Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

2

Леся Українка

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Те саме місце і той самий день, тільки трохи пізніше. Мартіан працює в табліні сам. Часом погляд його блукає в просторі і затуманюється тяжкою думкою, але він міцним зусиллям волі примушує себе до роботи і похиляється над пергаментами. За брамою чутно гомін голосів, спочатку тихий, дедалі гучніший. Потім проривається тоненький, тремтячий, але гострий від тривоги дівочий голосок: «Ой мамо! я боюся! Що ж се буде? Куди се ми заїхали?» Другий, спокійніший і глухіший жіночий голос відзивається: «Стривай». Слідом за сим за брамою чутно стукіт, що зараз же, мов не своєю силою, обривається. Мартіан, почувши голоси, насторожився, виглянув з табліну, пішов до брами повз міма, нахиленого над клепсидрою, і відсунув у брамі кватирку.

Мартіан

(глянувши в кватирку на вулицю)

Альбіно! Сестро!

(Одчиняє миттю хвіртку і вибігає за ворота.)

Чутно гомін радісного вітання. За хвилину воротар-германець відчиняє браму і киває на міма, потім удвох з ним уносить в перистиль легеньку лектику (ноші з наметом і з запонами, на чотирьох ніжках, як ліжко). В лектиці сидить, одхилившись на подушки, Люцілла, тоненьке, дуже хоровите дівча-підліток. За лектикою йде поруч з Мартіаном Альбіна, ще не стара, але дуже бліда, з сивуватим волоссям і сумними, втомленими очима. По знаку Мартіана слуги становлять лектику недалеко від ставка, вносять речі новоприбулих у кімнати, в глибину оселі; мім там у кімнатах зостається, а воротар вертається за браму і зачиняє її за собою.

Альбіна

Що се, Мартіане,

який чудний у тебе воротар?

Не то – не відчиняє, навіть стукать

у браму не дає.

Люцілла

Та ще й кричить

по-варварськи, аж я перелякалась!

Мартіан

Германець він, по-нашому не вміє.

А не пускав тому, що я гостей

ніколи не пускаю в час роботи

і не люблю, щоб стукались, клієнти ж

крізь сіни входять.

Мартіан з Альбіною сідають на лавці недалеко від лектики, але не поруч із нею.

Люцілла

Дядечку, а де

Аврелія?

Мартіан

(Нахилився, наче щось підняти)

Немає дома.

Люцілла

Шкода!

Я так хотіла бачити сестричку!

Альбіна

Та ще побачиш, певне ж, ненадовго

вона пішла.

(До Мартіана.)

Таж правда?

Мартіан

Я не знаю.

Альбіна

А ми, сюди йдучи, там під горою

молодика зустріли, так подібний

до тебе! Може, то був твій Валент?

Мартіан

Запевне.

Альбіна

От, якби напевне знала,

то я б його затримала, а так

не зважилась.

Люцілла

(До Мартіана)

А братик хутко прийде?

Мартіан

Не думаю.

Альбіна

(глянувши на брата, нишком до нього)

Ти мовби щось…

Мартіан

(теж нишком)

Нічого.

Нехай я потім…

Люцілла

Дядечку, скажи,

сьогодні день щасливий?

Мартіан

Тим щасливий,

що ви приїхали.

Люцілла

Ні, ти не знаєш…

Я все боюсь, коли б не був феральний.

Альбіна

Та ні-бо, доню, я ж тобі казала.

Люцілла

Ми, дядечку, три кораблі впустили

в Александрії – все в феральні дні

вони відходили.

Альбіна

Ну, і впустили

погожі дні, на морі нас хитало.

Люцілла

Дарма! Зате доїхали живі,

а то ще хто зна, як було б!

Мартіан

(нишком)

Альбіно,

чи то вона у тебе ідолянка?

Альбіна

(теж тихо)

Крий боже, то вона через недугу

така слабенька духом.

Люцілла

Мамо! Дядьку!

Що ви шепочетесь? Кажіть по правді –

феральний день?

Альбіна

Та де ж там!

Люцілла

Календар!

Ой, дайте календар!..

(Болісно кривиться і хапається за серце.)

Альбіна

(в тривозі кидається до неї)

Дай, Мартіане,

прошу тебе. Ось зараз, зараз, доню!

Мартіан іде в таблін і виносить звідти календар – мармуровий кубик з написаним на ньому календарним текстом у три стовпці на кожному боці.

Люцілла

(переглянувши одну шпальту)

Так, правда, день Венери… Слава богу!

(Заспокоєна, одхиляється на подушки, але зараз же знов тривожиться і починає щось шукати.)

Де, мамо, булла?

Альбіна

(виймає з мішечка, що коло пояса, невеличкий медальйон на стрічечці)

Ось.

(Хоче знов сховати.)

Люцілла

Ні, дай сюди,

ти ще загубиш.

(Бере буллу і чіпляє собі на шию.)

Мартіан

Що ж таке в тій буллі?

Люцілла

Так, камінець – «гадюче око» зветься –

жрець Ескулапа дав у Сіракузах,

там мама в храм ходила.

Мартіан

(до Альбіни)

Правда, сестро?

Альбіна

(непомітно для Люцілли зробила знак Мартіанові, що ні.)

Та мусила вже… Що ж ти з нею зробиш?

Люцілла

А в храм Лібітіни ми вдвох підем,

як відпочину. Мама от не хоче,

а там на кораблі казала жінка,

що просто як рукою здійме слабість.

Мартіан

Ти в мене й так поправишся, Люцілло.

Альбіна

Отеє ж я й привезла її до тебе

на поправку. Єгипетська весна

їй завжди шкодить: той гарячий вітер –

то чисте пекло.

Люцілла

Тут як у раю –

так легко дихати…

(Глибоко дише, втішно усміхаючись.)

Альбіна

(теж усміхається)

От бачиш, доню, –

казала ж я, що добре в дядька буде!

Мім приходить, бачить, що сонячний дзиґар вже весь покритий тінню, і здіймав клевця, щоб ударити в дошку, але Мартіан робить йому знак, що не треба, і показує рукою на браму. Мім, покинувши клевця, відчиняє хвіртку, торкає воротаря і показує йому на бічний прохід у дворі; той увіходить у двір, зачиняє хвіртку, засуває важким засувом браму і йде собі праворуч через двір у бічний прохід. Мім вертається і наливає кухликом воду в клепсидру.

Люцілла

(тривожно мацає в себе на грудях і шукає навколо. З одчаєм.)

Ой мамо, лихо! Я згубила рибку!

[Рибка – відома первохристиянська емблема; вона повстала з сього: грецьке слово ιχτοσ (риба) складається з початкових літер грецьких слів, що означають – «Ісус Христос, син божий, спаситель».]

Альбіна

Як, донечко? Вона ж була на шиї.

Люцілла

Шнурочок, певне, перервався…

(Ламле руки і здіймає їх угору.)

Боже!

Прости мене! Прости!.. Ой мамо, мамо!

Навіщо я тебе в той храм послала!

Господь прогнівався за Ескулапа

і рибку одібрав, бо він не хоче,

щоб я, нечиста, знак Христовий мала.

Ох, мамочко, тепер же я умру!..

Ой, нащо ж ти пішла до Ескулапа!..

Альбіна безпомічно дивиться на Мартіана.

Мартіан

(нишком до Альбіни)

Скажи, що не ходила.

Альбіна

(так само, хитаючи головою)

Гірше буде.

Люцілла

(раптом завважає у міма в руках свою рибку. Радісно)

Дай, дай сюди! Ти де її знайшов?

Мім не рушиться, спокійно роздивляючи майстерно зроблену рибку.

Дай. То моя!

(До Мартіана роздражнено.)

Чому се він не слуха?

Він варвар теж?

Мартіан

Ні, він глухонімий.

(Бере од міма рибку і подає Люціллі, вона втішно притискає рибку до серця і цілує її.)

Люцілла

(глянувши на міма)

То він страшний!

Мартіан

Ні, чим же він страшний?

Він добрий і покірливий, він буде

тебе носити на руках, як схочеш.

(На мигах питає міма, чи буде він носити Люціллу на руках. Мім потакує головою і всміхається привітно Люціллі. Вона теж усміхається.)

Люцілла

(до Мартіана)

Звели йому, щоб відчинив ворота.

Здається, з сього боку видко море, –

я подивлюсь.

Мартіан

Там вулиця, дитинко;

там ходять люди, будуть заглядати.

Люцілла

(злякано)

А ти боїшся? Певне, тута люди

камінням кидають у християн?

(До матері.)

Щоб ти мені ніколи не ходила

на вулицю! І в церкву не пущу.

І щоб ніякі люди не ховались

у нас в кімнаті! Чуєш? Я не хочу!

А то заслабну гірше та й умру.

Альбіна

Нехай господь боронить! Не тривожся.

Куди ж я тут піду? Кого сховаю?

Я ж незнайома тут ні з ким.

Люцілла

У церкві

пізнаєшся одразу з усіма.

(До Мартіана нервово, дедалі все більше бентежачись)

Ти, дядечку, не знаєш… то давно ще,

як я була маленька… все мій татко

ходив до церкви та й ходив… І люди

у нас ховалися… А раз… вночі…

прийшла сторожа, тих людей забрала…

І татка з ними… І в темницю татка

замкнули… мучили… пекли залізом…

а потім… до стовпа його прибили

і… і…

(Задихається, хапається за груди, стогне)

Альбіна

(кидається до неї)

Люціллочко!

Люцілла

Води! Води!

Мім по знаку Мартіана подає їй води.

Люцілла

(напившись і полежавши тихо, до матері)

То ти не підеш?

Альбіна

Не піду, дитинко,

нікуди не піду, з тобою буду.

Люцілла

А люди? Може, дядько їх ховає?

Мартіан

Ні, в мене не ховається ніхто.

І ти не бійся, нас ніхто не займе.

Мене тут поважають.

Люцілла

(зітхає з полегкістю)

О, се добре!

(Закриває очі.)

Якби хоч рік пожити так спокійно, –

я б видужала, мамо.

Мартіан

Дай-то, боже!

Не рік живи, а хоч і до заміжжя.

Люцілла

Який ти добрий, дядечку… Щаслива

Аврелія! У неї татко є…

(В голосі її бринять сльози.)

Альбіна

(до Мартіана)

Дозволиш занести її в кімнату?

Вже вечоріє.

Мартіан

Певна річ. Там досі

прибрали вже й вечерю зготували.

Ви будете вечеряти в кімнаті

чи у триклінії?

Альбіна

Вже ж там, де ти.

Мартіан

Я не вечеряю. А ще до того

роботу наглу маю. Ось я зараз

скажу, щоб занесли Люціллу.

Люцілла

Ні!

Сама піду.

Альбіна

Тобі ж се трудно, доню.

Люцілла

Сама піду! Бо се поганий знак,

щоб на руках несли в нову домівку.

Альбіна

Се хто ж тобі сказав?

Люцілла

Сама я знаю,

бо так уносять тільки в шлюбну хату

або в гробницю.

Альбіна

Бог з тобою, люба!

Мартіан

Як ти вже віриш в тії забобони,

то думай, що якраз ти вийдеш заміж,

гостюючи у мене.

Люцілла

Ні, не те.

Бо в християн не вносять в шлюбну хату,

то тільки в ідолян, – я ж християнка.

Мартіан

То не повинна вірить в забобони.

Люцілла

(уперто)

Я все-таки сама піду.

(Вилазить з лектики, Альбіна їй помагає. Вилізши і зробивши кілька кроків, Люцілла спиняється і скрикує.)

Ой боже!

Альбіна

Що? що тобі?

Люцілла

А нащо ж я далася

внести у браму?

(Стогне і хлипає.)

Альбіна

То ж нічого, доню,

то ж тільки в перистиль, у двір, не в хату.

Люцілла

(спокійніше, але неймовірно)

Ти справді так гадаєш?

Альбіна

Вжеж, єдина!

І не гадаю, а напевне знаю:

в Єгипті зветься домом все обійстя,

а тута перистиль – то ще не дім.

(Виводить дочку, стиха розважаючи, бічним проходом у дальші кімнати.)

Мартіан, провівши Альбіну і Люціллу, зараз вертається і дає мімові на мигах розпорядок, щоб подав гостям вечерю, а сам іде у таблін працювати, але, завваживши, що там уже не видко, а в лампі нема олії, виходить знов у перистиль. Поки мім вештається через перистиль, носячи вечерю гостям з кухні в дальші кімнати, Мартіан в ті хвилини, коли зостається сам, заходить в кімнати своїх дітей; з Авреліїної кімнати виносить стрічку і квітку лілеї, з Валентової якісь таблички, несе їх, прикриваючи тогою, і ховає в табліні в скриньку.

Альбіна

(підходить до завіси в табліні. В руках у неї мисочка з якоюсь стравою і чарка з вином)

Я заважаю, Мартіане? Вибач,

я на хвилинку. Чи нема у тебе

з алое ліків?

Мартіан

Та, здається, єсть.

Нехай запалять світло – пошукаю.

Виходить і, перейнявши міма, показує йому, щоб засвітив світло. Той приносить олію, наливає в лампу Мартіанову і в ліхтарню коло клепсидри, потім приносить запалену скіпку і засвічує світло табліні і в перистилі. Мартіан з Альбіною тим часом розмовляють.

Мартіан

(угледівши в Альбіни страву й вино)

Се що? Ти принесла мені вечерю?

Альбіна

(ніяково, поставивши принесене на лавку)

Та… се Люцілла конче напосілась,

щоб я твоїм пенатам віднесла.

Мартіан

Я ж не держу ні олтаря, ні статуй.

Альбіна

Я їй казала те – не хоче слухать.

«Ти, каже, тільки в атріум постав, –

вони вже знайдуть».

Мартіан

Як то сумно, сестро!

Твоя і Фестова дочка шанує

не бога справжнього, а ті привиддя!

Альбіна

Вона шанує бога і боїться,

але у неї страх, ні, просто жах

перед усім, що їй здається грізним

чи таємним… Се – лихо, Мартіане,

палюча, люта рана в мене в серці,

те марновірство! Але що ж я вдію?

Ти ж бачив сам… Є матері, що можуть

самі своїх дітей на смерть віддати

за віру, але я… Ти, Мартіане,

либонь, мене осудиш?

Мартіан

Ні, Альбіно,

я не суджу нікого.

Альбіна

Їм вже легше,

тим матерям, – їх діти раз конають,

раз терплять муку, а моя – щоденно…

Мартіан

І відколи ж се так?

Альбіна

Від смерті Феста.

Сім літ уже караємось отак.

Вона-то й народилась дуже квола,

бо я тоді таке життя тривожне

провадила… Мені здається часом,

що я таки проти Люцілли винна, –

я кидала те хворе немовлятко

для служби вірі, я його труїла

своїм перегорілим молоком.

Ой, я її струїла ще в утробі

своєю кров’ю, що горіла палом

надземних поривань!.. Але вже потім,

як батько їй умер, сконавши в муках,

мені здалося – господи, прости! –

що вже моя родина заплатила

кривавий довг. Я більше не могла

те сиротятко мучити… Ой брате!

Не думай тільки, що душа моя

на тому заспокоїлась, ой, де ж там!

Моя душа в довічную неволю

попалася, але, на жаль, не вмерла…

Мартіан

Чому «в довічну»? Ти ще можеш, сестро,

дістатися на волю.

Альбіна

Як умру?

Мартіан

Та ні, ще тут, на сьому світі.

Альбіна

Брате,

як можеш ти мене сим потішати?

Я маю прагнути дитині смерті?!

Мартіан

Не смерті, лиш одужання. Люцілла

одужає, за когось піде заміж,

а ти сама тоді знов будеш вільна.

Альбіна тяжко зітхає, безнадійно махнувши рукою.

Альбіна

Дай боже, Мартіане, щоб ніколи

ти не зазнав такого лиха з дітьми!..

Мартіан

(глухо)

Я, може, гірше знаю.

Альбіна

Що ти кажеш?!

Мартіан

Ти для дитини занедбала віру,

я ж – навпаки.

Альбіна

Ти видалив дітей

за ідолянство з дому?

Мартіан

Християни

у мене діти, але тяжко їм

в такому домі, де не тяжко жити

хіба глухонімому.

Альбіна

Не збагну я…

Мартіан

Ти можеш обіцяти з легким серцем

своїй дочці до церкви не ходити,

поки ви тут гостюєте, бо й сам я

до церкви не ходжу.

Альбіна

Ти відречений?!

Мартіан

Ні, гірше – потайний. І так я мушу.

Така громадська воля. Сих кайданів

душа моя не скине, поки в тілі.

Мовчання. Альбіна стискає братові руку.

Голос Люцілли

(здалека)

Ну, мамо! де ти?

Альбіна

(відзивається)

Зараз, зараз, доню!

(Заспішившись.)

Дай ліки, Мартіане, я піду.

Мартіан виносить з табліну слоїчок. Альбіна бере і йде до дочки, Мартіан віддав мімові страву й вино, що принесла Альбіна, і дає знак винести геть. Мім виходить.

Повна тиша. В перистилі світло з ліхтарні вже бореться з темрявою, що напливає з кутків. В табліні Мартіан сидить, похилившись над працею. Раптом чутно наглий тривожний стукіт у браму. Мартіан зривається і біжить до брами.

Мартіан

(ще на ході)

Хто там?

Голос за брамою

Се я – Ардент… сховай мене!

Мартіан одсуває кватирку в хвіртці. Крізь кватирку, при мінливій смузі світла з ліхтарні, видко бліде, спотворене, скривавлене обличчя Ардента.

Мартіан

Що сталося?

Ардент

Я статую розбив.

Мартіан сплескує руками.

Вони побачили… женуться… пробі,

сховай мене!

Мартіан

Не можу я. Не смію.

Тут лікар близько, забіжи до нього, –

йому се безпечніше, та й тобі.

Ардент

Я не дійду… Я весь зіходжу кров’ю…

побитий… скаменований… На бога!

Рятуй мене! Згадай Христові рани!

Мартіан

Не смію, сину.

Ардент

Так я син тобі!

Мій батько доручив мене…

(Спиняється, прислухається, здалека чутно рев юрби і тупотіння її ніг.)

Ой, швидше

пусти мене!

Констанцій

(вибігає з своєї кімнати, що зараз коло брами)

Патроне, я сховаю

Ардента в себе в хаті.

Мартіан

Ні, не можна.

Твоя кімната в мене в домі.

Констанцій

Пробі!

Патроне, він сконає під порогом!

Пущу його! Дивитися несила!

Вони ж його уб’ють, розірвуть, стопчуть!

Мартіан мовчки удержує його за руку, щоб не відсував засуви, Констанцій силкується визволити руку, пориваючись до брами.

Ардент

Пусти мене!

Мартіан

Не можу я пустити.

Ардент

Господь тебе не пустить в царство боже!

Будь проклятий! Пілат!!

(Зникає з кватирки. Рев юрби ближчає.)

Мартіан

(випускає Констанція)

Арденте! Сину!

(Береться сам до засува, щоб відчиняти, але сильний стукіт скількох кулаків у браму вражає його і він спиняється.)

Мартіан

(тремтячим голосом)

Хто стукає?

Скілька голосів

Сторожа і народ!

Мартіан

(намагаючись опанувати собою)

Чого вам треба?

Один грубий голос

Ти сховав злочинця!

Мартіан

Якого?

Той самий голос

Сам ти знаєш! Одчиняй!

Альбіна

(вибігає)

Що тут таке?

Мартіан

Йди, сестро, до Люцілли,

я, може, якось одверну біду.

Альбіна виходить.

Мартіан

(вже твердо)

Не мушу я нікому відчиняти,

крім слуг закону.

Голос

То пусти сторожу.

Мартіан

А хто мені запевнить, що юрба

не набіжить у дім?

Голос

Центуріон

міських вігілів.

Мартіан

Ти?

Голос

Так, я.

(Той же голос промовляє до юрби.)

Гей, люди!

Не йдіть за нами. Краще пошукайте,

чи не побіг він вулицею далі.

(Згодом до Мартіана.)

Тепер безпечно відчиняй.

Мартіан одчиняє. Сторожа входить у перистиль, попереду центуріон.

Мартіан

(до центуріона)

Прошу вас,

без галасу чиніть повинність вашу, –

у мене в хаті хворі.

Сторожа розходиться по кімнатах навколо перистиля, обшукує таблін, заходить ліворуч в помешкання для рабів і з лівого проходу виводить міма й воротаря. Інші вігіли задержують Констанція.

Центуріон

(показуючи на задержаних)

Мартіане!

Се хто такі?

Мартіан

Сі два – мої раби,

а се – мій писар.

Центуріон

(до сторожі)

З їх ніхто не схожий

з утікачем?

Дехто з сторожі

Та де ж там! – той побитий,

весь у крові, та й постать в нього інша.

Центуріон махає сторожі рукою, зловлених випускають. Центуріон подається до проходу праворуч, Мартіан його переймає.

Мартіан

Я вас просив би лиш в одну кімнату

не входити, бо саме там недужа.

Центуріон

Ну, знаєм тих недужих!

(До сторожі.)

Скрізь шукайте!

Сторожа йде в прохід, одтіснивши Мартіана набік, так що той не встигає пробитись наперед.

За хвилину чутно проникливий крик. Люцілла в білій нічній туніці з широкими рукавами вибігає в перистиль, за нею стривожена Альбіна. Мартіан поспішає за ними.

Альбіна

Куди ти, доненько?

Люцілла

(метушиться)

Де нам сховатись?

(Натрапляє на лектику і влазить туди.)

Ховайся, мамо! Лізь сюди, до мене!

Альбіна

Та нащо ж?

Люцілла

Забере тебе сторожа!

Альбіна

То не сторожа… то…

(Стиха до брата.)

Ой Мартіане,

що їй сказати?

Мартіан

То… до сина гості…

легіонери…

Люцілла

(здавленим голосом)

Ні! Неправда! Ні!

Чутно брязкіт зброї, сторожа вертається в перистиль. Люцілла поспішно засувається завісами.

Центуріон

А тут ви скрізь шукали?

Один вігіл

Скрізь.

Люцілла видає глухий стогін. Центуріон підбігає до лектики.

Центуріон

А хто тут?

Альбіна

(хапає його за руки)

Молю! благаю! не дивись!

Центуріон

Я мушу.

(Розсуває завіси і заглядає в лектику. Люцілла з хрипким криком підводиться і зараз же падає зомліла.)

Центуріон

(до Альбіни, трохи збентежений)

Прости, матроно, я не знав…

У браму знов стукають.

Голос за брамою

Стороже!

Знайшли його! знайшли! Ось тут він! тута!

Центуріон

(до Мартіана, ввічливо)

Пробач нам, пане, за таку турботу,

але ж ти знаєш, ми повинні.

Мартіан мовчить. Центуріон дає знак сторожі і виходить укупі з нею за браму.

Альбіна

(що заходжувалась тим часом коло Люцілли, скрикує)

Боже!

Вона холоне!

Мартіан

(нахилився і собі до Люцілли, здригнувся і швидко одвів Альбінині руки від Люцілли)

Ні, сестричко, ні…

вона зомліла…

(Робить знак рабам, вони виносять лектику з Люціллою праворуч.)

Альбіна

(б’ється у нього в руках)

Ой, пусти, пусти!

Мартіан

Та я ж іду, я, сестро, йду з тобою.

Виходять праворуч. Раби вертаються, воротар виходить ліворуч, мім лишається в перистилі.

Згодом чутно тяжкі ридання Альбіни.

Мартіан виходить і стукає в двері до Констанці я, той виходить з кімнати.

Мартіан

Прошу тебе, заклич яких сусідок, –

не можна ж так її лишити з трупом.

Констанцій

Невже твоя небога вмерла?!

Мартіан

Так.

Констанцій

Спокій її душі… Іду, патроне.

(Виходить.)

Мартіан іде до Альбіни. Мім тим часом спокійно поправляє світло в табліні і в перистилі, поглядає на клепсидру, зарівнює коло неї розтоптаний та зритий ногами пісок. Констанцій проводить двох жінок через перистиль у правий прохід, щось їм пошепки говорячи на ході; вони смутно похитують головами і зітхають. Провівши жінок, Констанцій вертається в свою кімнату.

Мартіан

(проводить Альбіну попід руки і садовить її на лавку далі од світла.)

Сядь тут, сестричко. Матері не слід

дивитися на ту сумну роботу.

Альбіна плаче у нього на плечі.

Альбіна

(спиняючи плач)

Вона казала правду…

(Знов плаче.)

Мартіан

(тихо)

Що?

Альбіна

Навіщо

внесли ми на руках її в сей дім!

(Плаче дужче.)

Мартіан

Не треба думати такого, сестро.

Се божа воля.

Альбіна

Правда, Мартіане,

господь мене карає по заслузі,

бо я відступниця! Раба лінива!

Мартіан

Господь наш милосердний. Се не кара.

Се він свою дитину заспокоїв,

він дав спочити їй від мук тяжких.

Альбіна

(після моменту стишення знов вибухнула плачем)

Ой доненько! А за що ж ти мене

скарала так?

(Раптом уриває, одхиляється від Мартіана, бере його за руку і шепоче.)

Ох, як вона уміла

думки читати… щонайтаємніші…

Вона сказала раз: «Ти ненавидиш

свою любов до мене…»

(Зсунула брови і затопилася в тяжкій задумі.)

Мартіан

Не воруш

тих спогадів. Господь тебе покликав

знов до роботи, – будь покірна. Йди.

Альбіна

(не зміняючи виразу)

Куди?

Мартіан

Туди, де працювала з мужем.

Там будеш між братами.

Альбіна

(притомніше)

Ти мій брат,

а ти мене від себе одсилаєш.

Не приймуть і вони, зрадлива, скажуть.

Мартіан

Ні, сестро, каменя не кине в тебе,

хто має серце.

(Тихо і проймаюче смутно.)

Я ж не можу більше

заковувать в кайдани рідні душі.

Я мушу бути сам. Таким, як я,

не можна мати кревної родини,

не можна й другом називать нікого.

Ти мусиш так заїхати далеко,

щоб тінь моя тебе не доступила,

і там ходи не в темряві, а в світлі.

Альбіна

(знов плаче)

А як же я Люціллоньку покину?

Хто буде доглядать її могили?

Мартіан

Родину мертву я приймати смію

в свою оселю, і твоя дитина

в садочку в мене буде спочивати.

Я досі не садив квіток – для неї

зрощу їх цілий гай.

Альбіна

(з риданням падає йому в обійми)

Спасибі, брате!..

Мім підходить до клепсидри, придивляється до неї і починає голосно калатати в дошку клевцем.

Альбіна

(кинулась)

Що се таке?

Мартіан

Се мім свій обов’язок

сповняє – знак дає, що спати час.

Альбіна

(встає)

Тобі спочити треба.

Мартіан

Ні, я буду

до рана працювати.

Альбіна

Я піду…

Піду… востаннє надивлюсь на доню…

Ой доненько! Яка мені гірка

без тебе воля!

(Виходить плачучи)

Мартіан

(підходить до дверей кімнати Констанція)

Ти іще не спиш,

Констанцію?

Констанцій

(виходить)

Невже я міг би спати

після такого?

Мартіан

То ходи до мене.

Нам треба сюю ніч попрацювати.

Констанцій

Ти можеш працювати?

Мартіан

Я повинен.

Ідуть в таблін, Констанцій попереду, сідає до стола, наготовляє таблички.

Констанцій

Боюся, що писатиму погано, –

рука тремтить.

Мартіан

Дарма. Я розберу.

Я потім все одно скажу інакше,

а се лиш так, для прояснення думки.

Так легше думати.

(Сідає в крісло.)

Констанцій

(підводить голову і скрикує)

Патроне! пробі!

та ти ж зовсім посивів!

Мартіан

Се не важно.

Ну, я проказую.

(Диктує.)

Констанцій пише.

«Шановні судді !

Я вас прошу розважити спокійно,

з холодний розмислом, сю просту справу, –

вона прозора буде, мов кришталь,

коли її не затемнить дихання

якої пристрасті. Кришталь найкраще

нам роздивлятись при холоднім світлі…»

Констанцій

(випускає стиля з рук)

Прости… не можу…

Мартіан

Дай. Я сам скінчу.

(Бере до себе табличку й стиля і пише помалу, але твердою рукою.)

24.11.1911


Примітки

Феральний – поминальний.

Лібітіна – богиня смерті і похоронів у стародавніх римлян.

Трикліній – у стародавніх римлян обідній стіл, оточений трьома ложами; приміщення з таким столом, їдальня.

Пенати – у давньоримській міфології боги – покровителі дому, родини, іноді батьківщини.

Атріум – у давньоримських будинках приміщення з верхнім освітленням, де приймали гостей.