Леся Українка
Юрій Сірий
Короткий нарис на спомин десятиліття з дня смерти поетеси (1913–1923)
1923
Київ – Прага – Львів
Накладом видавництва «Чорномор»
Друкарня В-ва «Чорномор». Каліш. Табор інтернованих № 10.
Обкладинка видання 1923 р.
В моє завдання не входить писати біографію Лесі Українки; я хочу торкнутись тільки ідейної сторони змісту її творів. Але для повнішого розуміння того, як зародились і еволюціонували ці ідеї, мушу хоч коротко сказати про оточення, в якому вона виховувалась.
Леся Українка (як відомо – псевдонім) – Лариса Косач–Квітка – походить з тих діячів на українській ниві, які все життя працювали для визволення народу з-під тяжкого національного гніту. Мати її – відома письменниця Олена Пчілка, а рідний дядько – Михайло Драгоманов. Народилася Леся Українка 1872 року. Вже з дитинських літ була настільки фізично слабою, кволою, що родина не одважилась навіть оддати її до школи вчитись, а подбала про те, щоб дати освіту й виховання вдома.
Маючи природжений талант, чулу душу і будучи свідком розмов та діяльності своїх кревних та їх товаришів, стоячи близько до літературного кола, Леся Українка вже з дитячих літ мріє про літературну працю, а в 1884 році, коли їй було 13 літ, на сторінках «Зорі», в Галичині, з’являються її поезії – «Конвалія» і «Сафо».
З того часу її літературна праця не припинялась до самої смерті.
Тяжка недуга, зародки якої, як я вже зазначив, з’явились в дитинстві, не покидала Лесю Українку через все життя. Це був той страшний ворог, що примусив її більшу частину свого життя перебувати далеко від рідного краю, на чужині, щоб сяк-так фізично жити. Це той ворог, що до самої смерті не давав змоги Лесі Українці жити там, куди завжди прагнула вона серцем і душею.
Вже при першій мандрівці за кордон в серці поетеси встає тривога передчуття, що вона йде в чужі краї навіки. Але не розпач, не ридання викликає це передчуття, як здається, повинно б було бути, а такі слова:
Веде мене на шлях,
У серці одвага,
Хоч сльози на очах…
В далекій чужині
Я сили наберусь
Служити країні
Або не вернусь…»
З такими думками розлучається поетеса з родиною, близькими кревними і рідним краєм. І ці слова Леся Українка, як і завжди говорить щиро, говорить з тим глибоким переконанням, в якому навіть тіні прикраси немає. Коли й здається вірш прощання не глибоко перейнятим нотами жалю до себе, до тих втрат, що несе розлука, – то це тому, що Леся Українка особисто про себе мало коли говорила, мало коли й думала. І враження після зустрічей із нею, а також і після її листів було завжди таке, що організм свій, коли й береже вона, то лише для того, щоб він був опорою, вмістилищем духу. Ті болі й муки фізичні, які викликала й мусила викликати недуга, Лесі Українці тяжко було сховати, але вона вміла це робити, і не тільки перед тими, що оточували її, а й перед тими, що знайомі з нею через твори. І справді, прочитайте писання Лесі Українки і ви, напевно, не знайдете в неї чогось такого, щоб говорило про її особисті фізичні страждання. А це так часто надибуємо ми у різних поетів.
Стан її здоров’я якось–то на диво не шкодив її творчій роботі, змістом якої було – «служити рідній країні».
Яку ж зброю бере з собою Леся Українка, збираючись служити рідній країні, навіть не повертаючись з чужини?
Зброя ця – рідне слово в першу чергу, потім свідомість завдань і призначення поета і хотіння перемоги. З такою зброєю виступає Леся Українка на поле своєї діяльності і стає на своїй позиції певна того, що вийде переможцем, користуючись тією зброєю.
І справді, коли ми придивимось, як ставиться поетеса до слова, простеживши в її творах ті уступи, де вона говорить про слово, як засіб у боротьбі, то можемо, не помиляючись, сказати, що мало хто зрозумів так пророчі слова Т.Шевченка: « поставлю слово», як зрозуміла це Леся Українка.
Те, що поставив Т. Шевченко «на сторожі», Леся Українка бере яко засіб до розбудження духу людського. Вже в перших своїх поезіях вона каже:
Палкого, чому.
Може б та щира, гарячая мова
Зломила зиму»
(«Співець»).
Поетеса хоче покласти всю снагу свою, весь хист ужити, щоб виточити «зброю іскристу» слово своє, «як гострую крицю», бо те слово, що гартує дух, для неї являється святим, благословенним. Слово потрібне їй, щоб виправдити те завдання, яке вона ставить перед собою як поет.
Які ж завдання можуть бути у поета, крім завдання співати красу, творити все в ім’я краси? Почасти це так. Так розуміє це й поетеса наша, але розуміння краси не зводиться у неї до того, що поет–артист повинен оберігатись навіть натяку на тенденційність, повинен завжди пам‘ятати, що він творить «для штуки». Леся Українка тенденційності не боїться. Вона знає, що кожна думка по суті вже являється тенденційною, що справжнього твору без тенденції немає; що коли артист висловлює думку тенденційну, то він зовсім не програє від того, звичайно, коли він справжній артист.
Можна сказати, що твори Лесі Українки не без тенденцій; так, і тенденція їх головним чином полягає в бажанні пробудити до життя «народ і країну». Але це й являється метою її творчості. Огнистим словом в прекрасній формі вона це й робить. І ніхто не може відмовити того, що вилилося з-під пера Лесі Українки.
Яскравим зразком того, як дивиться Леся Українка на завдання поезії, може бути напрочуд гарна її легенда про лицаря Бертольда й одного поета.
Натхненний поет свідомо почуває себе сильнішим за Бертольда, і ця свідомість дає йому дар чарувати людей своєю піснею.. Він може все, «чого душа запрагне, створити в одну хвилю», на крилах натхнення полинути в світи надземні і завжди почував себе вільним, бо «ніколи не зламав чужої волі». В тому, оскільки сильна чарівна пісня поета, Бертольд мав нагоду переконатись, закохавшись в прекрасну Ізідору. Серця її він не міг здобути і звернувся за допомогою до поета. Поет навчив його пісні, яка скорила серце гордої красуні. Другий раз Бертольдові не пощастило під час облоги міста. Стомлене й зневірене військо не здатне було до боротьби проти ворога. Тільки повна сили й одваги пісня поета засоромила вояків і пробудила в них дух відваги. Військо двигнуло силою на ворога і за одну ніч боротьби вийшло переможцем.
Успіхи й слава зіпсували Бертольда, і він стає для своїх підданців за ката. Люди стогнали в ярмі, і тільки угодливі поети співали про рівність та волю. Бертольд хоче залучити до себе славетного поета теж й обіцяє йому всі вигоди. Але поет на те йому відповідає:
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани».
Бертольд засаджує поета у в’язницю, де, після мук, той і сконав. Та пісня його не вмерла, і з неї вродилось повстання. І цю чудову легенду поетеса закінчує так:
«Тепер нащадки графські
Тюрми міцні будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.
Проти діла соромного
Виступає слово праве.
Ох, страшне оте змагання,
Хоч воно і не криваве».
Ще яскравіше висловлює своє слово щодо завдань поезії Леся Українка в поезіях «Ритми». Ось що вона каже:
«Я не на те, слова, ховала вас
І напоїла кров’ю свого серця,
Щоб вилилися, мов отрута млява,
І посідали душі, мов іржа.
Промінням ясним, хвилями буйними,
Палкими блискавицями, мечами
Хотіла б я вас виховать, слова.
Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,
Щоб краяли, та не труїли серце,
Щоб піснею будили, не квилінням.
Вражайте, ріжте, навіть убивайте,
Палайте чи паліть, та не в’яліть!».
Цих двох прикладів, здається, вистачає, щоб відзначити погляд поетеси на завдання слова і поезії.
Маючи ясний світогляд, віру в своє завдання, Леся Українка бадьоро виступає на боротьбу, озброєна словом. Її не лякають ні та далечінь верховин, до котрих вона прямує сама і кличе за собою інших, ні той тернистий шлях, яким вона мусить йти до своєї мети. І в серці її звучить одно лиш бажання:
«Бажаю так скінчити свій шлях,
Як починала: з співом на устах».
А спів цей – не що інше, як заклик до боротьби за кращу долю, заклик, повний віри і відваги. Як розуміє поетеса природу боротьби, про се говорять яскраво всі її твори, а особливо поема «Грішниця». В сій надзвичайно сильній поемі оповідається про горожанську війну, коли «найбільш воювали шнуром і кайданами, отрутою, підкопом, а зрада гаслом військовим була». І от в такий час, нічної доби виходить дівчина–борець за нове життя, – з тим, щоб кинути під мури ворожі вибухову знаряддя і зруйнувати ворожу твердиню. Але плани її була зруйновано передчасним вибухом знаряддя. Вона не встигла навіть сховатись і була поранена черепком того знаряддя. Непритомну знаходить її ворожа сторожа і велить однести в монастирський шпиталь, щоб там її врятувати від смерті і підготовити до суду, який, до речі сказати, і міг скінчитись тільки смертним вироком.
І от, коли слаба прийшла до притомності, між нею та черницею, що ходила коло неї, починається розмова. Черниця намовляє її прогнати з серця ненависть і перейнятись любов’ю до ворогів. Але грішниця відповідає, що ненавидіти її навчила любов, бо коли вороги увійшли тріумфально до міста, то вона бачила,
«Що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люде й коні».
Не каяттям вона відповідає черниці, що звертається до неї з порадою спокутувати свій гріх, а словами:
«Чернице, спогадай – стоїть у вашій книзі:
Ніхто не має більшої любові,
Як той той, що душу поклада за друга».
Ненависть у поетеси стоїть завжди поруч з любов’ю, ці почуття вона часом ототожнює і надає як тому, так і другому однакової сили. В поезії «Товаришці на спомин» Леся Українка каже, що «тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив», а далі в тому ж віршові каже: «може б, не було таке життя нещасне, якби огонь ненависті не гас». Леся Українка являється глибоко переконаною в тому що
«Лагідність голубина, погляд ясний,
Патриція спокій не личить нам:
Що вдіє раб принижений, нещасний,
Як буде проповідь читать своїм панам?»
Отже, з наведених прикладів ми бачимо, які моральні підвалини кладе поетеса в суть боротьби. Вона вірить, що щастя здобувається тільки боротьбою. Але для цього ще треба й волі хотіти перемоги,
В боротьбі, каже вона, треба брать приклад з тої квітки, яка в горах, щоб розцвісти, пробиває той камінь, «що задавив і могутні дуби і терни непокірні». Ту квітку люди зовуть – «saxifraga», а поетам годиться назвати її «ломикамінь». Треба брати приклад з того павука, що плетучи на стелі гніздо, шість разів обривався і падав і знову злізав, аж поки в сьомий раз вдержався і прип’яв свою нитку до стелі.
Розпачу Леся Українка не визнає і гонить його навіть тоді, коли він з непереможною силою лізе в душу. Як на приклад, можна вказати на поезію, яка вилилась у Лесі Українки ніби–то у відповідь на докір, кинутий кимсь їй у душу.
Докір той торкається не поетеси а того народу, якому віддала вона себе на служіння. Ось та поезія:
«Так, ми раби, немає гірших в світі.
Фелахи, парії – щасливіші від нас,
Бо в них і розум і думки сповиті,
А в нас огонь Титана ще не згас.
Ми паралітики з блискучими очима,
Великі духом, силою малі,
Орлині крила чуєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Ми навіть власної не маєм хати,
Усе одкрите в нас тюремним ключарам,
Не нам, обідраним невільникам, казати
Речення гордеє: – «мій дім, мій храм…»
Але згоджуючись з цим закидом, Леся Українка не складає рук в розпачу, а дає таку горду відповідь:
«Нехай же ми раби, невільники продажні,
Без сорому, без честі, – хай же й так.
А хто ж були ті вояки одважні,
Що їх зібгав під прапор свій Спартак?»
Тут ви чуєте глибоку віру в перемогу і бачите, на кого покладає надії поетеса. Се ті нові творці життя, що справу визволення ставлять ясно, руба, творці перейняті любовію і ненавистю, а разом з тим і волею хотіння перемоги. Я не буду тут спинятися на тому, в яких саме творах найяскравіше одбиваються такі надії поетеси, а охочих ознайомитися одсилаю до її творів безпосередньо. Скажу тільки одне, що Леся Українка свято вірить в те, що в рідній країні свято перемоги наступить в той день, коли широкі маси виступлять під прапором Спартака.
На початку моєї статті я зазначив, що слабий фізичний стан примусив Лесю Українку рано вибратись на чужину й там провести майже все своє коротке життя. Це, звичайно, не могло не відбитись на її творчості. І можна з певністю сказати, що ні в кого з українських письменників, а, може, й не тільки українських, подорож, перебування на чужині так не відбились на творах, як у Лесі Українки.
Подорожуючи по Італії, Франції, Єгипті і прибуваючи там довший чи коротший час, Леся Українка все дозвілля присвячує на вивчення минувшини тих країн. Здібність до вивчення чужих мов і володіння більшістю європейських мов в досконалій формі стають їй при цьому у великій допомозі,
З-під її пера одна за одною виходять натхнені речі, драматичні поеми з минулого Іудеї, Єгипту, Еллади, Риму, Франції (XVIII-го віку останньої).
Може, декому здається дивним, як могли ці, хоч і коштовні, але мертві пам’ятники навіяти натхнення Леса Українці, яку ми бачимо як поета, що стоїть на варті нашого сучасного життя і кличе нас своїми огненними піснями до боротьби за наше будуче. Ала це може здаватись тільки тому, хто або зовсім не читав таких речей Лесі Українки, що носять заголовки характерні для часів античного, старого світу, або читаючи хотів конче пристосувати зміст до заголовку. Вчитуючись і вдумуючись у прочитане, видно, що стародавні мотиви – це тільки форма, тільки манера поетеси втілювати свою думку, свій жаль, який огнем пече її душу. Вчитайтесь в ці поеми – і ви скажете: та це ж наше недавнє й сучасне.
Візьмімо, наприклад, її поему «На руїнах» – з часів першого вавилонського полону.
Народ ізраїльський стогне на руїнах свого минулого над Йорданом в рабстві у переможця. Леся Українка бере один момент такого життя, який, щоправда, нічим не різниться від цілого часу рабства, хіба тільки тим, що дія відбувається нічної доби. На поле виходить пророчиця Тірца і звідусюди чує розпачливі голоси своїх братів та сестер. Одні скаржаться на те, що конають під тягарем праці голодні й голі; другі – що батька їх замордували в тяжкій неволі, треті – що їх батько, не маючи сили зносити неволі, втік до Фінікії, лишивши їх на муки.
Чує пророчиця Тірца ці нарікання, бачить безнадійність і розпач, але сама не опускає рук в знесиллі і не приєднується душею до розпачу. Вона палким словом будить відвагу в душах зневірених і на слова жінки, що безнадійно склала руки й скаржиться, що чоловік її подався в Фінікію, відповідає:
«Але вас троє і дитина межи вами,
Той не покинутий, хто сам не кинув.
Паліть багаття, поки встане день,
Щоб вам було видніше при роботі».
Тірца закликає кожного робити на себе, щоб бути перед ворогами вільним, щоб ворог не сказав, «що він вас зодягає».
В своїй мандрівці Тірца надходить до чоловіка, зраненого переможцем, і хоче перев’язати йому рану. Але чоловік каже, що його рани не можна зав'язати:
«Загоїлась та рана, що на грудях,
А та, що в серці буде вік палати,
Бо то рана страждання за Єрусалимом,
За зруйнованою рідною країною».
– «Коли загоїлась на грудях рана, – каже Тірца, – то встань і йди до праці».
– Чоловік: До якої?
Що маю я робити? Чим? Над чим?
Ні знаряду, ні знадобу не маю.
– Тірца: Земля Єрусалимська не згоріла.
Ти маєш меч.
(показує на пощерблений меч, що валяється долі, край чоловіка).
– Чоловік: Куди ж тепер той меч.
Руїні не потрібна оборона.
На ці слова Тірца відповідає:
«Розкуй меч на рало. Час настав;
Потрібна оборона і руїні,
Бо прийде ворог і розоре землю,
Насіє збіжжя і збере жнива.
І буде хлібом люд цей годувати,
І вдруге завоює Палестину,
Вже без меча, самим блискучим ралом.
Бо скажуть вголос сироти й вдовиці:
Благословенний той, хто хліб дає.
Лежачим краю рідного немає.
Чий хліб і праця, того і земля.
Тож Вавилонською назвуть цю землю.
А ті руїни, що он там чорніють,
Стоятимуть вже на чужій землі».
На питання чоловіка, де ж він може перекувати меча на рало, Тірца каже (вказує на гурт людей):
«Іди туди, там є живії люди,
Вони тобі дадуть вогню живого.
Як жевріє в твоєму серці рана,
Нехай так жевріє в огні залізо.
Ти перекуй убийчого меча
В робітне рало й загартуй його,
Як я тебе тепер загартувала
Вогнем і холодом свойого слова».
Тірца йде далі і кличе Ізраїль встати й робити намети. На її заклик обзивається старий зневірений іудей такими словами:
«Проклятий той, хто будить подоланих,
Проклятий той, хто краде сон рабів!»
Але на ці прокльони Тірца запитливо відповідає:
«Хто раб, хто подоланий? Тільки той,
Хто самохіть несе ярмо неволі».
Старий питає, що ж робить сама Тірца, і вона відповідає: «Людей буджу».
І справді людей будити Тірца визнає своїм призванням, як се визнає і наша поетеса.
Вона ганьбить дух зневіри і кличе людей до будови на руїнах нового життя. Ганьбить вона і захоплення тим, чого вже не воскресити, в чому минула потреба. Не відгуку життя, не переспівів старого, хоча б і геніального, а нових пісень вимагає нове життя. Коли Тірца зустрінула співця, що знайшов розбиту Давидову арфу і, склеївши її, поривається на ній заграти щось подібного до того, що співав Давид, то вона в гніві вириває ту арфу і кидає її в Йордан зі словами:
«Свята руїна служить нашій ганьбі».
«На руїнах старого будуймо нове», – каже Тірца. Так каже і здорове життя.
Я навмисне спинився на цій поемі, щоб показати, як поетеса через пітьму тисячоліть здолала провести своє огневе гасло, гасло вічне, і щоб показати, скільки під старим заголовком ми знаходимо нового.
Те саме ми бачимо і можемо бачити у всіх поемах Лесі Українки. В них Леся Українка будять заснулих, але в них же ганьбить і тих, що, хоч не заснувши, свідомо зраджують своєму рідному, зраджують ідеї.
Найбільшими зрадником в історії людства лічать Іуду. Чула душа поетеси не могла поминути цього образу, щоб не поставити його перед тими своїми земляками, які зраджували і зраджують рідному краєві. Особливо ж плямує вона тих зрадників, які зраджуючи своєму народові і краєві – вихваляються при тому своєю любов’ю до нього.
В поемі Лесі Українки «На полі крові» Іуда теж хвалиться подорожньому, що він любив того, «кого продав». Але на це подорожній йому й відповідає; «Якщо правда, що ти любив Його, то те плюгавство іще мізерніше. Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків, без любові».
Для зрадників поетеса не має ніяких виправдань і особливо яскраво показує це в своїх творах «Оргія» і «Адвокат Мартіан».
В «Оргії» співець Антей умовляє свого друга Федона і свою чарівну дружину Нерісу не нести своїх артистичних цінностей на послугу ворожим Елладі переможцям–римлянам, доказуючи, що святощі свої і сили мусять вони віддавати тільки рідному краєві. Коли він довідується, що Федон і Неріса будуть на оргії у Мецената, то сам іде також туди. І справді там він бачить Федона і Нерісу на панських послугах в приниженні. Антей бере арфу, ї проспівавши пісню, повну надії на конечну перемогу літа над зимою, вбиває тією арфою жінку, що на потіху Меценатові та його гостям під час його гри почала вакхічний танок, а сам, щоб не попасти до рук ворогів, задавлюється струною зі словами: «Товариші, даю вам добрий приклад».
В поемі «Адвокат Мартіан» Леся Українка виставляє величний образ одного з перших християн, який не корився жодній силі і не зраджує своїй ідеї навіть тоді, коли його лишають діти.
Так користується Леся Українка сюжетами старого, щоб показати в нім наше сучасне. Користується вона ним і для того, щоб висловити любов до рідного краю і тугу, що переповнює серце вільного чи невільного вигнанця, яким була й сама поетеса. Візьміть її поему «Три хвилини», де жирондист, пробувши три роки на чужині емігрантом, під натиском суму за рідним краєм повертає туди, де його чекає смертна кара. В цій поемі, як ніде, вилила Леся Українка муки суму за рідним краєм. І тим зрозумілішим стає те, чому вона присвятила всі сили своєму рідному краєві.
Старий світ дає Л.Українці матеріал і для творів іншого характеру. Для творів, в яких поетеса виявляє свої філософські погляди. З-під її пера вийшли такі глибоко філософські речі, як «На полі крові», «В катакомбах», «Йоганна, жінка Хусова», «Руфін і Прісцілла», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар», «У пущі». Але і в сих творах вона виступає сучасною, близькою нам поетесою,
В своїх творах Леся Українка захоплюється особливо добою першого християнства, щоб провести паралелі між почуттям і розумом, вірою і логічним домаганням та висновками з нього, щоб показати також захоплення ідеєю в і’мя вищих інтересів людства і протиставити цьому служіння ідеї з грубого, практичного інтересу і т.д.
Не зупиняючись детально на розгляді окремо кожного твору Лесі Українки, можна сказати, що всі вони перейняті прометеїзмом і це робить їх близькими працюючим масам – цим творцям нового життя. Їх мала на увазі Леся Українка, як борців за кращу будуччину людства, їх мала вона, яко тих, що мають волю хотіння перемоги, хоч і не брала сюжетів безпосередньо з їхнього життя.
Я вже згадував про ту красу, якою перейняті твори Лесі Українки, і розумів красу змісту й форми, але тут і особливо в наші дні, треба підкреслити ще одну сторону творчості Лесі Українки. Се – краса мови у всіх її творах. Це та краса й чистота мови, на якій повинні вчитись і наші сучасні письменники, і ті, що втратили свою рідну мову з тих або інших причин. Особливо цю сторону виявила Леся Українка в свойому безсмертному творові «Лісова пісня». В цій чарівній символічній казці про те, як відроджується, живе й умирає природа, форма й мова досягає найвищого ступеню, і її можна назвати шедевром в нашій літературі.
Крім творів оригінальних зазначеного вже мною характеру, Леся Українка виявила себе чудесною перекладачкою кращих творів з чужих мов, виявила себе й як письменниця дитяча, як критик, учений і повістяр, і якої б області вона не торкнулась, всюди ми бачимо її талант, її вогневий дух…
Яку ж нагороду мала Леся Українка за те, що життя своє віддала Україні і її синам. – Ніякої. Та вона й не вимагала жодної нагороди. Вона свідомо каже:
Така потрібна жертва Артеміді,
Хай буде так».
Вона, що горіла для нас вогнем, великій більшості з нас навіть не відома. Ми не спромоглись навіть на те, щоб ознайомитись з її творами, щоб надрукувати їх.
Сумно це, але, на жаль, так воно є.
І Леся Українка за своє життя не тільки не мала того признання, на яке заслуговує, а навіть не мала щастя провести останні дні на рідній землі і вмерла на чужині.
Вже десять літ минуло з того часу, як її не стало між нами…
І арфа, з якої лилися звуки то лагідні, повні любові до життя, природи, рідного краю, пригнічених верств людства, то грізні, – закликаючі до боротьби за кращу будуччину, – замовкла…
Струни повиті жалобою, натягнені до гри в повному строю чекають артиста, та не здолає вже він підняти руки, щоб торкнутись їх… Смерть перемогла…
По довгій боротьбі схилила голову квітка-saxifraga і закінчила свою тернисту путь…
І хто по ній візьме ту многозвучну арфу і заговорить до нас словами Тірци? Хто воскресить перед нами картини боротьби за свої права народів поневолених то вавилонянами, то римлянами і скаже: Україно, пізнай в них себе…
Хто зможе устами Антея кинути розпачливий докір тим слабодухим, безсилим, що обдирають ризи з святощів своїх і разом з душею своєю несуть їх у подарунок переможцеві панові за ласку бути свідком оргії його?
Хто?
Тільки той, хто, як Леся Українка, беззавітно віддає своє життя тим, що гнуться під ярмом неволі, і хто забуваючи про себе, зможе йти тернистим шляхом, у кого думка сягає в далечінь, а душа палає вогнем чистої любови, хоть зможе бажати так пройти свій шлях, як бажала Леся Українка…
«Чи тілько терни на шляху знайду,
Чи стріну може де і квіт барвистий.
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу той шлях тернистий,
Бажаю так скінчити я свій шлях
Як починала: зі співом на устах».
Так висловлює Леся Українка своє бажання в поезії «Мій шлях». І хто знав Лесю Українку, той пізнає її в цих словах і скаже: «так, квіток барвистих не було для неї». Всі квітки вона нам віддала; для неї лишився лиш шлях тернистий і пісня, яку дарувала вона нам через все своє життя і з якою на устах одійшла від нас…
Передчасно попрощалась вона з життям, котре проказало її слова:
«Я щастя не маю і в мріях не бачу,
Бо іншії мрії у серці ношу.
Коли я журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.
Для інших і доля і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя. –
Хто зі сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття».
Рано прокинулась до життя Леся Українка і рано побачила ту дійсність, яка не давала їй змоги вернутись до особистого щастя.