8. Тема рідного краю в ліриці Лесі Українки
Борис Якубський
Лариса Петрівна Косачівна, потім – Квітка, залишилася в літературі за дитячим своїм псевдонімом «Лесі Українки». Леся – було її дитяче зменшене ім’я, Українкою назвалася вона, бо посилала до друку свої перші вірші у часописи Галицькі. Дитячий псевдонім випадково залишився за нею на все життя її, – а тепер і для історії. І цей псевдонім набув тепер якогось особливого змісту та значення. Справді, ця письменниця є перш за все й найбільше – «українка». Любов до рідної України проходить через всю творчість її, особливо через всю її лірику.
Життєві обставини, необхідність постійно лікуватися по закордонних курортах, робили фактичні зв’язки з Україною її поетки дуже недовгими. Тим більше її тягнуло завжди до рідної землі, з тим більшою радістю ступала вона при кожному повороті на її грунт.
Країно рідная! ох, ти далека мріє!
До тебе все летять мої думки –
їм страшно й радісно, якась надія мріє…
Так з вирію в свій край летять пташки…
(«Поворіт»).
Але це почуття рідного краю та любов до нього були все ж таки досить складні. З вільних країн, де можна було думати вільно й говорити, що думаєш, поверталася поетка в країну гніту та мовчання, де треба було навіть таїти свої думки, де всюди панували страх і неволя:
Мене знов обступала тісна, щільна
Неволі рідної знайомая стіна,
І кожна думка там, що народилась вільна,
Враз блідла, мов невільниця сумна.
Справді, кращі речі Лесі Українки утворено поза Україною. Треба нагадати собі такі на наш час неймовірні умови громадського життя дев’яностих-дев’ятисотих років на Україні, щоб зрозуміти, як вони мусіли гнітити людину, що знала й більш вільне повітря. І в цьому, очевидно, для Лесі була важка дилема. З одного боку її тягло у рідні місця, де було все, що вона гаряче любила, з другого ж – так багато в рідному оточенні було огидливого і так трудно було там думати й писати:
Тоді мені ота далекая чужина
Здавалась краєм вічної весни.
Так перелітная приборкана пташина
Про вирій смутно марить восени.
І все ж таки майже завжди перемагала любов до рідного краю, туга за ним. Це була непереможна вимога почуття. Але й були ситуації, коли ця любов до рідного оточення відступала на друге місце перед іншими невідступними міркуваннями Лесиного світогляду. В цьому розумінні дуже характерна поезія 1903 року «Дим», що вперше побачила світ у творах Л. Українки тільки 1924 року. Леся під’їжджає до Генуї:
Для нас у ріднім краї навіть дим
Солодкий та коханий… Без упину
Я думала собі оці слова,
Простуючи в країну італьянську…
Маємо тут у Лесі перифразу відомих слів Грибоєдовського Чацького:
«И дым отечества нам сладок и приятен»…
які, мабуть, повстали на цей раз у пам’яті Лесиній. І думка її понеслася до рідного краю:
І мріялись мені далекі села:
Дівчата йдуть співаючи з ланів,
Клопочуться хазяйки невсипущі,
Стрічаючи отару та черідку,
Господарі вертаються з роботи,
Не прискоряючи ходи, поважно,
А нишком поглядають на димок,
Що в’ється понад комином низеньким,
І думають: «оце ж воно й вечеря»…
І мріялись мені росисті луки
Волинські: здалека чорніє ліс… і т. д.
Ми скорочуємо виписку, але Леся подає тут прегарний малюнок рідного оточення та рідного побуту, повний любові, розуміння та якоїсь пластичної гармонії. І далі, під’їжджаючи до Генуї, вона взнає, що уїдливий дим, що його вона чує, це звичайне, постійне явище цього промислового району.
Ми в’їхали у передмістя. Чорні
Закурені стояли там будинки…
А з вікон визирали, мов привиддя,
Якісь бліді, невільницькі обличчя.
А над усім той дим, той легкий дим,
Що не гризе очей, притьмом не душить,
А тільки небо ясне застилає
І краде людям сонечко веселе,
П’є кров з лиця і гасить людський погляд…
І Лесі ця картина пригадала зараз подібну рідну картину:
… села з полем кучерявим
Від бурячиння… а над тим усім
Скрізь комини високі непомірно…
І в уявленні поетки встало, що росисті луки та зубчастий мур лісу на рідній Волині це тільки одна сторона, а є ще й друга, зворотна, є цукроварні, і дим, і нелюдська праця бідаків. І понад картиною мирного раю у рідному селі повстала інша картина – бідацтва, непосильної праці робочого люду всюди, картина систематичного отруєння тих, хто є активними будівниками життя, картина гніту капіталізму. І тоді для Лесі італійська картина перестала бути чужою; вона стала загальною картиною злиднів, неправди сучасного ладу:
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: чужина.
Леся Українка в свій час перейшла добу націоналізму, коли їй боліло тільки те, що творилося у рідному краєві; як вже всі, хто говорив про Лесю, вказували, це пізніш пройшло під великим впливом Драгоманова; але Леся перейшла й свою добу «Драгоманівщини» і вийшла на шлях інтернаціонального та соціалістичного світогляду, тому й страждання італійських робітників вже не можуть бути для неї «чужими».
Ще виразніше цей самий соціалістичний мотив проймає одну з кращих поезій Лесі – «Напис в руїні». Вона читає напис на єгипетському барельєфі:
Я цар царів, я сонця син могутній,
Собі оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленні,
Щоб тямили на всі віки потомні
Імення»… Далі круг і збитий напис.
Імення фараонового нема, і воно залишиться назавжди невідомим, і пам’ятник, що його збудував фараон руками єгипетських робітників, буде назавжди пам’ятником цих робітників.
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому – круг і збитий напис.
Співці, не марте! вчені, не шукайте,
Хто був той цар і як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам’ятник, – хай гине цар.
І коли вже незадовго до смерті своєї (дата твору: 5 лютого 1913 року) в останній своїй поезії Леся Українка закінчила життєвий та творчий шлях думкою про долю все того ж свого рідного краю, він повстав перед нею в образі казкового велета, що він нарешті –
Розправить руки грізні,
І вмить розірве на собі
Усі дроти залізні.
Все, що налипло на йому,
Одразу стане руба…
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Що раз згадаю я тебе,
То й казку сю згадаю, –
такими останніми своїми віршовими рядками розкриває Леся Українка свій останній поетичний образ казкового велета, образ того рідного краю, що йому віддала вона всі свої сили.