9. Тема призначення поета в ліриці Лесі Українки
Борис Якубський
Одну з першорядних тем лірики Лесі Українки становить тема призначення поетового і роль поетичного слова. Ні один з великих поетів не обходив цієї теми. Горацій, Гете, Пушкін, Шевченко, Міцкевич і не один десяток з менших залишили нам свої думки та сумніви з приводу своєї відповідальної, то солодкої, то гіркої поетичної роботи. У Лесі Українки ця тема набуває особливої, виключної важливості, – і займає в її ліриці відповідно велике місце. З 180 поезій ліричних, що їх уміщено в «Творах» Лесі Українки, більш ніж 40 поезій торкаються цієї теми. Треба думати, що для цього є дві причини: одна – ширша – це той безпорадний, майже безнадійний стан українського життя, що його сучасником була поетка, і була його співцем, отже й не могла не ставити перед собою відповідального питання, що ж робити серед цієї безпорадності поетові; друга – вужча, особиста -це те почуття великих обов’язків, що їх мусіла рахувати за собою Леся Українка, як за письменником ще молодої та небагатої літератури, яка вимагає сумлінного собі служіння.
Багато є поетів, що дивляться на свій поетичний дар, як на якусь щасливу нагороду долі, як на виняткове право ставити себе вище оточення та «юрби». Нічого подібного самою природою речей не могло бути в Лесі Українки. Перш за все, в молодих віршах особливо, вона завжди повна сумнівів відносно свого «діла».
Недолі й дотепніші люди не вбили,
Що з нею подіють слабі мої сили?
(«Чого-то часами»…)
Їй все здається, говорячи її напівдитячою фразеологією,
Що у небесні простори не сила моя ще полинути…
(«Завітання»)
Вона знає, що в неї замало сил для тієї «роботи», що лежить перед поетом:
Палкого, чому?
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму.
(«Співець»).
Так само в напівдитячій поезії «Мій шлях» вона говорить так, що відразу видно: у неї і сумніву нема, що вона піде тільки поетичним шляхом; про інший шлях в неї й думки немає:
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
І тут же вона зазначає мету цього свого шляху:
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю…
В ранніх своїх поезіях Леся Українка часто говорить про свої «пісні», що будуть літати «по світі широкому» та питати між людьми, «де схована доля незнана». У неї є своя «муза» – дух натхнення, який приходить до неї, в якого вона постійно просить поради й допомоги; погодимося з цим невинним поетичним символом, прищепленим ще з дитинства, тим більш, що ця «муза» ставить перед поезією Лесі, як побачимо, дуже реальні завдання. Але вже дуже рано, в поезії «Божа іскра» (року 1895 чи 1896; точніше дати не маємо) Леся розриває рішуче з «тихими мотивами» та «солодкими співами» і розуміє свій поетичний дар тільки як «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар».
Годі вам, гурт ворогів і прихильних,
Марні слова промовлять.
Краще ідіть, научіть божевільних,
Як їм притомними стать.
Бачили ви, як велике багаття
Кида вогонь аж до хмар?
«Божая іскра» – то тяжке прокляття,
Дикий і лютий пожар.
Вогнища того не може людина
Ні запалить, ні вгасить,
В кого ж запала хоч іскра єдина, –
Вік її буде носить.
Не можна прибільшити значення цього моменту в творчому шляхові Лесі Українки, остільки він важливий і характерний для неї. З цього часу між нею і звичайними письменниками, що «пописують», щоб читачі «почитували» – ціла безодня. Треба тільки взяти на увагу ввесь складний комплекс умов, що в них готувалася Леся для ролі письменника, – науку материну, вплив дядька М. П. Драгоманова, те оточення революційної молоді, серед якого вона пробувала в Києві, несподівано-швидкий зріст її світогляду в цих умовах, – щоб зрозуміти, як вона змогла виробити в собі оце виняткове розуміння письменницького завдання, письменницьких обов’язків та письменницької долі. Її постійна хвороба грала і в цьому свою роль. Леся Українка повинна була почувати себе майже засудженою, станом свого здоров’я відірваною від багатьох звичайних радощів життя, але їй замість цього припало на долю – «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар» поетичної творчості в її високому розумінні – служіння ідеалам правди та волі.
Цим моментом, на думку нашу, пояснюється багато дечого в творчості Лесі Українки. Цьому внутрішньому усвідомленню своїх обов’язків, як поета, йшла назустріч система громадського світогляду, що на той час вже виразно складалася у Лесі. Під впливом дядька свого, М. Драгоманова, сприйняла Леся соціалістичні ідеї, і тоді світогляд її поширився до розуміння не тільки національної кривди, а й лиха соціального, загальної громадської неправди, що панувала навколо. Тоді-то виразно зрозуміла Леся Українка і свої завдання, як письменника: боротися словом за правду і за волю.
Цей шлях розвитку надає Лесиній літературній творчості особливого тону. Вона знає добре, що то є за громадська служба – літературна творчість. Вона бачить зразки цієї служби в діяльності материній, дядьковій. Але це не спрощує завдань, що їх бачила перед собою Леся Українка. Література ніколи не стане для неї утилітарним засобом, голою тенденцією. В тому-то й полягає високе значення літературної постаті Лесі Українки, що жодного «примітивизму» вона не зазнала. Для неї література була й зосталася мистецтвом, одною з найвищих функцій життя, вона знала «дикий і лютий пожар» натхнення, якогось незвичайного приливу сил у цьому мистецтві, коли бачиш і знаєш те, чого в інші години не придумаєш. Творчий процес у Лесі Українки бував завжди поривами; навіть великі свої речі вона утворила одразу, в кілька день, одним творчим поривом, чи іноді було потрібно кілька таких окремих поривів через довгі навіть перерви часу; це були «пожари», а не спокійна, методична робота. І разом з тим ні в її поетичному світоглядові, ні в її творах не було й тіні легковажного відношення до творчості, безпредметової «гри» з мистецтвом. Це була робота, «тяжке прокляття». Леся говорить, звертаючись до свого поетичного слова:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
Вона має головну вимогу до свого слова, – щоб воно стало ділом. Коли до неї «у темряві таємній серед ночі» приліта ангел помсти, він говорить до неї:
«Слова, слова, слова! – (на них мій гість мовляє),
Я ангел помсти, вчинків, а не слів,
Не думай же, що твій одважний спів
Других, а не тебе до бою закликає».
Поезія – то квітка, але така квітка, що повинна пробивати і камінь. У відомому уривкові з листа до І. М. Стешенка Леся й подає цей образ:
На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь:
Квітка велика, хороша свіжі пелюстки розкрила,
І краплі роси самоцвітом блищали на дні.
Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,
Що задавив і могутні дуби, і терни непокірні.
Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,
Нам, поетам, годиться назвати її – «ломикамінь»
І шанувать її більше від пишного лавру.
Поетичне слово, в уявленні Лесі Українки, завжди було активним чинником життя. Коли вона іноді жалілася на безплідність слів, то це вона жалілася на свої слабі, «мляві» слова, і це був певний поетичний хід.
Я не на те, слова, ховала вас,
І напоїла кров’ю свого серця,
Щоб ви лилися, мов отрута млява,
І посідали душі, мов іржа…
Хотіла б я вас виховать, слова,
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
Щоб краяли, та не труїли серце,
Щоб піснею були, а не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
Не будьте тільки дощиком осіннім.
Палайте чи паліть, та не в’яліть!
(«Ритми» І).
Але Леся іноді й сама визнавала силу своїх «безумних» пісень. І сила ця, справді, відчувається нами й досі. В одному з віршів циклу «Ритми» їй вдалося в надзвичайних енергією своєю рядках сказати про цю силу справжньої поезії так:
Ту пісню безумну, що з туги повстала,
Ні маски не вмію накласти на неї,
Ні в ясну одежу убрати не можу…
І трохи далі, в інших ритмах:
Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,
На щастя чи на горе тая воля,
Та я ще не скувала їй кайданів;
Не знаю я, де взять на них заліза,
І на якім вогні вони куються.
Та певне вже – кувати не кувати,
А прийде час-година – розпадуться.
І стрепенеться визволена пісня,
І вирветься з неволі, як ридання,
Що довго стримане, притлумлене таїлось
В темниці серця…
Летить безумна пісня – стережіться!
Бо жаль ваги не має, так як смерть!
(«Ритми» V)
Ця основна тема лірики Лесі Українки – роль поета, значення поетичної творчості, що до неї поетка так часто зверталася, має першорядну вагу для історії нашої поезії. Леся Українка цією темою своєю являється ніби символом всієї української поезії, що вона так різниться всім своїм змістом від всесвітньої поезії. Від Шевченка та Куліша і до Тичини та Рильського проходить через українську поезію оце особливе відношення поета до своїх завдань, – почуття величезної відповідальності, завдання служіння правді, розуміння процесу творчості своєї, як великої соціальної функції. Умовна «муза» більшості світових поетів є перш за все щира приятелька поетова, подруга й ласкава порадниця. Не такою з’являється та сама «муза» на тернистому шляху української поезії. Для Шевченка вона була «пречистою, святою» зорею, що її він благає:
І вдень, і ввечері, і рано
Вітай зо мною і учи,
Учи неложними устами
Сказати правду!..
До М. Рильського вона – «прийшла! Таки прийшла нарешті!» Він зустрічає її,
… як удар святого грому, як дощ для спраглої землі…
і з її приходом –
…всі земні діла й пороки на тому березі лишив…
Для Куліша така ж умовна «кобза» дзвонить «голосом правди живої і має за завдання:
Серця зцілющою водою покропляти,
і рани гоїти, і сльози обтирати.
І нарешті П. Тичина кидає з глибини поетового серця:
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхівлями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!..
Коли до цього ще згадати Франкову пісню, що вона –
,
Почата в захваті, окроплена сльозами… –
І будить, молодить і оп’яняє…
то буде вже, здається, підкреслено все головне, що характеризує ставлення українського поета до його «безумної» (за виразом і Л. Українки, і П. Тичини) праці. Шевченко, Куліш, Франко, Українка, Тичина, Рильський, – це, здається, те найбільше, що маємо ми від нашої поезії, і для кожного з них поезія, поетичне ремество, – це «святий грім», «цілюща вода», сонце правди і якесь божевілля, що вириваються з «темниці серця».
Коли ми говоримо про це якраз з приводу Лесі Українки, то це власне тому, що ні в кого з поетів українських ці мотиви самоаналізу поетового та аналізу поетичної творчості не займали такого великого місця, як з боку кількості, так і з боку гостроті поставлення свого, як у Лесі Українки.