Казка про Івашка

Запис Лесі Українки

(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «Івашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)

Був собі чоловік та жінка, а в них синок – одиначок Івашко. Ото Івашко, як підріс трошки, став просити батька:

– Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.

– Куди тобі, синку, ти ще малий, – каже батько.

А він таки в одно:

– Зробіть та й зробіть.

От зробив йому батько човна і весельце, і став Івашко рибалити. Поплине Івашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:

Івашечку, Івашечку,

приплинь, приплинь до бережка,

я дам тобі їсти-пити

і хороше походити.

А Івашко почує:

– Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.

Нагледіла Івашка відьма та й каже собі:

– Ото б добре Івашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.

Стала в обідню годину на бережку та й кличе:

Івашечку, Івашечку,

приплинь, приплинь до бережка,

я дам тобі їсти-пити

і хороше походити.

Івашко послухав, послухав:

– Ні, це не неї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!

Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:

– Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у Івашкової матері.

Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе Івашка:

Івашечку, Івашечку,

приплинь, приплинь до бережка,

я дам тобі їсти-пити

і хороше походити.

Івашко слухає:

– Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.

Тільки що Івашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:

– Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.

– Добре, мамо, – каже Оленка, – я вже й у печі напалила.

– То я піду по сіль, – каже відьма, – а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.

Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже до Івашка:

– Сядай, хлопче, на лопату.

А Івашко каже:

– Та я не вмію.

– Та сядай, сядай!

От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:

– Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.

– Та от же так, дивися!

Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! – у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.

Вибіг Івашко з хати, коли чує – відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.

Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:

– Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.

Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:

– Покочуся, повалюся, Івашкового м’ясця наївшися!

А Івашко не втерпів та з явора до неї:

– Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!

– А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!

Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:

Гуси, гуси, лебедята,

озьміть мене на крилята

та понесіть до батенька,

а в батенька їсти-пити

і хороше походити

[Співається так само, як «Івашечку, Івашечку».]

А вони кажуть:

– Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть, – та й полетіли.

А відьма все гризе, аж явір трясеться.

Надлетіли задні гуси, Івашко до їх:

Гуси, гуси, лебедята,

озьміть мене на крилята…

– Нехай тебе заднє озьме! – кажуть гуси та й полетіли.

А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.

Кола то летить їдна гусочка, їдно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.

Івашко заплакав та до неї:

Ой гусятко, лебедятко,

озьми мене на крилятко

та понеси до батенька,

а в батенька їсти-пити

і хороше походити.

Шкода стало гусочці Івашка, от вона й каже:

– Так вже сядай, може, якось долетимо.

Івашко сів на неї, та й полетіли. Відьма як побачила, що Івашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А Івашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став Івашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймав по парі, кладе їх на віконце та й примовляв:

– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

А Івашко з-поза вікна й обзивається:

– А Івашкові й нема!

– Ой, старий, – каже мати, – щось мені так як Івашків голос вчувається!

– Та де там, стара, нашого Івашка вже на світі немає.

Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:

– Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

Аж Івашко знов:

– А Івашкові й нема!

– Та ні таки, старий, – каже мати, – я добре чую: це або він, або його душечка.

Вийшли старі за поріг, аж дивляться – Івашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати Івашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі жиють та хліб жують.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Варіанти:

Чубинский, т. 2, с. 406.

Драгоманов М.П. Малорусские народные предания и рассказы. – Киев: 1876 г., с. 353.

Кулиш, т. 2, с. 17.

Рудченко, 1870 г., т. 2, с. 38.

Місце запису: м. Миропілля, в Звягельщині

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 115 – 119.

Примітка К. Квітки (Народні мелодії. З голосу Лесі Українки. Записав і упорядкував Климент Квітка. – К.: 1918 р., ч. 2, с. 223): «Варіанти казки (без нот): Кулиш, т. 2, с. 17; Рудченко, т. 2, ст. 38; Чубинский, т. 2, с. 406; Драгоманов. Малор. нар. предания и рассказы, К., 1876, с. 353; Лободовський. Дітські пісні, казки й загадки. К., 1917, с. 79».