Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

Переїзд до Києва

Антін Княжинський

Коли брат Лесі Михайло замешкав у Києві, Леся заїздила туди частіше; згодом, у 1894 р., перенеслася туди на постійний побут із сестрою Ольгою. Біля Косачів гуртується в Києві українська молодь, самі ж Косачі живуть у близьких взаєминах із Старицькими й Лисенками. В домі Старицьких – як записує це Л. Старицька-Черняхівська – «панував особливий літературний рух», в кожному, хто виявляв хоч би найменше бажання займатися літературою, «розжеврювали там найдрібнішу іскру таланту».

В Лисенків хоч і не гуртувалися письменники, але й там було велике зацікавлення українським письменством і книжкою. В цих гуртках (і в інших) брали участь старші й молодші письменники й учені: О. Кониський, К. Михальчук, М. Ковалевський, Леся Українка, Михайло Косач, М. Славинський, М. Грушевський, Б. Боровик, Є. Тимченко, І. Стешенко, О. Черняхівський і ін.

Літературне зацікавлення цих гуртків було звернене майже виключно на переклади з чужих літератур, щоб, мовляв, «збагатити українське письменство, що почало виходити поза межі вузького [11] етнографізму перекладами творів світової літератури». Вже вище звернув я увагу на те, як ставилася Леся до тієї нетворчої праці, але й її примушували виконувати таку роботу. На спілку з М. Славинським перекладає вона Гайне й видає у 1892 р. у Львові його «Книгу пісень»; так під впливом дефетизму довкілля й сама Леся

… на чужому (полі) йшла шукать надій,

Як в рідній стороні мені їх бракувало, –

та це не могло її заспокоїти, бо її

… знов обступала тісна, щільна

Неволі рідної знайома стіна.

І вона бралася розбивати її власною творчістю. В тому ж самому році видає Леся першу свою збірку поезій п. н. «На крилах пісень».

Поза перекладами, що становили головне зайняття тодішніх літературних сил, письменники читали у згаданих гуртках також власні твори, але ставилися до них з меншою повагою, що видно з того, що часто спонуку до цих оригінальних творів давали літературні забави (напр., на задане слово написати вірш, оповідання, п’єсу; деякі з цих творів згодом друкувалися). Після читання власних творів – як записує сучасниця Лесі – «починалися мрії про українську пресу, школу, про українське життя». Та реального висліду цих мрій не було.

Для розради грали на фортепіано, а Самійленко на бандурі. От і ввесь зміст життя найкращих представників інтеліґентного українства. Як далеко стояв він від змісту духу Лесі! Те життя, що було тільки «калейдоскопом вражінь, ідей, змаганням розуму й почуття», назвала Леся – устами однієї постаті із своєї драми «Блакитна троянда» – «гашишом». («Я називаю гашишом отой «обмін думок» – каже Острожин).

Ці всі люди, що з ними зустрічалася Леся, були тільки «інвалідами цивілізації», що, втративши сполуку з духом своєї нації, відчували своє безсилля супроти тягаря життя, що його створював московський наступ на українство. Дехто з них бачив зло в українському житті (напр. Самійленко: «Людськість», «На печі» і т. д.), та ліку на те знайти не вмів. Це духовне безсилля української інтеліґенції бачила ясно Леся Українка. Від інших обсерваторів життя різнилася вона тим, що викривала й причини такого стану:

Старі мечі поржавіли, – нових

Ще не скували молодії руки,

Були поховані всі мертві, а в живих

Не бойової вчились ми науки.

Стих карнавал, а тії, що пили,

Для нас покинули важке похмілля.

Ми, лицарі без спадку, не могли

Так бучно справити собі весілля.

Добути давно поржавілу зброю, привести її до бойової здатності, отже знайти сенс життя у власній лицарській традиції, у зові лицарської крові – ось джерело сили. Та тим часом шлях українського життя вкритий курявою, а по ньому ходять люди бездушною отарою. Це й пригноблювало Лесю:

Ох, як то тяжко тим шляхом ходити,

Широким, битим, курявою вкритим,

Де люди всі отарою здаються,

Де не ростуть ні квіти, ні терни.

Здалека вабить, мріє те верхів’я,

Що так палає золотим пожаром!

В цій отарі одна Леся бажала великого пориву:

Непереможно прагну я поставить

Там високо червону короговку,

Де й сам орел гнізда не сміє звить!

Такий стан довкілля відбирав силу й самій Лесі, томив її до фізичного болю:

І не раз мені здається,

Що сиджу я у полоні

І закута у кайдани

Невидимою рукою,

Що в руці у мене зброя

Неполамана зосталась,

Та порушити рукою

Не дають мені кайдани.

Глухо так навколо, тихо,

Не шумить гарячка в жилах,

Не вчувається здалека

Дикий гомін бойовиська.

Тому й бунтувалася проти кволості довкілля:

Так і хочеться гукнути,

Наче лицар мрій дитячих:

«Хто живий! Зійди на вежу,

Подивися наоколо!

Подивись, чи в полі видко

Нашу чесну короговку?

Коли ні, не хочу жити!..».

Це своє почуття безсилля намагалася українська інтеліґенція заступити іншим, штучним джерелом. Старицький шукав сили у всеслов’янських ідеях, що практично зводилися до московського верховодства. Та панславісти потішали себе тим, що замість московської бюрократії, з якої натиском на українство вони зустрічалися (глибшої причини цього московського імперіалізму не могли відкрити), – прийде московський «народ», якийсь міфічний слов’янин. Та хто він і як виглядає, цього вони не знали. Проти того «ідола» панславістичних ідей виступає різко Леся, дискредитуючи цього «слов’янина», на ділі ж москаля. Це кремезний дуб, та склав покірно руки «в кайданах паперових» і б’є поклони перед стовпом, вінчаним короною, що «по праву спадщини царем названий». Сам він у крові, «в сльозах його лице»…

Троїста нагайка тіло крає

І він, ховаючись, плете сильце

І братові під ноги простирає.

(«Slavus-Sclavus»).

Деінде шукав сили космополіт – Драгоманов; замість правди власної крові, казав «шукати всесвітньої правди, котра б була спільна всім національностям» («Чудацькі думки», 1915, ст. 13).

Та Леся протиставилася рішуче можливості знехтувати власною кров’ю:

Якби ти той спадок в собі поборов,

На тебе постане вся предківська кров

І буде змагатись запекло…

Примітки

11. Це вказує на лінію, яку для дальшого розвитку українського письменства накреслили чолові представники літератури й науки – лінію, яка нехтувала своїм духовним змістом; цей зміст охрещено саме назвою «вузького етнографізму».