Казка про Івашка
Запис Лесі Українки
(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «Івашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)
Був собі чоловік та жінка, а в них синок – одиначок Івашко. Ото Івашко, як підріс трошки, став просити батька:
– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько.
А він таки в одно:
– Зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
А Івашко почує:
– Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:
– Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івашко послухав, послухав:
– Ні, це не неї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
– Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:
Івашечку, Івашечку,
приплинь, приплинь до бережка,
я дам тобі їсти-пити
і хороше походити.
Івашко слухає:
– Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:
– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
– Добре, мамо, – каже Оленка, – я вже й у печі напалила.
– То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:
– Сядай, хлопче, на лопату.
А Івашко каже:
– Та я не вмію.
– Та сядай, сядай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
– Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.
– Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! – у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує – відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:
– Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
– Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
– Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:
Гуси, гуси, лебедята,
озьміть мене на крилята
та понесіть до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити
[Співається так само, як «Івашечку, Івашечку».]
А вони кажуть:
– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, – та й полетіли.
А відьма все гризе, аж явір трясеться.
Надлетіли задні гуси, Івашко до їх:
Гуси, гуси, лебедята,
озьміть мене на крилята…
– Нехай тебе заднє озьме! – кажуть гуси та й полетіли.
А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.
Кола то летить їдна гусочка, їдно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.
Івашко заплакав та до неї:
Ой гусятко, лебедятко,
озьми мене на крилятко
та понеси до батенька,
а в батенька їсти-пити
і хороше походити.
Шкода стало гусочці Івашка, от вона й каже:
– Так вже сядай, може, якось долетимо.
Івашко сів на неї, та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймав по парі, кладе їх на віконце та й примовляв:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А Івашко з-поза вікна й обзивається:
– А Івашкові й нема!
– Ой, старий, – каже мати, – щось мені так як Івашків голос вчувається!
– Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж Івашко знов:
– А Івашкові й нема!
– Та ні таки, старий, – каже мати, – я добре чую: це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться – Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати Івашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі жиють та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.
Варіанти:
Чубинский, т. 2, с. 406.
Драгоманов М.П. Малорусские народные предания и рассказы. – Киев: 1876 г., с. 353.
Кулиш, т. 2, с. 17.
Рудченко, 1870 г., т. 2, с. 38.
Місце запису: м. Миропілля, в Звягельщині
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 115 – 119.
Примітка К. Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки. Записав і упорядкував Климент Квітка. – К.: 1918 р., ч. 2, с. 223): «Варіанти казки (без нот): Кулиш, т. 2, с. 17; Рудченко, т. 2, ст. 38; Чубинский, т. 2, с. 406; Драгоманов. Малор. нар. предания и рассказы, К., 1876, с. 353; Лободовський. Дітські пісні, казки й загадки. К., 1917, с. 79».