24.11.1897 р. До сестри Ольги
Ялта |
Ялта, Екатер[ининская], д[ача] Лещинс[кого], кв. № 12, 12/ХІ 1897 |
Люба Лілечко!
Сьогодні я вислала вінок на твоє ймення через транспортну контору «Надежда», оце посилаю квитанцію. Тобі посилку принесуть в хату, нікуди не треба йти получать, ти тільки покажи квитанцію агентові і кажи при собі розкрити ящик, чи не поломили чого. Коли б часом довго не доставляли посилки, тоді справся в конторі «Надежда», вона єсть десь на Крещатику (де власне, не знаю), але се, певне, не буде потрібно, бо, наприклад, я отримала від Миші посилку через сю контору у свій час і як слід. Причепи до вінка ленти – друкарі мені їх трохи зопсували, та що вже робить! – я їх поклала особне, щоб не дуже пом’ялись, збери теж і зелень, лаври etc. і зроби з неї букет або що тобі здасться ліпше і віднеси вкупі з вінком [На лентах я написала фразу, що одбивалась мені у думці раз по раз увесь день першого ноября. Нехай нікому з товаришів не буде се вразливо: таких людей справді, здається, більш немає…]
Прости, коли я тобі завдаю клопіт, і коли сей клопіт занадто великий, то зроби так, як я писала в минулому листі, попроси Павла Лукича або кого іншого з товаришів, хто має час. Хотіла я раніш посилку сю справити, але перше ждала грошей, а потім два дні пішло на роботу. Се, як бачиш, перша річ, на яку пішли мої перші зароблені гроші… Не сподівалась я сього!
Великий жаль, що ти мені не пишеш, – але що маю робити? На таких просторах дорікати не годиться, треба a priori думати, що, певне, ж єсть поважні причини, кола ти не могла обізватись навіть на такий лист, який був мій остатній. «Нема вчинків без причин». Може, причина та, що ти на мене сердишся, але за що? Здається, нічого такого між нами не було, а якщо воно, по-твоєму, було, то вилай мене добре, та все-таки не мовчи. Може, тобі не до писання просто, тоді вже – що ж, тоді вже не пиши, бог з тобою. Коли боїшся, що веселих тем нема, то не бійся, я їх і не жду, а мені здається, що ми з тобою на тільки не чужі, а навіть більш ніж рідні, і слід би нам знати одна про другу і веселе і сумне, що кому трапляється.
Мені за сей час нічого веселого не трапилось, коли не лічити веселого сонця і моря, а була, окрім туги, ще одна колосальна пакость з боку одних «інтелігентних», та ще й «исторических» людей; така пакость, яку можна «простить, но не забыть», я так їм і сказала. Врешті, се вже, слава богу, «одійшло в історію». Я знов згадала, що приїхала сюди, аби поправитись à tout pris, і почала знов їсти за двох, невважаючи – хочеться чи не хочеться – гуляти над морем і заставлять себе лягати спати не пізніше 11½ (а не в 2, в 3 і пізніше, як було всі дні після 1 ноября).
Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей, треба перестати ним бути, коли не можеш зараз, то через рік, через два, через три, а все-таки треба вийти в люди! І я вийду або під ножем пропаду, а так не зостанусь.
Ну, бувай здорова! Коли писатимеш, то й я писатиму більше, а тим часом міцно тебе цілую.
Твоя Леся
Розпишись на квитанції «Косич», а не «Косач», хай вже буде так, як вони перебрехали, а то ще причепляться!
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 402 – 404.
Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 209 – 210.
Подається за автографом (ф. 2, № 279).
«Надежда» – петербурзьке транспортне товариство, яке мало філії в інших містах.
На лентах я написала фразу – «Нема його, і мов людей не стало».