Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

2

Леся Українка

Світлиця в Степановім дому у Москві прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. – Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи – мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

Мати

(сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара… не носять ноги…

Оксана

(сідає поруч)

Ви, матусю,

казали б ліжко перенести в діл,

бо вам сутужно лазити на сходи.

Мати

Ой ні, голубонько, нехай вже там,

у теремі… Тут на Москві не звичай,

щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:

ото, стара, а звичаю не тямить!

Оксана

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

Мати

То що? Вони, Оксанко, не питають,

хто як там зріс… Адже ми тута зайди, –

з вовками жий, по-вовчи й вий…

Оксана

(зо сміхом)

Ой лихо!

Чи тобто й я по-вовчи маю вити?

Мати

А ти б як думала?.. Сьогодня в церкві

що шепоту було навколо нас:

«Черкашенки!» «Хохлуши!»

Оксана

(трохи посмутнівши)

Та… я чула…

гріха десь не бояться: в церкві божій,

замість молитися, людей все гудять,

а ще й виносяться так благочестям

поперед нас…

Мати

Так скрізь воно по світі:

що сторона, то звичай, а що город,

то й норов, кажуть люди. Дивно їм

на наше вбрання. Тут жінки зап’яті,

а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

Оксана

Чи ми ж туркені?

Мати

Хай господь боронить!

Воно ж пак і московки не туркені,

а так чомусь ото в них повелося.

Та вже ж, як ти бояриня московська,

неначе б то воно тобі й годиться

вбиратися по-їхньому.

Оксана

А ви ж?

Аджеж і ви бояринова мати.

Мати

Що мати, то не жінка. Люди бачать,

що я вже лагожусь у божу путь,

то де ж таки мені міняти вбори.

(З лагідним і журливим усміхом).

Неварт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мій – нехай царствує! –

в козацькому жупані вік дожив,

так і на смерть його я нарядила –

в мережану сорочку…

(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).

Оксана

І навіщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною під вінцем

у кармазиновім жупані, мамо,

ото був…

(Засоромившись, уриває).

Мати

(добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби

тоді комусь…

(поважніше)

Проте ж не можна, дочко,

йому царського нехтувати вбрання.

Оксана

А батько ж…

Мати

Батько, донечко, старий

і немічний вже був, коли назвався

боярином. Не трапилось йому

виходити вже й з дому після того.

Степан же й на царські бесіди ходить,

і в думу, і в приказ.

Оксана

Хіба ж то сором,

якби він по-козацькому вбирався?

Мати

Не то що сором… От чудна ти, доню, –

уже ж таки твій чоловік боярин,

а не козак, чи ти ж не розумієш?

Оксана

(смутно)

Чому не розумію?..

Мати

Отже, бачиш,

я й Ганну по-московському вбираю,

бо Ганні вже судилась тута пара,

вона вже не поїде на Вкраїну.

Оксана

Чому її Степан не взяв з собою,

як був у нас?

Мати

Та дівці мандрувати

неначе неподоба; скажуть люди:

«поїхала там женихів ловити».

Нехай вже тута шарахвани носить,

коли судилося…

Оксана

Та ще й дівочий

той шарахван неначе б форемніший,

а що жіночий, то такий бахматий,

та довгий-довгий, мов попівська ряса!

Аж сумно, як се я його надіну?

Ото й на голову такий підситок

надіти треба? Зап’ясти обличчя?

Мати

Та вже ж не як.

Оксана

(помовчавши, ніяково)

Боюся я, матусю…

Мати

Чого ти, донечко, скажи, чого?

Оксана

Та ніяк мовити…

Мати

Ти не соромся.

Вже ж я тобі за рідну матір тута.

Оксана

(цілує їй руку)

Так, матінко. То я… собі гадаю…

коли б я не спротивилася часом

Степанові в такій одежі…

Мати

(сміючись)

От ще

що вигадала! А тобі Степан

ще не спротивився, що не в жупані?

Оксана

Та то ж мені…

Мати

І не вигадуй, дочко!

Хіба ж Степан мала дитина,

що инако вберись, то й не пізнає?

Оксана

Пізнати то пізнає…

Мати

(глянувши в вікно)

А поглянь

молодшими очима, хто то йде?

Чи не Степан бува?

Оксана

Еге ж, то він,

а з ним ще два якісь.

Мати

Тікаймо, дочко!

(Підводиться й подається до дверей).

Оксана

Чого се, хай бог милує, тікати,

як від татар?

Мати

Ще осміють, дитинко;

нема тут звичаю з чоловіками

жіноцтву пробувати при беседі.

(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).

Оксана

(іде за нею)

Ой господи, які ж се тут звичаї!

Оце але !

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

Мати

(підходить до великої скрині)

Отут, моя дитино,

твоє боярське вбрання. Я придбала.

Оксана

(гречно, але без радощів)

Спасибі, мамо.

Мати

Хочеш подивитись

або приміряти?

Оксана

Хай трошки згодом.

Щось я втомилася. Та вже ж нікуди

сьогодня не піду, то ще поспію

передягтися.

Мати

До твої волі.

Спочинь собі. Та й я піду спочину,

воно й годиться в свято.

(Іде в бічну кімнату).

Ганна

(що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)

Ой, сестричко,

і нащо ті свята потрібні в світі?

Оксана

Ото спитала! Що тобі бог дав?

Ганна

Та нудно ж, господи!

Оксана

Сидиш, то й нудно.

А ти піди між челядь погуляй.

Ганна

Куди ж се я піду? Яка там челядь?

Оксана

А ти хіба товаришок не маєш?

Ганна

Товаришок?.. От декого там знаю

з бояришень… та як до їх ходити?

Матуся все не здужають, не хочуть

зо мною йти… а ти ще не пізналась

тут з ними… з мамкою сама не хочу,

вона така…

Оксана

Чого ж тебе водити?

Уже ж ти не маленька. Йди сама.

Ще й веселіше буде вам без старших.

Ганна

Самій не можна по Москві ходити.

Оксана

Хіба хто нападе?

Ганна

Ні, так, не звичай.

Та й що мені бояришні ті скажуть?

Сидять по теремах, от як і я,

не бачать світа. Що з їх за веселість?

Оксана

Чого ж ви сидите? Пішли б укупі

кудись на вигон або в гай над річку

та заспівали б. Я, бувало, дома

годинки в хаті не просиджу святом.

Ганна

Ба, в тебе дома! Там же не Москва.

Такого тут і зроду не чували, –

співати по гаях!..

Оксана

То ти й не знаєш,

як на Вкраїні в нас гуляє челядь?

Ганна

Я мало що Вкраїну пам’ятаю,

а Ванька тут уже й вродився.

Оксана

Ванька?

Чому ж би не Івась?

Ганна

Так тут зовуть,

то й ми вже звикли. Він і сам так звик.

Мене ж матуся тілько та Степан

зовуть іще Ганнусею.

Оксана

А як же

ти тута звешся?

Ганна

Аннушка.

Оксана

Чи ба!

(Немов ухвалюючи).

«Ганнушка».

Ганна

(направляючи)

Ні бо, «Аннушка», Оксано.

Оксана

Не вимовлю. Проте ж воно нічого

і по-московському, хто добре вміє.

А як по-їхньому Оксана буде?

Ганна

Аксинья чи Аксюша.

Оксана

Щось негарно.

Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,

мене таки Оксаною зови.

Ганна

(лащиться до Оксани)

Як хочеш, так і зватиму, сестричко,

Я так тебе люблю! Зраділа, боже,

як брат тебе з України привіз!

Оксана

Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,

а може, ж я лиха…

Ганна

Ні, ні, ти добра!

Ти, бач, усе до мене: «погуляй,

забався, не сиди!» А ти б почула,

як інші всі боярині спиняють

своїх сестер та дочок, їй же богу,

ні за поріг не випустять ніколи.

(Ще більше лащиться).

Оксаночко… ріднесенька… я маю

тебе щось попрохати…

Оксана

Що, сестричко?

(Ганна мовчить збентежена).

Хотіла б, може, що з моїх уборів?

Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,

ще й коси у дрібушки заплету,

вберу тебе неначе гетьманівну.

Ганна

(смутно)

Та ні, сього матуся не дозволять…

Я не об тім… Я хочу попрохати,

щоб ти… пішла зо мною у садок…

Оксана

Ото й всього? Було про що просити.

Ходім хоч зараз.

Ганна

Ні, не зараз, потім…

Оксана

Коли ти схочеш. Що ж там у садку?

Ганна

Та бач… самій отам в садку сидіти

мені не можна…

Оксана

Вже й сього не можна?

Ганна

А з мамкою піти – вона розплеще

усім про те, чого я там сиджу.

Оксана

(сміючись)

А ти ж там що, ворожиш? От хитруха!

Ганна

Та я нічого… тілько виглядаю,

чи не проїдуть вулицею часом

царські стрільці. Вони надвечір їздять.

Оксана

Либонь, царський стрілець тобі устрелив

дівоче серденько?

Ганна

Та я ж, Оксано,

заручена.

Оксана

За царського стрільця?

Ганна

Авжеж.

Оксана

То чом же він до нас не прийде?

Ганна

Я в теремі, а він там у світлиці.

Оксана

То вам і бачитись не можна?

Ганна

Де ж там!

Оксана

Прилюдно – ні, а тілько крадькома?

Ганна

Ні, як то крадькома?

Оксана

А ти ж хотіла

до нього вийти у садок.

Ганна

До нього?

Ні, я ще сорома не згубила!

І як се ти подумати могла,

що я тебе просила провожати

мене на сходини?.. Невже, Оксано,

вважаєш ти, що я така нечесна?

Оксана

Та бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?

Як дівчина постоїть на розмові

з своїм зарученим, то вже й нечесна?

Ганна

Авжеж, тут так.

Оксана

Навіщо ж ти виходиш

туди в садок?

Ганна

Я здалека дивлюся,

як він там вулицею проїздить.

Інакше ж я його ніде не бачу,

хіба що в церкві.

Оксана

Де ж ви розмовляли?

Ганна

Нігде.

Оксана

А як же він тебе посватав?

Ганна

Як? Через сваху. Як звичайно всі.

Оксана

Я щось не розберу.

Ганна

Бо ти не знаєш

тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати

тобі розкажуть, бо всього достоту

і я не знаю.

Оксана

Нібито виходить,

що ви отак, не мовивши ні слова,

і поберетесь?

Ганна

Так найпристойніше.

Оксана

Чудна тут молодь!..

(Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха, мрійливо).

Я ж, було, щовечір

виходжу до Степана на розмову.

Ганна

Як заручились?

Оксана

Та… як заручились…

Ну, раз стояла з ним не заручившись,

інакше хто ж засвататися може?

Ганна

(закриваючись)

Ой лихо, сором!

(Оксана мовчки знизує плечима).

А твоя матуся

не знає й досі про твої стрівання?

Оксана

Чому не знає?

Ганна

Що ж, вона простила,

не прокляла тебе?

Оксана

Та за що, Ганно?

Самі ж вони були пак молоді,

то знають, що то любощі.

Ганна

Оксано!

Що тілько ти говориш?

(Знову закривається).

Оксана

(сміється)

От дурненька!

Степан

(увіходить поспішно)

Оксаночко, передягнися швидче

в московське вбрання. Там прийшли бояри.

Оксана

Та мати ж кажуть, що жінкам не можна

між чоловіцтвом бути.

Степан

Бачиш, любко,

ти маєш тілько їх почастувати,

та й знов у терем вернешся.

Оксана

Отак?

А як же частувати їх, Степане?

По нашому, чи, може, як інакше?

Степан

Ти винесеш їм на тарелі меду, –

матуся прилаштують, як там треба, –

уклонишся, боярин поцілує

тебе в уста…

Оксана

Степане! Що ти кажеш?

Мене бояри цілувати мають?

Чи се мені почулося?

Степан

Ні, серце,

воно так є, та в тім нічого злого, –

то тілько звичай!

Оксана

Се ще также звичай!

Нехай йому абищо! Не піду!

Степан

(понуро)

Як хочеш, тілько ти нас тим загубиш.

Оксана

Таке вигадуєш!

Степан

Ба, ти не знаєш,

які тут люди мстиві… За зневагу

старий боярин візьме, як не вийдеш,

а він же думний дяк, він має силу –

он син його ще молодий, – вже стольник;

він оклепає нас перед царем,

а там уже й готово «слово й діло».

Оксана

Ти не жартуєш?

Степан

(ще понуріше)

Як тобі здається?

Оксана

(з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась неволя бусурменська?

Степан

Я й не казав тобі, що тута воля.

Та якби ми не гнули тута спини,

то на Україні, либонь, зігнули б

у три погибелі родину нашу

московські воєводи… Ось ти млієш

з огиди, що тебе якийсь там дід

торкне губами, а як я повинен

«холопом Стьопкою» себе взивати

та руки цілувати, як невільник,

то се нічого?

Оксана

Боже мій… Степане!

Хто ж каже, що нічого?

Степан

Отже, бачиш…

Та що я тут розвожуся? Там дяк

мене чекає. То скажи, Оксано,

ти вийдеш?

Оксана

Я не знаю…

Мати

(виходить з кімнати)

Вийди, доню,

голубонько! І я тебе прошу!

Не дай мені старій на очі бачить

Степанової згуби!

Ганна

Ой, сестричко!

Якби ти знала, що за лютий дід

отой боярин!.. Я тебе благаю!

Сестриченько! Не загуби ж ти нас!

(Ридаючи кидається до Оксани).

Оксана

(до Ганни холодно, якось надміру)

Я вийду. Дай мені московське вбрання.

(Ганна кидається до скрині).

А ви, матусю, наготуйте меду.

Іди, Степане, бав тим часом гості.

(Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика).