“Голос однієї російської ув’язненої”
Сергій Романов
(драматична поема Лесі Українки “Бояриня”)
Минуле не скаже нам, що ми маємо робити,
та воно скаже, чого ми маємо уникати.
Хосе Ортега-і-Гасет
Назву пропонованої шановному читачеві студії узято зі статті, а, по суті, відкритого листа двадцяти п’ятирічної Лесі Українки до французької громадськості. Справа у тім, що 1896 року, небавом після коронації і жахливої трагедії на Ходинському полі, яка смертю сотень вірнопідданих відкривала владарювання останнього монарха Росії, Микола II відвідав Париж. Те, з якою помпою і непідробним ентузіазмом зустрічали царя “ліберальні” французи і, особливо, відомі тогочасні митці, здивувало не лише вільну Європу, але й демократичні кола у самій Російської імперії. І от, перебуваючи у Болгарії, вражена “гостинністю” затятих республіканців до ключової персони однієї із найпослідовніших світових тираній Леся Українка й пише згадане послання. У тексті, про своєчасну публікацію якого, до слова, достеменно нічого не відомо, є наступна, надзвичайно характерна для авторських переконань теза: “Неволя ще мерзотніша, коли вона добровільна!”. Наведені слова могли б цілком стати й за епіграф драматичного твору письменниці, який вийде з-під її пера рівно через п'ятнадцять років.
Поему “Бояриня”, як і більшість своїх драм, Леся Українка написала надзвичайно швидко – усього за три квітневі дні 1910 року. Поетеса перебувала в той час у першому єгипетському “відрядженні” – лікувалася у санаторії для сухітників. Саме ця обставина спонукала багатьох літературознавців до припущень, що головним імпульсом для появи твору стала ностальгія за батьківщиною. Також вважається, що “Бояринею” авторка сплачувала своєрідний борг тим українським читачам, які хотіли бачити героями її віршованих драм співвітчизників (як відомо ще тільки “Лісова пісня” та прозова “Блакитна троянда” були написані на національному “матеріалі”). Однак реакції своїх читачів Леся Українка, на жаль, не дочекалася, адже твір було вперше опубліковано лише 1914 року – уже після смерті письменниці.
А щодо ідейної скерованості “Боярині”, то й до сьогодні актуальною вважається її оцінка М. Драй-Хмарою. Міркуючи над концепцією героїв поеми, учений, зокрема, писав:
“В особі Степана можна вбачати того українського інтелігента кін. XIX та поч. XX ст., що, втративши почуття національного й одірвавшись од маси, од народу, сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. В особі Оксани можна вбачати іншого типу інтелігента, того, що довго боровся за принцип національного самовизначення, сперечався протестував, але, попавши а пазурі царату […], не мав уже сили вирватися на волю й конав на чужині” [3, 210].
Цікаво, що таке прочитання твору, поміж іншого, ґрунтувалося ще й на переконанні міжвоєнної вітчизняної критики у тому, що письменниця нібито не знала реалій тогочасного української дійсності й через те змушена була звертатися до подій давнини. Загалом, визнаючи доречність інтерпретації художнього полотна на теми з минулого крізь призму авторової сучасності, слід усе ж пам’ятати і про основний рівень оповіді, а саме – відтворену епоху в її людях і подіях.
Час дії “Боярині” орієнтовно припадає на 1670-ті роки, епоху, яка читачеві, обізнаному із національною історією, скаже дуже багато. Це початки, чергово, після державницького києворуського періоду, “затьмарення розуму” владних еліт, коли, по смерті Б. Хмельницького, почалася нещадна аж до самознищення боротьба за владу. Фактично відтоді політично зміцнена великим гетьманом будівля Козацької республіки почала давати тріщини, які невдовзі зроблять процес занепаду незворотнім. Недарма ж ця доба науковцями означуватиметься як Руїна. Україна тоді знову поринула у хаос громадянської війни, де кожна із ворогуючих сторін очолювана своїми лідерами, які, до слова, частенько змінювалися, найперше намагалася запевнити за собою підтримку котрогось із одвічних “заклятих” сусідів. Значно втратив на дієвості й актуальності західний (польський) вектор, адже ослаблена Річ Посполита уже не спроможна була втримати контроль над усіма колишніми своїми землями, незалежність чи, принаймні, автономію яких так і не спромоглася визнати й підтримати. Натомість українські гетьмани й гетьманчики усе впевненіше пов’язували свої союзницькі, а не рідко й васальні сподівання зі сходом, де завжди готові були до “співпраці”, м’яко кажучи, далеко не на паритетних засадах: татарський Крим, Туреччина, Московія. Саме остання країна, що свою Руїну (Смуту) змогла пережити порівняно безболісно, міцно загартувавши в горнилі громадянського конфлікту національний організм, виявляла на українському полі чи не найбільшу активність. Сповідуючи давній імперський принцип “розділяй і владарюй”, Московія разом із Польщею “по-братньому” розполовинила знекровлену Козацьку республіку по Дніпру. Апелюючи до статей злощасної Переяславської угоди, цар, формально як протектор, а фактично – за намірами й діями – як повновладний володар з року в рік посилював свій вплив на зовнішню і внутрішню політику не лише ліво-, але й правобережжя. Тут йому успішно вдавалося експлуатувати благородну ідеї об’єднання “Богданової спадщини” під єдиною, звісно власною, рукою. Власне від цих часів українські гетьмани, які хотітимуть втриматися при владі на довший термін, змушені будуть просити “потвердження” своїх прав у Москви, щоразу віддячуючи за “ласку” політичними, адміністративними, економічними і т.п. поступками. Проте знайшовся у ті часи національний лідер, який зумів виразно сформулювати й задекларувати ідею соборності та незалежності українських земель по обидва боки Дніпра. Але й він, зрештою, не уникнув необхідності шукати союзницької підтримки, а, отже, як показали події, не зміг уникнути й поразки. Мова йде про Михайла Дорошенка у часи державотворчих зусиль якого і розгортається дія драматичної поеми Лесі Українки.
У “Боярині” вищеописані події складають лише тло оповіді. Леся Українка, як завжди, рухається найскладнішим шляхом, працюючи на т.зв. рівні мікроісторії в намаганні засобами мистецтва оприявнити внутрішню сутність, дух обраної доби – у її світоглядному, ідейно-етичному, почуттєвому вимірах. Важливим для авторки видається не лише вловити реакцію тогочасної людини на події, а й узагальнити, піднести історичні реалії до сфери архетипів і навіть своєрідних алгоритмів національного буття. Сюжет драми – доля молодого українського подружжя на чужині – виявився майже ідеальною матрицею для такого кшталту художнього дослідження.
Але розпочинається дія твору на Україні, куди боярин “из хохлов” Степан приїздить у складі московської делегації, очевидно, для полагодження якихось (запевне “братніх”) державних справ. Уже із першої картини фактично окреслено своєрідний психоповедінковий і, у певному сенсі, суспільний статус героя, який виразно постає “своїм серед чужих”, але, допоки, ще не зовсім “чужим серед своїх”. Так, навіть на вечерю до земляків – родини Перебійних, давніх знайомих своїх і свого батька – він не може піти без дозволу “старших” у посольстві. І ця абсолютна покора й залежність, як підтвердиться згодом, і є домінантними рисами особистості Степана. В одній із публіцистичних статей Леся Українка такий внутрішній стан посполитого люду на противагу “лицарському козацькому серцю” влучно означила як “заячесердість гречкосійську” [9, 266].
Однак спочатку свою службу Москві Степан намагається піднести до виміру принципової світоглядної позиції, живленої пацифізмом й своєрідною етикою невтручання у насущні справи світу сього. Власні переконання він обґрунтовує ще й відповідною освітою та родинним (батьківським) вихованням. Вказівкою на місце навчання героя – славнозвісна Київська Академія – Леся Українка не тільки виявляє його освітній ценз, але й позначає (не розкриваючи) ще один важливий історичний “кластер”. Загальновідомо, що саме в українських навчальних закладах 17 століття готувалися майбутні кадри для владних, культурних, релігійних і т.п. структур Російської держави часів її становлення. На масове явище такий “відтік інтелекту” перетворився у царювання будівничого імперії – Петра І, що для реалізації своїх амбітних планів над усе потребував освічених, працьовитих людей. Але ще й задовго після цього, скажімо, у часи Миколи Гоголя урядові департаменти Петербурга були переповнені вихідцями з “південних окраїн”, що дороблялися у столиці статків та кар’єри. Мабуть, герой “Боярині”, під таким оглядом, один із перших чиновників рекрутованих на царську службу в означений спосіб, адже соціальний та майновий статус відіграє у його житті не останню роль. Але цей, як виявляється, ще батьківський карб він намагається, якщо не приховати, то, принаймні, заперечити, приміром, коли, на закид Івана Перебійного в спадковому користолюбстві відповідає:
Не задля соболів, не для казни
подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
він не хотів, волів вже на чужині
служити рідній вірі, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку [8, 498–499].
Образ батька головного героя постає хоча й прихованим (відсутнім на персонажному рівні), але достатньо значущим змістово-емоційним центром твору. Адже, як дізнаємося, саме голова родини прийняв рішення про переїзд “на службу” до Москви, попередньо засвідчивши їй свою вірність присягою на Переяславській раді. Також це найперше батько наполіг на київській освіті Степана, довершивши її власними житейськими настановами, головною з яких виявляється прищеплена змалку (через біблійну легенду про Каїна та Авеля) відраза до пролиття крові й братовбивства. Велика заслуга батька, вочевидь, і у тому, що після його смерті, саме син зумів посісти доволі значну посаду при царі, таким чином продовживши професійну родинну традицію.
Освіта та виховання суттєво вплинули й на формування Степанових переконань у царині громадсько-політичних справ, власне, бачення ним шляхів суспільних перетворень в епоху яких увійшла тоді Україна. “Невже мушкет і шабля мають більше сили // та честі, ніж перо та щире слово?” в запалі суперечки із молодим Перебійним запитує він. І сам же відповідає – “Ні, учено мене, що це не так!” [8, 499]. Означена наведеним уривком позиція героя, підтверджена й іншими фрагментами драми, на думку О. Забужко, доводить його відданість ідеї “цивілізаційної місії” України щодо Росії. Суть цього, за вимірами, таки геостратегічного проекту полягає найперше у культурній експансії Півдня чи, власне, Заходу в його наукових, мистецьких, філософських, релігійних і т.п. здобутках на Схід представлений мілітарною, економічною, словом, матеріальною потугою. Гармонійне поєднання цих двох начал у межах єдиного державного (а краще – наддержавного) утворення покликано було б не лише взаємо збагатити обидва народи, але й забезпечити самозбереження й навіть піднесення Києва як духовної, а, можливо, й адміністративної столиці/центру. Марність, а, швидше, утопізм таких сподівань довела уже сама реальність. Крах, або ж, за словами О. Забужко “цивілізаційний провал місії духовного лицарства” [4, 361] й відтворено у “Боярині”. Загалом, не заперечуючи можливості такого потрактування драми, усе ж варто спробувати віднайти на цьому рівні інші, переконливіші, власне, відповідніші авторському задумові імперативи.
У останній своїй драматичній поемі “Оргія”, написаній 1913 року, Леся Українка на матеріалі пізньоантичної історії актуалізує своєрідний протосюжет “Боярині” – духовно-культурне протистояння Греції та Риму. Герой названого твору співець Антей, опинившись в ситуації тотальної несвободи, зумовленої колоніальним тиском, обирає альтернативою “імперській службі / цивілізаційній місії” фізичне самогубство, даючи, тим самим, приклад нескореної особистої і національної гідності. В розумінні Антея готовність прийняти світ у якому воля чи ласка чужинця-завойовника визначала б його, хай навіть у всьому іншому безхмарне життя, незмінно призвела б до найгіршого, бо добровільного рабства. І тут не може бути жодних політичних, економічних, а тим паче, етичних виправдань чи розрахунків. Як бачиться, на усвідомлення цієї істини, після болісної внутрішньої еволюції виходять, зрештою, і герої “Боярині”, але надто пізно для того, щоб власне існування на чужині не видавалося їм порожнім і марним.
Натомість в Україні, коли ще життєві сюжети молодих закоханих лише чекали на розвиток, а світ видавався зрозумілим і поблажливим до їхнього щастя, Оксана, думками і почуттями, була цілковито суголосною нареченому. Цікаво, що джерелом її прихильності до Степана стало найперше свідомо розділене із ним несприйняття братовбивчої війни як найдієвішого способу вирішення громадянських конфліктів. Особливо промовистими тут є слова, якими героїня пояснює свою нехіть до тогочасних світських забав:
лицарство з нами бавиться при танцях,
Простягне руку лицар, щоб узяти
мене до тацю, а мені здається,
що та рука червона вся від крові братньої [8, 505].
Водночас Степан свої почуття до обраниці мотивує не стільки внутрішньою спорідненістю душ, що є наслідком “духовного союзу” двох рівноцінних особистостей, як прагненням подолати ностальгію, розпач і самотність, які вимучують хлопця на чужині. Кохана для нього – це насамперед об’єкт, який він обожествляючи чи навіть фетишизуючи, означує поняттям “квітка”, що в ній уособлено “життя і волі образ і краю рідного красу” [8, 504]. Таким чином квітка-Оксана стає для нього ще й своєрідним еквівалентом / замінником вітчизни. Суттєво під цим оглядом і те, що своє щастя у Московії молодята мріють влаштувати без, так би мовити, взаємодії із зовнішнім світом, а, дослівно, у родинному “кубелечку”, де б не було нічого чужого. Їхні зусилля утілити задумане й відтворено у другій – основній частині твору, яка, до слова, є ще й своєрідним ідейно-смисловим віддзеркаленням того, що відбувалося у частині першій.
Московію середини 17 століття показано у “Боярині” очима Оксани – людини для цієї країни нової, але готової прийняти її за батьківщину тим паче, як переконує себе дівчина, і “віра там однакова, і мову // я наче трохи тямлю, як говорять” [8, 507]. Окрім того, на її рішення “емігрувати”, як видається, вплинуло не лише кохання до Степана, але, можливо, і підсвідоме бажання спокійного, убезпеченого від жаху невпинних воєн життя для себе і своєї молодої сім’ї. Але те, з чим зіткнулася Оксана у Москві, дуже швидко зруйнувало її ілюзії та сподівання. Хоча Степан, коли освідчувався, ніби завуальовано, між іншим попереджав, хто він і з якого світу прибув, уживши надзвичайно промовите своєю конотацією порівняння: “в’язень і в’язниця”.
Те, як слід поводитися у нових умовах Оксані чи не відразу ж по приїзді пояснює навчена, вочевидь гірким досвідом, свекруха: “З вовками жий по-вовчи й вий” [8, 510]. І слід віддати належне невістці, яка, переступаючи через себе, таки робить неймовірні зусилля пізнати цю непросту науку. Процес адаптації чи, швидше, ініціації “інородця” має тут кілька етапів. Спочатку Оксана мусить навчитися носити місцевий одяг та керуватися нормами поведінки (у побуті й “на людях”) передбаченими для усього жіноцтва. Далі слід ретельно засвоїти звичаї і традиції, якими б дивними й навіть дикими ті не видавалися та опанувати мову. І, нарешті, найважливішою, а, тому і найскладнішою, має бути внутрішня трансформація: докорінні світоглядні, морально-етичні, емоційно-почуттєві зміни покликані, власне, й уможливити “народження” нової особистості – цілковито типової і прийнятної для оточення. У спрощеному, сказати б, схематичному вигляді саме таким і постає механізм асиміляції, поглинання однієї (колоніальної) культури іншою (імперською). Але примітним у цьому випадку є виразне нюансування Лесею Українкою кількох важливих аспектів.
Так, у “Боярині” переконливо показано неспівмірність чи, точніше, якісну відмінність рівня духовно-інтелектуального розвитку тогочасної України та її північно-східної сусідки. Найвиразніше це простежується у спробі порівняти становище жіноцтва обох країн. Зокрема, з історії відомо, що в Козацькій республіці 16 – 17 століть дівчина / жінка мала права, якщо не в усьому рівні чоловічим, то, принаймні, дуже до них наближені: доступ до освіти, рівність подружніх стосунків і обов’язків, спільна власність, можливість брати участь у громадському житті та ін. Тому не дивно, що освічену, незалежну у думках й учинках Оксану – “першу братчицю в дівочім братстві” [8, 495] – приголомшує цілковите безправ’я московок, їхня, у найменших дрібницях, залежність від чоловіків. Характерно, що героїню Лесі Українки обурює не так сама консервативна патріархальна традиція, яку, у певних моментах, можна зрозуміти і виправдати, як інспіровані й суворо регламентовані нею норми світоглядних, ціннісних орієнтацій, особистісної поведінки і навіть побуту. Та найбільший спротив у Оксани викликають, сказати б, внутрішня і зовнішня стратегії її нової батьківщини, зокрема особливості соціальної та політичної взаємодії на рівні: пан – слуга, очільник – підлеглий, і, зрештою, правитель – підданий. Герої Лесі Українки, до слова, перебувають у силовому полі кожної із окреслених моделей взаємодії. І тут варто ще раз відзначити напрочуд вдало обраний кут зору під яким письменниця подає / проектує художнє зображення. Адже оповідь ведеться (не безпосередньо, та це відчувається, особливо у другій частині драми) крізь призму осягнення та сприйняття реальності Оксаною. Для неї, як для людини, так би мовити, іншого світу життя Московії і життя у Московії оприявнюється надзвичайно гостро й виразно: “Та це ж якась неволя бусурманська” [8, 525].
“Дантівським” провідником Оксани у цьому, вочевидь, земному пеклі, виступає її чоловік, який свою “ініціацію” для інородців уже пройшов. Степан уже давно збагнув, що вижити у країні з якою він намертво (!) пов’язаний волею і присягою покійного батька, можна лише мімікруючи – пристосовуючись, а, власне, цілковито й беззастережно улягаючи місцевим традиціям і нормам. Москва може прийняти лише асиміляцію – зовнішню і внутрішню. Більше того, як переконує доля цього героя “Боярині”, українцеві тоді, щоб узагалі вижити, надзвичайно важко було знайти якусь іншу альтернативу, аніж упокорення завойовникові. На догоду чужинцеві доводилося не просто поступитися часткою власної суверенності й свободи, ставши, скажімо, васалом-союзником, а свідомо зрікатися усього набувши натомість непевного статусу слуги, безправного холопа. “Чеснота принижених – покора” каже давнє латинське прислів’я і саме у такій парадигмі й вибудовуватимуться від початків україно-російські стосунки: пан / сила, сваволя, кривоприсяга – раб / приниження, послух, страждання. З гіркотою окреслюючи Оксані їхнє становище, Степан зізнається:
Та якби ми не гнули тута спини,
То на Україні, либонь, зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи… [8, 526].
Захистити від утисків воєвод може лише цар і саме до нього планує звернутися Степан із суплікою про кривди завдані Україні, яку привіз із батьківщини козак Яхненко. Цим мікросюжетом драми Леся Українка, як видається, намагається зруйнувати ще один стійкий міф свідомо нав’язуваний і послідовно культивований імперським центром. Його суть письменниця виклала у своєрідному конспекті задуманої ще на початку 1900-х років брошури “з історії підросійської України”.
“Хотілось би, – пише авторка, фактично – доказати (цитатами з автентичних джерел, що зовсім можливо), як сама М[осква] прищепляла з великим трудом, правдами й неправдами віру в те, ніби все зле робиться без відома царя, та обіцянками замилювала очі, тут же свідомо збираючись не додержати їх. Хотілось би викрити всю ту деморалізацію, що внесла вона в наш народ” [5, 644].
Марність сподівань на високу ласку переконливо доводить уже сам спосіб у який Степан хоче звернутися до царя:
Як буде він під чаркою, то, може,
я догоджу йому, він часом любить
пісень “черкасских” слухати, та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати. [8, 531].
Уже сам психологічно-поведінковий дискурс у якому розгортатиметься спілкування – наказ / забаганка – виконання / самоприниження – виключатиме можливість належного порозуміння, а тим паче компромісу. Та й сама супліка, що її буде передано у такий своєрідний “дипломатичний” спосіб – це усього лише смиренне прохання ображених інородців на яке владар може (і навіть повинен) не зважати. “Москва сльозам не вірить” наводить Степан відоме російське прислів’я, забуваючи – чи не навмисне – доказати його до кінця – “а кров бере”. (Так у драмі, хоча й приховано, знову оприявнюється концепт крові). Важливо, що на проблемі недовіри, як стрижневій в україно-російських взаєминах, Леся Українка планувала особливо закцентувати у згаданій брошурі. «Покажу як “москаль віри не діймає” від початку аж досі, як наші “не знали кому прихилитись, а которому царю” і як не варт “нікоторому” прихилятись» [5, 644] – заявляє з цього приводу авторка у листі до М. Кривинюка. Загалом становище Степана при царі, мимоволі, але коротко і точно, окреслює Яхненко: “пахоля”. Саме у такому ракурсі потішних (і покірних) хохлів, українців і готові сприймати у Московії, не забуваючи, однак, ні на мить і про “шаткость малороссийскую”, себто зрадливість. Як довірливо звіряється Степан Яхненкові: “Нам не вірять” тому й “з очей спустити нас надовго не зважаться” [8, 528].
Засоби, якими господарі контролюють рабів надзвичайно простий, але такий же дієвий як і споконвічний – страх. Достатньо переконливо його дію на людину прописано у епізоді з листом і грошима, що їх Оксана хоча надіслати подрузі-братчиці в Україну. Мотивуючи своє прохання відмовитись і від наміру допомагати комусь на батьківщині, і навіть спілкуватися з рідними та друзями, Степан наводить усе той же аргумент – страх, смертельна загроза життю. (Загалом окреслене почуття стає визначальним, аж на рівні інстинкту, у житті молодого подружжя). За деспотичною традицією усе, що має підданий включно із його життям належить правителю і за найменшу провину чи навіть підозру може бути безжально відібране. Окреслені реалії взаємин скріплено ще й присягою, яку, зрозуміло складає лише одна зі сторін. Тому Степан, як прихильник лицарського кодексу честі, і опиняється заручником ситуації:
Цар мені не верне так присяги […]
Та й я йому не можу повернути
всього, що я приймав з його руки [8, 544].
Трагедія протагоніста “Боярині” ще й у тому, що добровільно перетворивши своє життя у служіння, він змушений служити не гідному сюзерену і не гідній справі. Стрижневий принцип сильної, повноцінної держави обґрунтований ще у часи античності – “Влада і свобода” (як рівноцінні й невіддільні одне від одного) – у тих геополітичних координатах, у яких змушений визначатися Степан, фатально порушено. У Московії виразним є брутальне нівелювання громадянських і особистих свобод, що незмінно веде до абсолютної деспотії. В Україні ж ситуація чи не обернено протилежна: безконтрольна, сказати б, бездумна воля, що за таких умов нерідко межує зі сваволею, так само цілковито унеможливлює оформлення владного, точніше, міцного й стабільного єдиновладного державного дискурсу, здатного припинити міжусобиці й здолати анархію. Зрозуміло, що намагання Степана особистим прикладом (й вибором) подолати означенні протиріччя зазнають поразки. Більше того, цілковитої поразки зазнає і його індивідуальний екзистенційний проект.
Буття цієї людини виявляється гранично неправильним, неприродним, адже він живе несправжнім, не своїм життям, а, отже, фактично й не живе. Під цим оглядом, фатальні зрушення наявні не лише у загальній, громадсько-політичній, але й особистісній площині. Ословлений відомим давньогрецьким поетом Піндаром гуманістичний принцип універсальної етики (що на її основі розвивалася європейська цивілізація) – “Стань тим, чим ти є!” також у заданих умовах не спрацьовує. Степан не може бути діяльним учасником власного життя, керувати ним. Він об’єкт, яким маніпулюють, а не суб’єкт здатний до усвідомленої, самостійної дії. На, так би мовити, ґендерному рівні цю ситуацію надзвичайно точно “діагностовано” вустами героя прозового роману Л. Костенко: “Мужчини імперських націй мислять категоріями сили. Мужчини поневолених, але гордих націй, мислять категоріями свободи. А такі, як оце ми, все надіються, що якось воно буде” [6, 96]. Так і Степан постійно сподівається, що якось (чи не само собою) там на Україні все “утихомириться”. Його самопозиціонування у цій ситуації нагадує дитячу реакцію на небезпеку – заплющити очі й усе минеться. Власне, доказів інфантильної поведінки та й психології цього героя “Боярині” у творі чимало. От хоча б згадати спосіб у який він намагатиметься здобути прихильність батюшки-царя, вручаючи тому супліку з України: за гарну поведінку слід очікувати відповідної нагороди. Як видається, у цьому напрямі слід шукати й джерел того переконання, що українці (як діти) абсолютно не здатні до самоорганізації, а відтак, й належного облаштування та забезпечення власного існування. Недарма ж у полеміці із Іваном Перебійним, якою, по суті, й відкривається драма, Степан, боронячи гідність покійного батька, наводить доволі промовистий (і поширений) аргумент-виправдання:
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
з-під царської корони [8, 497].
Цікаво, що на інфантильності, а нерідко й фемінності (жіночості), м’якості, емоційній перечуленості характеру значної частини українського чоловіцтва, що так трагічно давалися взнаки особливо у переломні моменти історичного буття, акцентувало увагу чимало вітчизняних дослідників. Тут же варто наголосити, що така позиція українського чоловіка майже завжди робила нещасною українську жінку.
Те, що Оксанині страждання найперше пов’язані із переживаннями за долю Степана помічено уже давно. Але, здається, лише Р. Веретельник наважився стверджувати, що ця “героїня Леся Українки – це жінка, чия доля залежна […] від її потреби й бажання брати участь у політичному житті. Це для неї має першочергову вагу. Це – страждання – спричинене акцією, а не реакцією” [2, 48]. Тому національну пасіонарність у “Боярині” уособлює саме жінка, долю якої небезпідставно співвіднесено із долею її вітчизни. “Не ростуть квітки в темниці” [8, 541] з відчаєм говорить Степан про свою дружину, мимоволі означаючи й стан у якому опинилася Гетьманщина. Марність спроб органічного співіснування України та Московії визначає сама агресивна, безкомпромісна скерованість сильнішого на безумовну й остаточну асиміляцію слабшого. Останньому буде милостиво дозволено лише на безмовне й непомітне, власне, вегетативне животіння на марґінесах імперського обширу (недарма ж Оксана із початків так рішуче поривалася довести Степанові, що вона не рослина [8, 504]. Не виправдовує себе й віра подружжя у силу й можливості слова, адже на чужині вони просто приречені на мовчання або у іншому (але аж ніяк не кращому) варіанті на мову “з чужого голосу”. Примітно, що Оксанина недуга, по суті, починається саме із втрати голосу й неможливості співати. Також символічно, що у Москві вона перестає бачити й українські сни у яких літає, чому свекруха, у простоті своїй, поспішає знайти пояснення у тому, що невістка вже не росте. Яку неймовірно тонку й промовисту метафору знайшла письменниця!
А от лікар-німець діагностує у важкохворої боярині несподівану хворобу – ностальгію, непереборну тугу за рідним краєм, вилікувати яку, вочевидь, можна поверненням (хоча б тимчасовим) на батьківщину. Але Оксана рішуче й гостро відкидає пропозицію Степана випросити у царя дозвіл поїхати на гостину у “втихомирену” після чергових кривавих усобиць Україну. Отже вона цілком свідомо відмовляється від останньої надії на власний порятунку, по суті, самохіть розпинаючи себе на хресті страждань, так як розпинають її батьківщину інші. (У постановці “Боярині” 1991 року Волинським драматичним театром на сцені, упродовж усієї дії, стояло величезне розп’яття на тлі кривавого місяця). Мужня жінка розділяє долю конаючої вітчизна, адже з нею поступово в історію відходила й велика доба могутньої колись Козацької республіки. Як писав іспанський філософ Х. Ортега-і-Гасет “Є лише один абсолютний занепад: він полягає в упадку живучості; а він існує лише тоді, коли його відчувають” [7, 37].
Героїня драми й постає таким своєрідним камертоном надзвичайно чутливим до суспільно-світоглядних зрушень. Те, що відбувається з Україною Оксана не може прийняти, але й щось виправити теж не в силі. Проте у неї вистачає сміливості узяти на себе провину, власне, розділивши її зі Степаном: “Ми варті одне одного” [8, 555]. Тому рішення Оксани померти – це не лише свідома й прийнятна альтернатива несвободі, властива, до слова, й багатьом іншим героям драматургії Лесі Українки, але й спокута за гріх, гріх – неучасті, невтручання, зрештою байдужості. Цей смисловий рівень у творі передано наскрізною метафорою чистих й закривавлених рук:
Оксана (дивиться на свою й Степанову руки)
проте, все мариться, що їх покрила
не кров, а так… немов якась іржа…
як на старих шаблях буває, знаєш? [8, 555].
Довести, що у неї в жилах ще збереглася справжня, жива кров Оксана може лише у єдиний приступний собі спосіб – добровільно проливши її. Повільне умирання на чужині, у глухому фізичному (жіночий терем) й моральному (внутрішня спустошеність) закутку, посилюватиме страждання і, водночас, напряму уможливлюватиме покуту.
У своєрідному дзеркальному відбитті завершення земного шляху Оксани має також й виразу історичну підоснову (і, вочевидь, паралель) у постаті реальної людини епохи – гетьмана М. Дорошенка. Відомо, що після краху своїх об’єднавчих державницьких планів, він зрікся влади, й, щоб зберегти життя, із гетьманськими клейнодами змушений був “переїхати” до Московії. Там, цей колись такий могутній і авторитетний правитель “в глуши и под строжайшим надзором” й чекатиме своєї природної смерті. Цю “дієву” практику упокорення бунтівливих гетьманів Москва, до слова, охоче застосовуватиме й надалі: Д. Многогрішний, І. Самойлович, П. Полуботок.
Примітно, що й постать Степана має у “Боярині” свого прототипа, але не з царини політичної, а, сказати б, визначальнішої – сакральної, біблійної історії. Його намагання уникнути розливу братньої крові, виправдовуються лише у найочевиднішому сенсі – він-таки справді нікого не вбив. Але, тавро Каїна, його непростимий гріх і кару за цей гріх Степан нестиме крізь усе своє життя. Бо ж записано у Книзі Книг:
«І сказав Господь: “Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі» (Буття 4: 10–12).
“Зайда, заволока” – саме так, у слід за іншими, ідентифікує себе у світі й Степан. Промовистою під цим оглядом сенсі є у “Боярині” й символіка небесних світил: сонця, з яким співвіднесено Оксану та місяця – Степана. За народними віруваннями, яке знаємо, саме на місяці Бог умістив Каїна і брата його Авеля як вічне нагадування про страшний гріх.
На іншому, так би мовити, земному рівні поразка Степана ще очевидніша, адже поступово й до решти він утрачає і той, по суті, визначальний статус, який вважався безсумнівним набутком кожного шляхтича-мужчини – приналежність до стану лицарів, еліти тогочасного суспільства. Як відомо кодекс лицаря надзвичайно простий: “Душа – Богу, серце – дамі, життя – державі, честь – нікому”. Чи зберіг Степан бодай одну із означених чеснот і, таким чином, чи виконав / виправдав він своє призначення? Мабуть, аргументів “проти”, у даному випадку, набереться значно більше, аніж аргументів “за”. “Мужчина, – як переконливо твердить Л. Костенко, – формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч” [6, 125].
Завершуючи, слід підкреслити, що “Бояриня” – єдина драма Лесі Українки написана на історичному, а не фольклорному, міфологічному, апокрифічному, біблійно-канонічному чи літературному матеріалі. Як видається, звернення авторки до вітчизняного минулого у “форматі” свого улюбленого жанру це не стільки художнє дослідження конкретної епохи, як намагання посередництвом найвищого рівня узагальнень відчитати, окреслити рух нації у часі й просторі. Але “Бояриню” не слід трактувати і як спробу порахунків з Москвою, культуру якої письменниця добре знала й цінувала, хоча й не мала жодних ілюзій щодо агресивної політико-ідеологічного самовияву імперії. Проілюструвати це можна ще одним відомим російським прислів’ям, яке українці, на жаль, так само як у іншому випадку Степан, затвердили лише до половини: “Хто старе згадає, тому око геть”. Але тут є ще й завершення, за смислом таки значно вагоміше: “а хто старе забуде, тому – два”.
Прагнення Лесі Українки нагадати співвітчизникам власну історію, це, водночас, і свідома актуалізація призабутого (втраченого) досвіду предків, введення його у координати сучасного мислення й почування. Адже як писав Х. Ортега-і-Гасет “Минуле не скаже нам, що ми маємо робити, та воно скаже, чого ми маємо уникати”.
Листопад 2012 р.
Література
1. Біблія або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. – [Пер. І. Огієнка]. – б.м.: Українське біблійне тов-во, 2005. – 1376 с.
2. Веретельник Р. Козачка в теремі / Роман Веретельник // Слово і час. – 1992. – № 6. – С. 46–50.
3. Драй-Хмара М. Бояриня / Михайло Драй-Хмара // М. Драй-Хмара Літературно-наукова спадщина. – К.: Наук. думка, 2002. – С. 203–218.
4. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. / Оксана Забужко. – К.: Факт, 2007. – 640 с. (Серія “Висока полиця”).
5. Косач-Кривинюк О. Леся Українка. Хронологія життя і творчості. / Ольга Косач-Кривинюк / Репринт. Вид. – Луцьк: ВАТ Вол. обл. друк., 2006. – 928 с.
6. Костенко Л. Записки українського самашедшого. / Ліна Костенко. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. – 416 с. (Перлини сучасної літератури).
7. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас [пер. з ісп. В. Сахно] / Хосе Ортега-і-Гасет // Вибрані твори / Х. Ортега-і-Гасет. – К.: Основи, 1994. – С. 15–139.
8. Українка Леся Бояриня // Леся Українка Драматичні твори. / Леся Українка. – К.: Дніпро, 1989. – С. 492–559. (Б-ка української класики “Дніпро”).
9. Українка Леся Зібр. тв.: У 12 т. – Т. 8. Літературно-критичні та публіцистичні статті / Леся Українка. – К.: Наук. думка, 1977. – 320 с.