Лесині батьки

Антін Княжинський

Батько Лесі Петро Косач, небагатий дідич із Мглинщини (північної Чернігівщини, що мовно належить до мішаної українсько-білоруської території), потім голова мирових посередників і повітовий маршал у Звягелі на Волині, згодом землевласник у Колодяжному біля Ковля. Почував себе українцем, хоч говорив тільки московською мовою. З природи скептик і дефетист, що не вірив навіть у майбутність української літератури, не то в майбутність народу. Приятелював із Драгомановим, і це звело його з сестрою Драгоманова Ольгою.

Дуже прикметні для занепадницької духовності старого Косача є його розмови з галицькими українцями влітку 1872 р. У цих розмовах впадає в очі Косачеве улягання деструктивним впливам Драгоманова, якого Косач даремно намагався боронити перед своїми тодішніми співрозмовниками.

Один із учасників тих розмов тоді ж таки писав про суперечки з Косачем таке:

«На мою замітку, що власне Драгоманов винен більше, як хто другий, в уміркованню «Правди» дотично Росії, він не знав, що одвічати, а сказав попросту: «Ви Михайла Петровича (Драгоманова) не поняли». Я, не задумуючися довго, сказав, що… Михайло Петрович у нас уходить за противника всякого різкого виступлення проти Москви, но (Косач) не одвічав, повернув мову на інший предмет» (з листа Михайла Подолинського Бучинському 20. VII. 1872).

Мати Лесі Ольга Косач, походила з родини Драгоманових. Писала під псевдонімом Олени Пчілки (1849–1930).

Про неї пише Дмитро Донцов:

«Три незатерті сліди лишила по собі Пчілка: як характер, як одна з дуже немногих, різко очеркнених постатей української безобличності, як письменниця й журналістка нового українства, нарешті – як мати Лесі Українки, яка формувала її душу, горду й небуденну. Першу її заслугу – уважав за хибу її безхарактерний вік; за другу – за письменницьке й журналістичне «вірую» – картали, як за якісь дивацькі вибрики; третю (виховання доньки) – приписували, зовсім неслушно, кому іншому (Драгоманову).

Критики не були ласкаві до неї, бо вона в опозиції до вчорашнього, скаліченого царатом українства. Її белетристичні твори не належать до першорядних. Але, з уваги на їх ідеї і тематику, були вони явищем видатним, бо авторка завжди йшла власним шляхом. Її колеги уважали за найважнішу, гідну літературного оброблення – соціальну проблему, вона – політичну. Для них народ був одною з суспільних верств, класом паріїв, для неї – нацією. Їй не вистачало зворушувати читачів чиєюсь «гіркою долею». Шукала вона в своїх творах чинного протесту. З її новел прозирає не так почуття симпатії до всіх принижених, як обурення на тих, хто їх принизив.

«Кожне з її оповідань – це якийсь глибший конфлікт: протест проти офіційної церкви («За правдою»), проти чужої московської культури («За правдою», «Піґмаліон», «Збентежена вечеря»), проти заливу чужої стихії в родиннім життю («Піґмаліон»). Культура Пушкіна була для неї «отруєю» («За правдою»), а в корифеїв тої літератури не бачила вона нічого, крім «російської розволоклості і млявості думки» («За правдою»).

Протестант хлопчик Омелько («Збентежена вечеря») повстає проти російського панства не за його «панськість», а за те, що представники цього панства «смішні» і «миршаві». За їх здеґенерованість, якою гордила здорова селянська вдача. Погорда Омелька до них, це – не ненависть хирлявих, звихнених заздрісників до сильних, лише ненависть раси, певної своєї вищості над готовим до уступлення класом.

Відношення Пчілки до соціально-покривдженого не є розчулений жаль до нього, тільки симпатія з ним за його відважний вчинок, яким він мститься за зневагу, шпурляючи крізь збиту шибу отриманого на Свят-Вечір п’ятака назад «панам»… Правда, вона вмерла недоцінена і незрозуміла, мов бранець, що на чужій землі шанує Бога, нікому невідомого в країні. Але не тому, що той Бог був неправдивий, лише тому, що її країна кланялася чужим богам…

В житті Лесі Українки мати грає поважну, хоч формальну роль, підготовляючи Лесю до звання письменниці, вчить її віршувати на зразках західноєвропейських письменників, дає їй першу лектуру, зложену в лінії: «здобути для української літератури нові форми Західної Європи» [5], дораджує Лесі вибір творчих мотивів, полагоджує справу видання її творів. Одначе власного Лесиного шляху Лесі мати не змінила.

Примітки

5. Зазначити треба, що виправданням такої лінії було хибне вмовлення в себе, що тематика й форма української літератури є завершеним ступенем її розвитку й до неї не годиться вертатись і тим самим її розвивати.