожна національна література дасть національне зафарблення своїй творчості, але творчість ця повинна мати всесвітній, вселюдський масштаб, всесвітній, вселюдський обрій. Другою та другорядною причиною є те, що Леся гадала, ніби умови її життя давали їй дуже мало можливості добре взнати українську дійсність і, оскільки вона взнавала життя, людей, людські ідеї та ідеали не стільки з життєвих безпосередніх вражень, скільки зі скарбів всесвітньої літератури, що їй була – вся приступна, – остільки й оберталася в своїх творах найчастіш не в рідному, а в якомусь «екзотичному» оточенні.

Проте цікаво, що сама Леся Українка сміялася, коли їй вказували, як точно й правдиво вона висвітлювала в творах своїх кожне чуже оточення, та говорили, що, мабуть, вона його пильно вивчила. Вона багато літератури прочитувала для своїх творів, але ніколи не вважала, що це є спеціальна підготовка, хіба може крім підготовки до «Руфіна і Прісцілли».

Друге, що треба зауважити для правдивої характеристики доби драматичної творчості Лесі Українки – це те, на що вказано було ще М. Євшаном року 1913-го:

«Її переважно античні й чужі теми, особливо в останні роки, не відчужували від України; вглиблюючись в душу старинного грека чи гебрея, вона думала про Україну, серцем була при нас, писала навіть про наш час і наші обставини; що вибрала такий власне екзотичний одяг для своїх творчих задумів – то не тому, щоб віддалюватися від нас, а тому, що так їй було краще, мала більше внутрішньої свободи» [М.Євшан. Л. Українка. Літ.-наук. вісник. 1913, X, стор. 51].

Від цієї думки ще дуже далеко до того спрощеного методу, який бачили ми в книжці А. Музички, де кожний твір шляхом зворотів «мабуть» та «певно» зв’язувався з тим, що Леся робила і навіть з тим, чого вона не робила ніколи.

Вважаємо за досі найбільш влучну формулу цього питання ту, що належить Ол. Дорошкевичеві:

«Сюжети своїх поем і драм Леся Українка бере здебільше з не українського побуту, звертаючись до життя давніх євреїв, вавилонян, греків, римлян, іспанців, французів 18-го століття. Але це тільки зовнішнє тло, потрібне поетесі для того, щоб одійти від деталей сучасного побуту, і тим усю увагу скерувати на поглиблення психологічної боротьби героїв. От у цій психологічній, головній частині своїх поем Леся Українка глибоко сучасна, розв’язуючи найпекучіші проблеми українського суспільства своєї доби» [Підручник історії укр. літератури, вид. 2, стор. 244].

Нарешті, третє – це оцінка цього драматичного періоду Лесиної творчості з погляду еволюції її творчого шляху. Немає сумнівів, що ця частина творчості письменниці є значно складніша, що тут вона розв’язувала і значно глибші проблеми і, нарешті, повинна була вжити значно складніших та витонченіших поетичних засобів. Лірика не вимагає ніколи тої глибини аналізу, що його потребує драматична творчість; лірика може виявляти і один лише настрій. Розгляд другої половини творчості Лесі Українки стверджує тільки те, що ми висловили на самому початку розгляду: що творчий шлях Лесі Українки є послідовне піднесення, підняття на гору, що він має певний, свідомий напрямок, без усяких зигзагів, що той рівень, до якого життєва доля допустила Лесю Українку, відкрив перед нею «путь у вселюдські простори».