Дія 3

Гергарт Гауптман

Переклад Лесі Українки

Шинок, середня корчма в Петерсвальді. Велика хата з сволоком, підпертим стовпом, навколо стовпа круглий стіл. Праворуч від стовпа вхідні двері на задній стіні, крізь них видко велику комору з барилами та начинням. В самому шинку, праворуч від дверей, у кутку шинквас: дерев’яна стінка заввишки з людину, з полицями для посуду, поза нею шафа з пляшками горілки, між стінкою і шафою місце для шинкаря. Перед шинквасом стіл, накритий строкатим обрусом. Над столом висить гарна лампа, навколо стола солом’яні стільці. На правій стіні двері в хату для багатших гостей, над дверима напис: «Господа з вином». Далі, теж праворуч, великий стоячий дзиґар голосно стукотить. Ліворуч від вхідних дверей при задній стіні стіл з пляшками та шклянками, далі, в кутку, велика кахляна груба. На лівій стіні три вікна, попід ними довга лава, перед нею довгий стіл, вужчим кінцем обернутий до стіни. Вздовж стола лави з спинками, а на покуті і в кінці стола по малому ослоні. Велика хата пофарбована синім, по стінах картки друковані, яскраві малюнки, олеографії, між іншим портрет Фрідріха Вільгельма IV.

Шинкар Вельцель, добрячий велетень, літ за 50, точить за шинквасом пиво з барила в шклянку.

Пані Вельцелева прасує біля печі. Огрядна чепурна жінка, менш ніж 35 літ.

Ганна Вельцелівна, 17-літня гарна дівчина з чудовим рудуватим волоссям, чепурненько вбрана, сидить за накритим столом і вишиває. Через який час зводить очі від роботи і прислухається, десь віддалік школярі співають комусь до гробу.

Майстер Віганд, тесля, сидить за тим самим столом, в буденній одежі, в руках шклянка з баварським пивом. Видко по ньому, що він собі на умі, скрізь свого досягне хитрощами, звинністю або й просто напосідливістю.

Подорожній при круглім столі заїдає німецьку печеню. Се чоловік середнього зросту, заживний, натоптуваний, смішливий, жвавий і зухвалий. Убраний по моді, на стільці коло нього його речі, шкуратяна торба, скринька до зразків товарів, парасоль, плащ і плюшевий покровець на речі.

Вельцель (до Віганда, несучи шклянку пива подорожньому). Сьогодні чисте пекло в Петерсвальді.

Віганд (гучним проникливим голосом). Та сьогодні ж виплатний день у Дрейсігерів.

Вельцелева. Але перше не бувало так неспокійно.

Віганд. Ну, може, се через тих 200 нових ткачів, що він хоче прийняти на роботу.

Вельцелева (все прасуючи). Еге ж, таки певне через те. Як він схоче 200, то їх прийде 600. У нас тієї наволочі досить.

Віганд. Ой, господи, що їх є! І ніяка біда їх не видушить! Більше дітей наводять, ніж треба.

Співи якийсь час чутно голосніш.

От якраз і погреб. Се ткач Невтіх умер.

Вельцель. Вже він досить нажився. Він уже скілька років ходив, як мара.

Віганд. Здумай собі, Вельцелю, там така маленька нікчемна домовинка, така тобі тісненька, коротенька скринечка, що я ще такої зроду не робив. Та й тіло там таке, що й пуда не важить.

Подорожній (жуючи). Я просто не розумію… куди тільки, в яку газету глянеш, скрізь читаєш нечувані речі про ткацькі злидні, хто б подумав, що тут уже ледве не всі люди з голоду повмирали. Знов же, як подивитись от на такий погреб. Я якраз ішов через село. Музики, учитель, школярі, пастор і ціла юрба люду за труною, господи боже, так наче китайського імператора ховають!.. (П’є пиво. Потім, поставивши шклянку, раптом зальотним, безпечним тоном.) Правда, панночко? Хіба ж не правда?

Ганна усміхається соромливо і шиє не одриваючись.

Запевне, гаптуєте пантофлі для татка?

Вельцель. Де б там я таке на ноги надів?

Подорожній. Ну, чи хто таке чув? А я б віддав пів свого маєтку, аби ті пантофлі були мої.

Вельцелева. Він на тому не знається.

Віганд (покашлявши, посовавши стільцем, одважився заговорити). Ласкавий пан надто добре промовили про погреб. Ну, скажіть же, паннунцю, адже ж се просте погребеніє?

Подорожній. Так, отже, я так собі гадаю. Се ж мусить несвітських грошей коштувати. Звідки ж ті люди гроші беруть?

Віганд. Прошу вибачення, з ласки панської, се вже така нерозсудливість серед тутешнього вбогого стану. Се вже, за позволенством, вони собі мають незмірне виображення про те, яку належиту і доконечну повинність треба виказувати до покійних потомків. Коли се навіть померші родителі, то се вже таки чисте суєвіріє, щоб найближчі нащадки й завіщателі з остатнього стягалися, а як у дітей не вистачає, то щоб у сусідніх магнатів позичати мали. Отак вони залізають у довги по вуха. Превелебний пастор іде до позички, і титар, і які там ще люди трапляться. До того ще наїдки, напитки і ще яка крайня потреба. Ні-ні, я ухваляю дитячу шановність, але не до того, щоб позосталі мали загнітитися на цілий вік довгами.

Подорожній. Вибачайте, я думаю, пастор повинен би людей відмовляти від того.

Віганд. Прошу найнижчого вибачення, ласкавий пане, але я мушу потвердити, що кожна найменша громада має свій церковний божий дім і мусить утримувати превелебного духовного пастиря. При такому великому погребовому обході вище духовенство має собі добре награжденіє. Чим численніше відбувається такий похорон, тим обширніше згромаджуються офіри. Хто знає тутешній робітний стан, той може з доконечною певностю завірити, що превелебні пастори нетерпимо дивляться на тихі погреби.

Горніг (входить. Се малий, сухий дідок; через плече торба. Він шматяр). Добридень вам. Дайте, з ласки, чарчину. А що, паннунцю, не маєте якого шмаття? Панно Ганно! Я маю там на возі гарні кіснички, застіжечки, підв’язочки, хороші шпилечки, шпоньочки, гаплички. Все віддам за шмаття! (Іншим голосом.) А з шмаття буде гарний білий папірець, а на ньому любий женишина листочка напише.

Ганна. Ні, спасибі, не треба мені ваших женихів.

Пані Вельцелева (накладаючи нову штуку). Отака дівчина, як бачите. І слухати не хоче про заміж.

Подорожній (схопився, немов здивувався й зрадів, підійшов до накритого стола і подав Ганні руку). Оце розумно, панночко, робіть так, як я. Вдармо по руках! Дайте слово, що ми обоє ніколи не одружимось.

Ганна (почервоніла, дає йому руку). Але ж ви вже одружені?

Подорожній. Боже мене борони, се я так тільки. Ви се тим думаєте, що я персня ношу? Ет, то я так собі насадив його на палець, аби свою принадну особу від небезпечних заходів оборонити. Але вас я не боюся (ховає персня в кишеню). Скажіть по щирості, панночко, чи вам таки зовсім не хочеться так трошечки, трошечки одружитись?

Ганна (хитає головою). Нізащо в світі!

Вельцелева. Вона вам зроду не піде, хіба б уже якийсь не знати який пан посватав.

Подорожній. Ну, а чому ж би ні? Адже таки на Шлезьку один магнат узяв за себе покоївку своєї матері, а багатий фабрикант Дрейсігер оженився якраз із шинкарівною, їй і не рівнятись до вашої вроди, панночко, а отже тепер їздить в кареті з льокаями в ліберії. Чому ж ні? (Проходжується, потягаючись та розминаючи ноги.) Я б оце випив шкляночку кави.

Анзорге і Бавмерт увіходять, кожний з пакунком, і сідають нишком біля Горніга ліворуч за столом.

Вельцель. Здорові! А, дядьку Анзорге, давно не бачились!

Горніг. Ага! Виліз-таки з своєї курної нори?

Анзорге (ні в сих ні в тих, очевидячки засоромлений). Та оце знову роботу дістав.

Бавмерт. Він готовий хоч за десять грошей робити.

Анзорге. Не робив би я, та що ж, коли й плетінню вже край.

Віганд. І то гроші. Все ж краще мати якусь роботу. Я знаю Дрейсігера. Оце на тім тижні я в нього подвійні рами виймав. Ми з ним про се говорили. Він робить се просто з милосердя.

Анзорге. Еге-ге! Ото так!

Вельцель (подаючи ткачам горілку). Нате вам. Скажи лишень, Анзорге, коли ти голився востаннє? Ось пан цікавий знати.

Подорожній (озивається). Але ж, пане господарю, я сього не казав. Пан майстер впав мені в очі тільки тим, що такий собі поважний. Таку півнячу постать не щодня побачиш.

Анзорге (збентежено чухає потилицю). Еге-ге! Ото так!

Подорожній. Мало вже тепер на світі таких сильно дужих синів природи. Всіх нас уже так прилизала культура… але для мене се завжди велика втіха бачити таку старосвітську людину. Кущасті брови! Дико поросла борода…

Горніг. Бачите, шановний пане, я вам от що скажу: нашим людям не стає коштів на цилюрика, та й бритви давно в руках не було. Що росте, те росте. Не мають звідки чепуритись.

Подорожній. Але ж вибачайте, чоловіче добрий, хіба ж я… (Стиха до шинкаря.) Чи можна того кудлая пивом почастувати?

Вельцель. Де там, не прийме. Там такі кумедні примхи.

Подорожній. Як ні, то й ні. Дозволите, панночко? (Сідає біля накритого стола.) Вірте мені, ваше волосся одразу кинулось мені в вічі, як тільки увійшов, таке воно блискуче та тонке, а густе. (Ласо цілує собі пальці.) А колір!.. Мов стигла пшениця. Якби ви з таким волоссям та поїхали до Берліна, то всі б там нестямились. Parole d’honeur, вам з таким волоссям хоч до королівського двору… (Нахилившись, розглядає волосся.) Розкіш, справді розкіш!

Віганд. Тим же їй таке гарне прозвисько дано.

Подорожній. А як же її прозвали?

Ганна (все всміхається). Ет, не слухайте їх!

Горніг. Либонь, лисицею? Правда?

Вельцель. Та годі вам! Збаламутите мені дівчину до решти! Вже ви їй і так досить дурниць у голову напхали. Сьогодні вона схоче бути грапинею, а завтра вже княгинею.

Пані Вельцелева. Ти-бо, чоловіче, не нападайся на дівчину! Що ж тут лихого, що людина шукає, де краще? Не всі ж такі, як ти. Чи то ж би добре було, якби всі сиділи та не рипались, – небагато б висиділи. Якби Дрейсігерів дід так думав, то так би й зостався ткачем-харпаком. А тепер вони дуки. Старий Тромтра теж був собі простим ткачем, а тепер має 12 панських маєтків і тепер вже шляхтич.

Віганд. Воно, Вельцелю, що правда, то правда. Се вже твоя жінка до ладу каже. Ось візьми хоч і мене: коли б я так думав, як ти, чи мав би я тепер сім наймитів?

Горніг. Ти таки свого ніде не впустиш, нема що казати. Ще ткач на ногах, а ти вже йому труну будуєш.

Віганд. Хто дбає, той має.

Горніг. А що ж, а що ж, ти таки добре дбаєш. Краще від лікаря знаєш, коли ткачевій дитині смерть прийде.

Віганд (тільки що всміхався, але тут раптом розлютивсь). А ти краще від поліції знаєш, котрий ткач злодій та по скільки починків вовни щотижня приховує. Прийдеш по шмаття та й починочок вовни прихопиш, як трапиться.

Горніг. А ти пшеницю на цвинтарі сієш. Як більше людей піде в землі гнити, то й радніший. Як побачиш де, що дитячих могилок багато, то аж черево гладиш та примовляєш: «От знов добрий рік видався, мре малеча, як мухи. Знов що не тиждень, то й грошей копиця».

Віганд. З них забагатієш, якраз!

Горніг. Нічого, ти ще, окрім того, фабрикантові подвійний рахунок виставиш або зцупиш пару зайвих дощечок у Дрейсігера в будинку темненької ночі.

Віганд (обертається до нього плечима). Ет, говори, з ким хочеш, а я з тобою не став. (Раптом знов.) Брехун!

Горніг. Мертвяцький тесля!

Віганд (до інших). Він вміє на худобу чаклувати.

Горніг. Гляди лишень, щоб я на тебе не начаклував.

Віганд зблід.

Вельцелева (виходила з хати, тепер принесла каву подорожньому). Може б, я вам занесла каву у ту кімнату?

Подорожній. Що вам біг дав? (Кидає закоханий погляд на Ганну.) Тут я сидітиму, поки не вмру.

Молодий лісничий і селянин (увіходять. Лісничий з батогом). Добридень! (Стали перед шинквасом.)

Селянин. Дві чарочки тієї.

Вельцель. Здорові будьте обидва. (Наливає їм.)

Обоє чаркуються, п’ють і становлять чарки.

Подорожній. А що, пане лісничий, добре проходились?

Лісничий. Нічого. Від самого Штейнзейферсдорфа.

1-й і 2-й ткачі ввіходять і сідають до Анзорге, Бавмерта і Горніга.

Подорожній. Вибачайте, чи ви лісничий у графа Гохгейма?

Лісничий. Ні, у графа Кейля.

Подорожній. Так-так, я власне хотів сказати. Тут недовго помилитись, стільки тут графів, баронів та всякого панства. Треба несвітської пам’яті. Чого се ви з сокирою, пане лісничий?

Лісничий. То я відібрав її у злодія.

Старий Бавмерт. Наші пани занадто вже нападаються за яких там пару полінець.

Подорожній. Ну, вибачайте, воно теж не випадає, щоб кожне собі хапало.

Старий Бавмерт. Не у гнів вам будь сказано, тут у нас так, як і скрізь, малі злодії проти великих не встоять; є тут такі, що великий торг дровами провадять та й багатіють з краденого дерева. А нехай-но тільки який убогий ткач…

1-й старий ткач (перебиває Бавмерта). Ми боїмось і прутика зачепити, а проте пани до нас найгірше чіпляються, просто деруть шкуру, мов з того щупака, через голову. І чинш їм плати, і цехове, і роківщину давай, та ще й бігай цілі гони даремне та, рад не рад, панщину відробляй.

Анзорге. Оце ж воно так: що тільки нам фабрикант цілого лишить, то пан дідич до решти з кишені витягне.

2-й старий ткач (сів при сусідньому столі). Я сам так казав вельможному: «Прошу панської ласки не гніватись, ясний пане графе, а я таки гадаю, що сього року я стільки панщини відробити ніяк не здолію. Я б нічого не казав. Нащо б мені теє? Але ж пан мені вибачать, бо мені вода геть усе зруйнувала. Що там було трошки того поля, все чисто пойняла. Я мушу день і ніч і робити, аби якось прожити. Така пригода… Ой, людоньки мої, людоньки!» Отак я стояв та тільки руки ламав. Свята землиця з водою плила з гори та просто до моєї хати; а моє насіння, зернятка мої хороші та дорогі!.. Господи Сусе! Отак я все на ту хмару витріщався та цілісінький тиждень сльозами ридав, аж мені вже дороги не видко стало… А потім мусив 80 важенних хур землі знову на гору звезти.

Селянин (гостро). Ви вже прибіднились занадто. Що бог дає, те ми всі мусимо приймати. А як вам що не добре, то хто ж винен, як не ви сами? Як вам добре велося, то ви що тоді робили? Все пропили, прогайнували. Були б ви тоді що приховали, от би й здався гріш при лихій годині, от би й не треба було прядива та дерева красти.

1-й молодий ткач (з товаришами гукає з-за ванькира). Мужик мужиком, хоч би й по-панськи спав!

1-й старий ткач. Тепер так повелося: мужик з паном одну руку тягнуть. Хоче собі ткач хату найняти, мужик каже: дам тобі хижку, мешкай, коли хочеш, плати мені добре комірне та ще поможи в косовицю та в жнива, а не хочеш, то йди на штири вітри. Ткач до другого, а той такий самий.

Бавмерт (сердито). Ми, як горох при дорозі – хто не хоче, вскубне.

Селянин (запалившись). Ой ви, голото чортова! І нащо б ви нам здалися? Чи ви тямите плуга в землю встромити? Чи ви судні хоч борозну рівно прогнати або снопки на воза скласти? Ви тільки знаєте байдики бити та в жінки під боком лежати. Ото-то вже робітники нам знайшлися! То-то вже з вас комусь користь! (Тим часом платить і виходить.)

Лісничий за ним, сміючись. Вельцель, тесля і Вельцелева жінка реготять. Подорожній всміхається. Як сміх перестав, настала тиша.

Горніг. Отакий мужик то геть як бугай… Так начеб хто не знав, які тута злидні. От хоч би й там по селах, на горі. Чого хоч тільки там не надивишся. По четверо, по п’ятеро на однім кулі соломи лежать, та голісінькі.

Подорожній (лагідним, наставничим тоном). Вибачайте, чоловіче добрий. Про голод в горах люди далеко не однакової думки, і якщо ви вмієте читати…

Горніг. Овва! Я читаю з книжки не згірше від вас. Не журіться, я вже знаю, я вже досить попоходив між людьми. Як отак сорок літ на спині оце шмаття попоносиш, то вже либонь таки дещо знатимеш, ой, знатимеш! От хоч би з Фуллерами що було? Діти разом з гусьми по сусідських смітниках греблися. Вся сім’я вимерла – всі голі – на долівці в хаті. Стерво їли з голоду, з жаху. Люди тут гинули з голоду сотнями, тисячами.

Подорожній. Коли ви вмієте читати, то мусите знати, що уряд казав найпевніші відомості зібрати і що…

Горніг. Знаємо вже, знаємо: от прийде такий собі панок від уряду, що вже все наперед знає, так наче він щось бачив, походить трошки по селу, в кінці потоку, де хати найкращі. Хороші має черевички, аж лиснять, то нащо ж їх далі каляти? Отже, погадає собі, що либонь воно й скрізь так гарненько, сяде собі до карети та й їде додому. Потім пише до Берліна: так і так, нема голоду ніякого. А якби він трошки потерпів та пішов угору по селах, там, де поток починається, та далі за потічок, на малий куток, або хоч і на сей бік, де хати нарізно стоять, – оті хижки гірські, оті дупла чорні та діряві, що не варт і сірника, щоб їх підпалити, от нехай би він туди пішов, то, може б, щось інше до Берліна написав. Нехай би вони до мене прийшли, ті панки з уряду, коли вони не вірять, що тут голод. Я б їм дещицю показав. Я б їм очі намозолив отими всіма голодними пустками.

Чутно знадвору ткачівську пісню.

Вельцель. О, вже знов тієї чортівської пісні завели.

Віганд. Все село збаламутять.

Вельцелева. Так наче на щось непевне збирається.

Єгер і Бекер побрались попід руки, ведуть перед громадці з молодих ткачів, увіходять з гуком у ванькир, а звідти до шинку.

Єгер. Скадрон, стій! Зброю додолу!

Громадка розсідається поза різними столами, де вже раніш сиділи ткачі, – починають разом балачку при столах.

Горніг (гукає до Бекера). Ну, скажи лишень, що там сталось, що ви такими гурмами ходите?

Бекер (поважно). Ще, може, станеться. Правда, Моріце?

Горніг. Ну, ще чого! Не вигадуйте.

Бекер. Он уже була кров. Хочеш, покажу? (Закочує рукав і показує кривавий знак на голій руці понад ліктем.)

Декотрі молодці за столами роблять так само.

Бекер. Ми ходили до цилюрика Шміта, щоб нас пощепив.

Горніг. Ото тепер буде! Не диво, що такий шарварок по всіх вулицях. Де ж пак, такі розбишаки по селу ганяють!..

Єгер (гороїжиться, вигукує). Гей, Вельцелю! Зараз мені став дві кварти! Я плачу. Думаєш, може, я побрязкачів не маю? Ого-го! Помалу! Аби наша хіть, то будемо горілку пити, каву жлуктити хоч до рана, так як той подорожній.

Подорожній (удає насміх здивованого). До мене чи про мене річ?

Шинкар, шинкарка, шинкарівна, тесля Віганд і подорожній сміються.

Єгер. На злодії шапка горить.

Подорожній. Вибачайте, молодче, вам незгірше живеться, як я бачу.

Єгер. Та я й не нарікаю. Я, бачте, купець – подорожній. Я в спілці з фабрикантом. Що ткач голодніший, то купець ситіший. Кому злидні, мені хліб!

Бекер. Лепсько утяв! Здоров будь, Моріце! (П’є.)

Вельцель (приніс горілки. Вертаючи до шинквасу, спиняється і звертається помалу, своїм звичаєм мляво та спокійно, до ткачів. Спокійно, але з притиском). Дайте панові спокій, він вас не зачіпає.

Голоси від молодих ткачів. Та й ми його не чіпаєм.

Вельцелева перемовилась з подорожнім. Бере його кубочок з кавою і виносить в кімнату. Подорожній виходить за нею, ткачі сміються.

Голоси від молодих ткачів (співають).

Всі Дрейсігери то кати,

їм помагають слуги…

Вельцель. Ша! ша! Співайте собі де хочете, а в моїй хаті я не дозволяю.

1-й старий ткач. Правда його, покиньте співи.

Бекер (гукає). Але ми таки ще раз перейдемо повз Дрейсігера. Він таки мусить ще раз послухати нашої пісні.

Віганд. Ви ж бо вже не дуже напосідайтесь, а то ще «непорозуміння» вийде!

Сміх і вигукування: «Овва!»

Старий Віттіг (сивобородий коваль, без шапки, в шкуратяному фартуху і в дерев’яних капцях, закурений; як вийшов з кузні, так прийшов до шинку, стоїть перед шинквасом, чекає на чарку горілки). Та дай їм трошки відправити кумедію. Брехливий пес не кусає.

Голоси старих ткачів. Віттіг, гей, Віттіг!

Віттіг. Та не хто ж. А чого там?

Голоси старих ткачів. Віттіг тут! Віттіг, Віттіг! Ходи сюди, сідай з нами, Віттіг. Сюди, Віттіг, до нас!

Віттіг. Нехай мене бог боронить, щоб я з такими сідав.

Єгер. Ходи випий з нами.

Віттіг. Сховай собі свою горілку. Схочу пити, сам заплачу. (Сідає з чаркою біля Бавмерта та Анзорге. Ляпає злегка Анзорге по животі.) Яка ткацька їжа! То капуста, то нужа.

Старий Бавмерт (в нестямі). Ну, і чого ж іще? Дивіться, чи то ж не догода?

Віттіг (удає здивованого і витріщається на Бавмерта). Ой-ой-ой! Скажи лишень, Генрічку, чи се ти? (Реготить несамовито.) Ой, пробі, люди добрі, гину, їй-богу, кишки порву! Старий Бавмерт бунтує! Оце що то тепер настане: спершу забунтують кравці, а потім вівці, а там миші та щурі. Ой, моя доленько, що ж то за рейвах буде! (Трясеться від реготу.)

Старий Бавмерт. Та ні, бачиш, Віттіг, я такий, як і був. Я ж і тепер кажу, що якби влагодилось по добрості, то б ліпше.

Віттіг. Чорта з два! Воно-то влагодиться, тільки не по добрості. А де ж воно влагодилось по добрості? Хіба воно у Франції по добрості діялось? Хіба Робеспір багачів по головці гладив? Там було: раз, два, марш! Там гільйотина не дармувала. Се вже так мусить бути: «Алльом замфан». Самі галушки нікому в рот не скачуть.

Старий Бавмерт. Якби ж я мав звідки хоч сяк-так так прожити.

1-й старий ткач. Нас, Віттігу, геть надовкола вода пойняла.

2-й старий ткач. Хутко не схочеться й навертатись додому. Чи цілу ніч волочитись, чи спати лягати, однаково з голоду мліти.

1-й старий ткач. Вдома тепер здуріти можна.

Анзорге. Мені тепер однаковісінько, чи сяк, чи так.

Голоси старих ткачів (дедалі все гостріші, лютіші). Ніде нема спокою. Навіть до роботи охота не бере. Он там у нас у Штенкунцендорфі єсть один такий, що цілий день сидить над водою та й полощеться, голісінький, як мати породила. Йому вже зовсім в голові перекинулось.

3-й старий ткач (підводиться, наче «духом одержимий», починає балакати «на всіх язиках», здіймаючи грізно палець). Є суд в високостях! Господь бог Саваоф…

Дехто сміється. Ткача садовлять силоміць.

Вельцель. Йому досить одну чарочку випити, щоб уже й світ замакітрився.

3-й старий ткач (знов починає). Горе-горе! Не вірять вони ні в бога, ні в пекло, ні в рай. Віра їм на глум здалась!

1-й старий ткач. Добре вже, добре!

Бекер. Дай ти чоловікові доказати казань. Воно, може, кому й до серця припаде.

Багато голосів (галасують). Нехай говорить! Не заважайте!

3-й старий ткач (голосніше). Тим-то пекло широко роззявило душу і щелепи розставило безмірно, бо туди впадуть всі, що роблять кривду убогим і ламають право нещасним, – так говорить господь.

Галас.

3-й старий ткач (раптом вичитує по-школярськи).

І як же дивно здасться нам,

Як тільки те зміркуєм,

Що ми попихачі панам,

Хоч гірко ми при полотні працюєм.

Бекер. Але ж ми при бархані працюєм.

Регіт.

Горніг. Ткачам полотенщикам ще гірше поводиться. Просто, як поторочі, блукають по горах. Ви ще тут маєте силу одгризатись.

Віттіг. Ти гадаєш, що вже по біді? Коли вони ще мають трохи завзяття за душею, то їм те хутко фабриканти виженуть.

Бекер. Він же сказав: будуть мені ткачі за скорину робити.

Галас.

Різні старі й молоді ткачі. Хто се казав?

Бекер. Дрейсігер казав про ткачів.

Молодий ткач. Найперше треба б ту гадину задушити.

Єгер. Слухай лишень, Віттігу, ти завжди такого багато говориш про французьку революцію. Ти раз у раз отак просторікуєш. Оце ж, може, доведеться тепер і показати, як то воно справді – чи ти тільки такий язикатий, чи справді чесна людина.

Віттіг (спалахнув з лютості). Ану, ще слово, хло! Ти чув, як кулі свищуть? Ти стояв на чатах у ворожім краю?

Єгер. Ну, не гнівайся. Ми ж товариші. Я ж не думав нічого лихого.

Віттіг. Начхати мені на твоє товаришування. Банька надута!

Жандар Куче ввіходить.

Скілька голосів. Цитьте, цитьте! Поліція! (Зацитькують довший час, поки все втихомирюється.)

Жандар Куче (садовиться біля середнього стовпа, решта людей глибоко мовчить.) Я просив би чарочку.

Знов мовчання.

Віттіг. А що, Куче, прийшов додивитись, як воно справді у вас?

Куче (не слухаючи Віттіга). Добридень, майстре Віганде.

Віганд (все ще в кутку перед шинквасом). Спасибі, Куче.

Куче. Як робота?

Віганд. Дякую, гаразд.

Бекер. Його благородіє бояться, що ми собі животи попсуємо великими заробітками.

Сміх.

Єгер. Гей, Вельцелю! Ми вже свинини наїлися, та пампушок, та галушок, та капусти, а тепер давай нап’ємося шампана.

Сміх.

Вельцель. І позаду сонце світить всім однаково.

Куче. Та хоч би вам зараз дав шампана і печені, то ще б не догодив. Я он теж не маю шампана, а якось обходжусь.

Бекер (натякає на Кучевого носа). Він свого помідора горілкою та пивом підливає. Тим-то він такий стиглий.

Сміх.

Віттіг. Тяжко жити на світі отакому жандареві: то йому треба якесь голодне старченя в буцегарню запхати, то знов мусить якусь гарненьку ткачівну з ума звести, а там знов мусить упитися, як земля, та добре жінку набити, щоб вона нестямилась зо страху та по сусідах ховалася; та ще ж і на коні гарцювати треба, а потім спати до полудня, чи то ж мала робота?!

Куче. Базікай-базікай! Добазікаєшся ти ще до шибениці. Відомо вже, яке ти золотко. Твою бунтарську пащеку давно чутно аж до пана начальника. Я теж знаю, хто то щодня, щороку жінку й діти до богадільні заганяє, а себе до тюрми, а все через п’янство та гультяйство, отой-то самий колись доскачеться, що йому покажуть, де козам роги правлять.

Віттіг (гірко сміється). Хто знає, що ще буде?! Може, й твоя правда. (Люто і завзято.) Але як до того дійде, то я вже знатиму, чия то справа, хто наклепав на мене перед фабрикантами і перед панами, через кого вони не дають мені роботи, щоб хоч раз клепнути; знаю я, хто під’юдив проти мене мужиків та мірошників, що тепер за цілий тиждень я й одної коняки не підкував, ані обода не натяг. Знаю я, хто. Ото я раз теє прокляте стерво з коня скинув за те, що воно ременем воловим лупило якесь мале дурне хлоп’я за пару зелених грушок. Ти мене добре знаєш, так, отже, я тобі кажу: коли ти мене в тюрму запроториш, то попрощайся з світом. Тільки я про щось такого одним вухом почую, зараз беру, що попаду, – чи підкову, чи клевця, чи вісь, чи відро, знайду тебе, хоч би мав тебе з ліжка від жінки витягти, витягну і розтрощу тобі довбню, хіба я не я буду. (Схопився, щоб кинутись на Куче.)

Старі і молоді ткачі (затримують його). Віттігу, Віттігу, схаменись!

Куче (мимохіть встав, поблід. Говорячи, відступає. Що ближче до дверей, то голінніше робиться. Остатні слова говорить вже на [порозі] і зараз по тім зникає). Чого ти з мене хочеш? Я до тебе не маю діла. Я собі до одного ткача говорив. Я тебе не чіпав. Ти мені не потрібний. Але вам, ткачі, я ось що скажу: пан начальник поліції заборонив вам пісні співати – отієї, про Дрейсігера, чи як там вона зветься. А коли оті співи на вулиці не перестануть, то вже він так зробить, щоб ви більше часу і спокою мали – в холодній. Там він вас посадить на хліб та на воду, співайте собі там, скільки душа забажає. (Виходить.)

Віттіг (кричить йому вслід). Він нам не має чого тут забороняти, хоч би ми репетували, щоб аж вікна дзвеніли, хоч би нас чутно було аж до Рейхенбаха, хоч би ми співали, щоб аж фабрикантам будинки на голову попадали, а всім начальникам мідяні шапки на головах танцювали. Нікому нема до того діла!

Бекер тим часом підвівся, дав знак до співу і почав з усіма вкупі.

У нас тут є кривавий суд,

ніхто не чув такого.

Кого почнуть судити тут,

не випустять живого.

Шинкар хоче вгамувати, але його ніхто не слухає. Віганд затуляє вуха і втікає геть. Ткачі встають і йдуть, все співаючи, слідом за Віттігом і Бекером, а ті на мигах додають співцям охоти, щоб виразно й завзято співали.

Тут людям муки завдають,

беруть на катування.

Мов свідки горя, повстають

незлічені зітхання.

Більша половина ткачів співає далі пісню вже на вулиці, тільки молоді хлопці співають ще в хаті, платячи шинкареві. При остатніх словах пісні хата порожніє, зостаються тільки Вельцель, його жінка, дочка, Горніг і старий Бавмерт.

Пекельне кодло всі пани,

на вбогий люд завзяті.

Гей, ненажерні деруни!

Всі будете прокляті!

Вельцель (спокійно прибирає шклянки). Зовсім подуріли сьогодні.

Бавмерт налагодився йти.

Горніг. Скажи лишень, Бавмерте, що то воно починається?

Бавмерт. А се вони хтять іти до Дрейсігера, чи не накине від трохи до плати.

Вельцель. Чи то й ти з ними разом до такої нісенітниці встряв?!

Бавмерт. Та бачиш, Вельцелю, тут не моя воля. Молодь часом може, а старе мусить. (Виходить; видко, що йому трохи ніяково.)

Горніг (встає). Давно було б, якби тут не дійшло-таки до біди.

Вельцель. Але то щоб таке старе луб’я геть розум стеряло?!

Горніг. Кожній людині щось догарає.

Примітки

Та й тіло там таке, що й пуда не важить. – В німецькому оригіналі «das wog noch nich neunzig Pfund» – «він не важив і 90 фунтів», тобто 37 кг.

Штенкунцендорф – в російському перекладі назви села нема.