Переїзд до Києва
Антін Княжинський
Коли брат Лесі Михайло замешкав у Києві, Леся заїздила туди частіше; згодом, у 1894 р., перенеслася туди на постійний побут із сестрою Ольгою. Біля Косачів гуртується в Києві українська молодь, самі ж Косачі живуть у близьких взаєминах із Старицькими й Лисенками. В домі Старицьких – як записує це Л. Старицька-Черняхівська – «панував особливий літературний рух», в кожному, хто виявляв хоч би найменше бажання займатися літературою, «розжеврювали там найдрібнішу іскру таланту».
В Лисенків хоч і не гуртувалися письменники, але й там було велике зацікавлення українським письменством і книжкою. В цих гуртках (і в інших) брали участь старші й молодші письменники й учені: О. Кониський, К. Михальчук, М. Ковалевський, Леся Українка, Михайло Косач, М. Славинський, М. Грушевський, Б. Боровик, Є. Тимченко, І. Стешенко, О. Черняхівський і ін.
Літературне зацікавлення цих гуртків було звернене майже виключно на переклади з чужих літератур, щоб, мовляв, «збагатити українське письменство, що почало виходити поза межі вузького [11] етнографізму перекладами творів світової літератури». Вже вище звернув я увагу на те, як ставилася Леся до тієї нетворчої праці, але й її примушували виконувати таку роботу. На спілку з М. Славинським перекладає вона Гайне й видає у 1892 р. у Львові його «Книгу пісень»; так під впливом дефетизму довкілля й сама Леся
… на чужому (полі) йшла шукать надій,
Як в рідній стороні мені їх бракувало, –
та це не могло її заспокоїти, бо її
… знов обступала тісна, щільна
Неволі рідної знайома стіна.
І вона бралася розбивати її власною творчістю. В тому ж самому році видає Леся першу свою збірку поезій п. н. «На крилах пісень».
Поза перекладами, що становили головне зайняття тодішніх літературних сил, письменники читали у згаданих гуртках також власні твори, але ставилися до них з меншою повагою, що видно з того, що часто спонуку до цих оригінальних творів давали літературні забави (напр., на задане слово написати вірш, оповідання, п’єсу; деякі з цих творів згодом друкувалися). Після читання власних творів – як записує сучасниця Лесі – «починалися мрії про українську пресу, школу, про українське життя». Та реального висліду цих мрій не було.
Для розради грали на фортепіано, а Самійленко на бандурі. От і ввесь зміст життя найкращих представників інтеліґентного українства. Як далеко стояв він від змісту духу Лесі! Те життя, що було тільки «калейдоскопом вражінь, ідей, змаганням розуму й почуття», назвала Леся – устами однієї постаті із своєї драми «Блакитна троянда» – «гашишом». («Я називаю гашишом отой «обмін думок» – каже Острожин).
Ці всі люди, що з ними зустрічалася Леся, були тільки «інвалідами цивілізації», що, втративши сполуку з духом своєї нації, відчували своє безсилля супроти тягаря життя, що його створював московський наступ на українство. Дехто з них бачив зло в українському житті (напр. Самійленко: «Людськість», «На печі» і т. д.), та ліку на те знайти не вмів. Це духовне безсилля української інтеліґенції бачила ясно Леся Українка. Від інших обсерваторів життя різнилася вона тим, що викривала й причини такого стану:
Ще не скували молодії руки,
Були поховані всі мертві, а в живих
Не бойової вчились ми науки.
Стих карнавал, а тії, що пили,
Для нас покинули важке похмілля.
Ми, лицарі без спадку, не могли
Так бучно справити собі весілля.
Добути давно поржавілу зброю, привести її до бойової здатності, отже знайти сенс життя у власній лицарській традиції, у зові лицарської крові – ось джерело сили. Та тим часом шлях українського життя вкритий курявою, а по ньому ходять люди бездушною отарою. Це й пригноблювало Лесю:
Ох, як то тяжко тим шляхом ходити,
Широким, битим, курявою вкритим,
Де люди всі отарою здаються,
Де не ростуть ні квіти, ні терни.
Здалека вабить, мріє те верхів’я,
Що так палає золотим пожаром!
В цій отарі одна Леся бажала великого пориву:
Непереможно прагну я поставить
Там високо червону короговку,
Де й сам орел гнізда не сміє звить!
Такий стан довкілля відбирав силу й самій Лесі, томив її до фізичного болю:
Що сиджу я у полоні
І закута у кайдани
Невидимою рукою,
Що в руці у мене зброя
Неполамана зосталась,
Та порушити рукою
Не дають мені кайдани.
Глухо так навколо, тихо,
Не шумить гарячка в жилах,
Не вчувається здалека
Дикий гомін бойовиська.
Тому й бунтувалася проти кволості довкілля:
Так і хочеться гукнути,
Наче лицар мрій дитячих:
«Хто живий! Зійди на вежу,
Подивися наоколо!
Подивись, чи в полі видко
Нашу чесну короговку?
Коли ні, не хочу жити!..».
Це своє почуття безсилля намагалася українська інтеліґенція заступити іншим, штучним джерелом. Старицький шукав сили у всеслов’янських ідеях, що практично зводилися до московського верховодства. Та панславісти потішали себе тим, що замість московської бюрократії, з якої натиском на українство вони зустрічалися (глибшої причини цього московського імперіалізму не могли відкрити), – прийде московський «народ», якийсь міфічний слов’янин. Та хто він і як виглядає, цього вони не знали. Проти того «ідола» панславістичних ідей виступає різко Леся, дискредитуючи цього «слов’янина», на ділі ж москаля. Це кремезний дуб, та склав покірно руки «в кайданах паперових» і б’є поклони перед стовпом, вінчаним короною, що «по праву спадщини царем названий». Сам він у крові, «в сльозах його лице»…
І він, ховаючись, плете сильце
І братові під ноги простирає.
(«Slavus-Sclavus»).
Деінде шукав сили космополіт – Драгоманов; замість правди власної крові, казав «шукати всесвітньої правди, котра б була спільна всім національностям» («Чудацькі думки», 1915, ст. 13).
Та Леся протиставилася рішуче можливості знехтувати власною кров’ю:
Якби ти той спадок в собі поборов,
На тебе постане вся предківська кров
І буде змагатись запекло…
Примітки
11. Це вказує на лінію, яку для дальшого розвитку українського письменства накреслили чолові представники літератури й науки – лінію, яка нехтувала своїм духовним змістом; цей зміст охрещено саме назвою «вузького етнографізму».