7

Леся Українка

Який час нема нікого, згодом увіходять Публій і Марція поруч, за ними Хуса. Марція немолода вже пані, обличчя суворого римського типу, рухи повільні, поводіння гордовите; одежа на їй уложена дуже майстерно; довга, дрібно-зафалдована стола, темна, шовкова, з довгими рукавами, з вузенькою, але чудово гаптованою лиштвою, тягнеться ззаду по землі на лікоть; на голові у пані покривало яснішої барви й тоншої тканки, ніж стола, притримане тоненькою діадемою старого золота. Крім сеї діадеми та ще коштовної камеї коло коміра – покрас на матроні ніяких. Волосся зачесане з мистецькою простотою, розділене проділом і попущене так, що покриває більшу частину лоба і спадає хвилястими кучерями од скронів на груди. Хуса, посадовивши гостей, сам не сідає.

Марція

(до Хуси)

А що ж се я не бачу господині?

Хуса

(ледве ховає свою безпорадність)

Вона от-от надійде привітати

осяйне щастя у твоїй особі.

Либонь, її затримала матуся.

Клопочеться Йоганна бідна з нею!

А ще й сама нездужала недавно…

Марція

(до Публія, трохи підводячись, мов хоче встати)

То, може, ми не в пору прибули?

Хуса

Хіба ж коли не в пору сонце сходить?! –

Та ось моя жона, твоя слугиня!

Увіходить Йоганна, розкішно вбрана: у сріблястій, прозорій, пишно вигаптуваній шовками одежі, у золотому поясі; старосвітські великі обручки на руках, внизу і вище ліктя, на пальцях скілька перснів з дорогим камінням, на шиї рясне перлове намисто, на голові сітка й штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців; довгі заушниці звисають аж до сурелів. Обличчя дуже підмальоване, скидається на маску. Йоганна стає на порозі і мовчки низько вклоняється гостям. Публій встає їй назустріч, Марція лишається сидіти.

Публій

(до Йоганни)

Саронській квітці мій привіт! Я радий,

що рідний край вернув тобі здоров’я.

Йоганна дивиться на нього, не розуміючи.

Хуса

(пошепки їй)

Що ж ти мовчиш?

Йоганна

(безвиразно)

Вітаю, чесний пане.

(До Марції.)

Прошу пробачити твоїй слугині,

що не вспішилася тобі назустріч.

(Сідає коло Марції. Хуса сідає коло Публія.)

Публій

(обзирає Йоганну з голови до п’ят)

Се не дивниця, – ти роботу мала.

Публій

(до Марції)

От, розпитай лиш нашу господиню,

які то саме купелі з квіток

вона в Сароні мала, – може б, варто

поїхати й тобі туди на купіль,

адже Сарон уславився квітками.

Публій

Невже там тільки й слави, що квітки?

Публій

(з поглядом на Йоганну)

Ні, ще й саронського жіноцтва врода.

Марція

Жінки на сході, може, й непогані,

але, на жаль, вони збавляють вроду

надмірним малюванням, – вимагає

того від них, либонь, краєвий звичай.

Щоправда – фарби кращі тут, ніж в Римі.

В нас не вдали б ніяк такої барви.

(Показує на волосся Йоганни.)

Йоганна

Волосся я не фарбувала, пані.

Марція

Я, власне, не про те ж і говорила.

Лише завважила, що сеї барви

абиякий фарб’яр не може вдати,

та рідко де трапляється й в натурі.

Я тільки раз подібне щось вбачала

і то таки було – тут, в Палестині.

Хуса

(з ледве помітною тривогою)

Коли ж то саме трапилось, пречесна?

Марція

Недавно, сеї весни. На той час

були ми з мужем у Єрусалимі.

Я з нудів гинула у тому місті!

Знічев’я навіть згодилась дивитись

на те видовисько, як розпинали

якихсь там трьох злочинців.

Хуса

Як же пані

сподобалося теє?

Марція

Не цікаво.

Хоч, правда, я спізнилася на те,

як саме до хрестів їх прибивали,

застала вже, як висіли й конали.

Було людей при тому небагато, –

само простацтво; плакали, кричали.

То не видовисько, а просто бешкет!

(До Йоганни.)

І здумай, пані, у тому гурті

я жінку вгледіла з таким волоссям, –

але ж точнісінько! – як от у тебе.

Хуса каменіє з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.

Була, напевне, барва натуральна,

бо то була простачка, а вони ж

коли й фарбують, то звичайно бридко,

от, чимсь таким рудим. А те волосся

було – нестеменісінько, як в тебе.

Обличчя я не бачила.

Хуса зітхає з полегшенням.

Бо жінка

лежала ницьма, розпростершись долі,

немов без пам’яті, а може, п’яна,

і всю її – волосся покривало,

як мідяним щитом. Один розп’ятий,

конаючи, щось крикнув, певне, з болю.

Тут жінка почала волосся рвати,

без крику, без ридання, так як мичку,

мов їй і не боліло. Скрізь навколо

його розносив вітер. Чиста шкода,

як тії люди вроди не шанують!

І що за дикий звичай – виявляти

так неподобно тугу?

(Завважає, що Йоганна відхилились і закрила очі з виразом глибокого страждання.)

Що з тобою?..

Тобі недобре?.. Дати камфори?

(Дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)

Я ще з конвалії тут маю ліки.

Ось випий, се на серце дуже добре.

(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)

Коли не треба, я не накидаюсь…

Хуса

(суворо)

Йоганно, випий і подякуй пані!

(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подає Йоганні. Йоганна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)

Марція

А що? Вже ліпше? Правда, помічне?

Хуса

(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно)

Та дякуй же!

Йоганна

(слабким голосом)

Я дякую… Вже ліпше…

Марція

(до Публія)

Се дивно, як тут всі бояться крові

і всяких мук! Згадати – зараз млості!

Публій

(до Хуси)

Цікавий, чим ви бавите народ?

Ні гладіаторських боїв, ні цирку,

ані театру навіть! Вряди-годи

когось там розіпнуть – ото і все?

Марція

Та й гарного нічого не вбачаю

у тих розп’яттях – витягнене тіло,

опухлі руки й ноги…

(До Йоганни, що знов має мучений вираз.)

Знов недобре?

Йоганна

(робить зусилля й гамує свою муку)

Щось… голова болить…

Марція

Яка ти квола!

А знаєш, то тобі ще, може, вадить,

що ти такі важкі покраси носиш.

Сей пояс кований – який тягар!

Або й такі обручки – се ж кайдани!

На голові десь півталанта злота, –

не дивно, що вона тобі болить.

Та й перли річ нелегка, я те знаю.

Се, певне, теж такий краєвий звичай?

Хвала богам, що в Римі вже немає

такої поведінки.

Хуса

(під час мови Марції з досади кусає губи)

Се матуся

її примусила отак убратись.

Звичайно, мати, як стара людина,

не розбирає, що в часи новітні

не можна звичаїв старих держати.

Я сам казав: навіщо се? Та мати

вражається, коли в її клейноди

невісточка кохана не вбереться.

(Показує на покраси.)

Се речі все, як бачиш, старосвітські.

Про тії перли є у нас в родині

переказ, що аж триста водолазів

втопилося, шукаючи їх в морі.

Марція

(придивляється до перлів, що на Йоганні)

Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.

Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.

Йоганна

(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції)

Прошу, прийми на спомин про гостину.

Марція

(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі)

Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь,

та пам’ятка від любої Йоганни,

хоч би яка, для мене завжди мила!

(Надіває намисто.)

Хуса

Вшануй, пречесна пані, і мене,

приятельки твоєї чоловіка,

зволи прийняти в дар від мене віллу,

що не здалась очам твоїм нікчемна.

Публій

(до Марції)

Ти пам’ятаєш? Там в гаю, за містом.

Марція

(спалахує радощами)

Ах, тую!.. Я не хочу ображати

гостинності твоєї, гречний пане.

Адже, по східному звичаю, гості

не сміють відмовлятись від дарунків,

бо то була б господарям образа?

Хуса

Авжеж, такий у нас ведеться звичай.

І я безмірно вдячний за уважність

до мене й до звичаїв мого люду.

Марція

Коли б же я могла надію мати,

що ми вас привітаємо у Римі!

Публій

Наш друг у Римі буде незабаром

в одній поважній справі.

Марція

Дуже мило!

(До Хуси.)

Конечне ж мусиш і Йоганну взяти, –

я покажу їй всі пишноти Риму!

Хуса

Чи варті ж ми такої шани, пані?

Публій

Я певен, що і в цезаря в палатах

саронську квітку не морози стрінуть.

Марція

(глянувши скоса на Публія, до Хуси)

Чи звідси видко мій новий маєток?

Хуса

Аякже! Тільки вийти у садок

та трошечки здійнятися по сходах, –

зовсім не прикрі сходи, запевняю! –

увесь маєток наче на долоні.

Зволиш піти?

Марція

Я залюбки.

Хуса

Йоганні

дозволь, шановна пані, тут лишитись,

їй ще несила сходити на гору.

Марція

Авжеж, авжеж, нехай щадить здоров’я!

(Завважаючи, що Публій наче думає лишитися з Йоганною, суворо глянула на нього.)

А що ж ти, Публію, хіба не йдеш?

Марція з Публієм виходять у садок, Хуса відстає від них. Чутно знадвору голос Марції: «Глянь, Публію, там озеро! Як гарно!»

Примітки

Стола – верхня одежа знатних римлянок, що її одягали поверх туніки.

Камея – прикраса з твердого каменю з різьбленим опуклим зображенням.