3
Леся Українка
Варіанти тексту
|
||
Верхів’я «скляної гори». Світлиця з матового скла, з одкритою стелею, так що видко багато неба і зовсім не видко землі. В світлиці все осяйне, з кришталю, самоцвітів або дорогих металів, тільки в ній якось холодно, неохвітно. Принцеса в білому убранні сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловротці, нитка хутко обривається. Принцеса зриває кужіль і кидає у куток.
Принцеса
Обридла ся робота непотрібна!
Навіщо прясти? Хто се буде ткати?
Та й нащо ткати? Он їх цілі стоси,
тканин, мережанок та гаптування,
а хто їх носить?.. Ха, ха, ха! Аж смішно,
як марила колись я день і ніч
принцесою зробитись чепурною,
багатою і гордою такою,
щоб навіть приступить ніхто не смів.
Ну, от принцесою пастушка стала
вже так що неприступною!
Голос
(десь далеко внизу)
Сто п’ятий!
Принцеса
(закриває руками вуха і заплющує очі)
Сто п’ятий рятівник упав додолу…
Ох, як-то страшно лізти на сю гору,
стрімку, слизьку, сліпучо-осяйну,
і падати додолу… Скільки гине
одважних через мене… Що я їм?
З них кожний, може, раз мене побачив,
а може, тільки чув про безталанну,
заручену неволею з тираном.
Неволею?.. А хто про царство марив?..
Хто зна, якби я в день своїх заручин
не стріла лицаря й не покохала,
і не навчилася від нього й вкупі з ним
ненавидіть всесвітнього тирана,
я, може б, королевою була
щасливою і гордою, і – злою,
такою, як і той мій наречений.
Але тепер…
Голос
(знизу)
Сто шостий!
Принцеса
Боже правий!
І нащо йдуть вони? Чого бажають?
Моєї волі?.. Ой, либонь, неволі!
Мене ж саму з них кожен хоче взяти,
а я не хочу нічиєю бути.
Через стіну світлиці перелітає голуб, сідає принцесі на плече і випускає з дзьоба їй на коліна листа. Принцеса читає:
«Принцесо, час покинути химери!
Волим тобі пробачити ласкаво
поводіння зрадливе й недоречне
і нашою дружиною назвати,
і королевою вінчати привселюдно,
якщо покаєшся й попросиш пільги,
на знак того пославши нам обручку
з сим голубом.
Король, твій наречений».
Принцеса
(мне і кидає листа, проганяє з плеча голуба і жене його хусточкою)
Геть, безсоромна птице! Не любові, –
насильству служиш ти, змінивши вдачу!
Голуб в’ється круг неї і буркоче: коли ж принцеса вдарила його по крилі, з-під крила випав ще маленький папірець. Принцеса нахиляється, бере папірець і читає:
«Моя принцесо, пишна босоніжко,
згадай той час, як ти гусята пасла,
качалася з дівчатками з гори,
брела одважно через всі калюжі,
таж вилізь на свою блискучу хижку
і з кручі кришталевої скотися,
але не в той бік, що зовуть «лицарським»,
а тільки в той бік, що зовуть «свинарським»,
там не розіб’єшся – м’яке болото.
Нехай тебе не лицарі там стрінуть,
а… все одно, зате ти будеш вільна,
хоч і брудненька трошки.
Вірний блазень».
(Принцеса задумується.)
«Згадай той час, як ти гусята пасла…»
Шкода, той час не вернеться ніколи…
До черевичків звикла босоніжка
та ще й до золотих, до королівських…
Та й як після помостів кришталевих
знов звикнути бродити по калюжах?
«Свинарський бік» – фе, що за бридка назва?!
Мій вірний блазню, кепські в тебе жарти.
І з ким же се я стрінутись там маю?
Невже з безрогими?.. А певне! Годі!
Не хочу я і думати про се!
Лети собі, пташино!
(Махає на голуба, той летить і щезає в просторі.)
«Будеш вільна,
хоч і брудненька трошки…» Білі шати,
мені тепер ви стали за кайдани,
бо не одважусь я вас покаляти
нізащо… ох, невже таки нізащо?
Знав, мій тиране, як мене скувати!
(Сідає гаптувати біллю срібний серпанок.)