29.09.1894 р. До М. П. Драгоманова
| Софія | 29.ІХ |
Дорогий дядьку!
Простіть, що я не зараз зібралась відповісти на Ваш лист. Я хотіла перше подумати над ним добре, він завдав роботи моїй голові, дарма, що такий коротенький. Найбільше правди є в тих Ваших словах, де Ви говорите про авторство, що хапає кленовий листочок, не питаючи, звідки він і до чого. Правда і те, що мій переклад поганий. Євангеліє я стараюсь краще і точніше перекладати, хоч се і дуже трудно, бо, на мою думку, Верн досить тяжко пише, а окрім того, я не звикла перекладать небелетристики. За тісність і бідність мови я приймаю вину цілком на себе (так що кажіть краще не «ви», а «ти»), се у мене мова вийшла така через реакцію против новітньої галицько-укр[аїнської] мови наукової, так пересипаної неологізмами і чужими словами та зворотами, мені се так чогось збридло, що я навіть впала в другу крайність, і Ви можете мене за се лаяти, але других вилайте вже краще не за бідність мови, а за її багатство (часто легко здобуте).
«Знатних іностранців» я запевне перекладати буду, я і раніш їх не цуралась, – тільки не можу обіцяти, що на сьому скінчу всі мої заходи, бо моя така натура, що я мушу від часу до часу щось писати і не можу навіть добре собі самій об’яснить, навіщо я часом пишу, одно тільки можу сказати, і прошу Вас вірити сьому, що я роблю се не для «помпадурства у Львові». Я довго думала над сею Вашою фразою і примірювала її до себе, але, здається мені, вона до мене не прийшлась. Кажу Вам по щирості, що все моє досьогочасне писання я вважала за роботу, в той час як писала його, і тільки через те давала його на люди; може бути, що ся робота пропала марне, звісно, се мені жаль і ніяке «помпадурство» мене не потішить, коли се так, – ну, що ж, приймемось з другого кінця, може, таки що-небудь вийде, в 23 роки ще можна починати спочатку.
Погано було те, що досі ніхто зо мною не говорив так, як Ви, критика моїх знайомих і рідних оберталась більше на мову, стиль і т. п., а ніхто не хотів чи не міг взяти діла в корінь. Я Вам, здається, казала колись, що дивуюсь, як у мене не розвилась манія грандіоза, – де ж, з 10 літ попасти в поети! Я справді думаю так, але разом з тим думаю, що вона таки не розвилась.
Досить сього філософствування. Не сердьтесь за «Evangiles», я його кінчу, і до «Народу» воно тричі буде готове. Я не знала, що його треба в «Ж[иття] і сл[ово]», а думала, що воно піде в «Нар[од]», коли скінчиться Біблія, і через те не спішила. Верна я покинула, «Histoire sainte» давно. «Раденького» через те не посилала, що думаю – краще його вкупі поправляти, я ним недовольна, якось виходить fade, певне, не вмію я таких речей писати, а до того мені сей genre чогось хірургію нагадує. Врешті, побачимо, може, се ще не так погано, як мені здається. Ну, до побачення! Цілую Вас і Zogo, бажаю йому «в науках преіспъянія».
Ваша Леся
Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 263 – 265.
Лист вперше надруковано у книзі: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 279 – 280, з оригіналу в рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ рукопису Г.Лазаревського. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.
Друкується вперше за рукописною копією (ф. 2, № 1548, с. 15 – 16).
Автограф не відомий.
«Знатних іностранців» я запевне перекладати буду – я думаю, Леся Українка мала намір перекласти заключний розділ циклу М.Є.Салтикова-Щедріна «Помпадуры и помпадурши», який зветься « (1874).