Початкова сторінка

Леся Українка

Енциклопедія життя і творчості

?

1.09.1894 р. До М. I. Павлика

Владая 20/VIII 94 Владая

Шановний друже!

Не смійтесь, що починаю листа на папері такого формату, наче манускрипт учений збираюсь писати, се того, що я тут на селі вибилась з паперу комільфотного і видираю картки з того зшитка, де мої переклади. Врешті, се, може, й справді вийде манускрипт. Треба писати тепер, поки час, а вже з Росії всяк знає, яке листування.

Так оце Ви накладаєте на мене обов’язки – я б сказала, що з Вас егоїстичний друг, але ж я знаю, що не для себе, власне, вимагаєте Ви моєї роботи. Роботу свою я Вам обіцяю, але ручити можу тільки за себе, за других дає не можу, бо страшно мимоволі зламати слово. Адже, напр[иклад], оці переклади Верна, що Ви друкуєте тепер, були взяті моїми товаришами мені б то для помочі (перші картки французького тексту), а поміч скінчилась тим, що загубили мені й самий оригінал, переклад же я зробила сама від початку до кінця. Мораль з сього: «Не надейтеся ни на князя, ни на сыны человеческие…»

Так, отже, щодо роботи моїх товаришів для Вас я можу тільки сказати: постараюсь, але не ручу. Моя ж робота від мене залежить, і вона, певне, буде, коли її треба. Не сумуйте, що не можете мені служити, – мені треба дружби, а не служби, для мене досить, коли мої друзі згадують мене добрими словами та вірять мені. Врешті, Вам і Arb[eitgeber-y], як другам мого дядька, я ще готова сама на всякі послуги. Для Arb[eitgeber-a] я навіть зробила одну дуже для мене велику жертву (колись, може, розкажу Вам про се), і хоч вона мені тяжко прийшлась, але я б не взяла її назад, якби й можна, від нього ж мені ніколи не спаде на думку вимагати собі якої б не було заплати, і Ви знаєте, чому се так.

Я рада Вашим звісткам про A[rbeit]g[eber]’a, a надто про фонд. Сподіваюсь, що і з «Хліборобом» діло вигорить. Я маю дати «Н[ародові]» 200 p., коли хочете, тепер пришлю їх, а ні, то передам при зобаченні. Ідея святкувати юбілей в Коломиї мені подобається, тільки чи не зададуть Вам за се? Глядіть лиш! Не кличте тільки дядька на юбілей, бо якби він і приїхав, то не гаразд би зробив. Він, запевне, пише Вам про своє здоров’я, воно далеко не таке, як би слід, надто мені сумно, що йому почала боліти права рука. Але, може, се через те, що там все дощі йдуть, то, може, ся вільгость шкодить, а як погода поправиться, то й здоров’я краще стане.

Страх як мені хочеться, щоб вони вже верталися з Парижа, хоч їм там і добре. Се егоїстичне бажання, але що ж – така вже я! Коли б мені не своя родина на Україні та не деякі симпатії і обов’язки, я б тута зосталась на безрік. Але мені в кінці октября або в початку ноября треба звідси рушати, бо далі зоставатись трудно через паспорт – півроку мине 14 ноября, як я за границею. Певна річ, я спішитись з виїздом не буду, а тепер то мені й думати про нього не хочеться. Далебі, не знаю, як я знайду силу, щоб виїхати. Ну, якось-то буде!

А тепер от на тім тижні я вертаю з села в Софію і там буду собі писати і гребтись в дядьковій бібліотеці, що віддана мені на мешкання, – кращого помешкання для мене не могли видумать! Здумайте собі – чотири стіни книжок, та ще яких! Врешті, Ви знаєте сю бібліотеку. Про Верна для дітей ми з дядьком вже говорили – гаразд, я його перекладатиму. Говорили ми з ним чимало і про всякі інші ветхо- і новозавітні релігійні речі; єсть, бачте, у мене великий план… «Впрочем, ничего, ничего, молчание…» Мені ще для сього треба читати й читати, вчитись та вчитись, а там – побачимо.

Коли б тільки я зробила все те, що хотіла! Аже ж і я лінтяйка й недбайло, як сливе всі ми, українці. Але чекайте, може, й з нас будуть люди. Тепер тут, у Владаї, я більш того що байдикую або Ренана читаю, тут писати не випадає, бо все треба то над водою сидіти, то в воду йти, то по горах блукати, а там, дивись, то втомишся, то світла, паперу чи ще чого бракує, та отак час і марнується. Але я завжди так проводжу літо і се, може, мене найбільш на світі держить, принаймні дає великий запас на зиму, що завжди для мене тяжка. Врешті, невважаючи на добре життя тут, я чогось гірше маюсь сього літа, ніж торік і позаторік. Я якось хронічно втомлена, немов після тяжкої роботи, і через те не можу ні ходити, ні робити нічого як слід.

Се мені було в Києві дещо таке, що трошки мене підломило фізично й морально і, видно, далось мені дорожче, ніж я думала. Але се нічого, мине. Я все-таки оптимістка тепер, хоч нехай там що. Все ж і з моєю втомою і з моїми хворобами перелізла я через три границі скоріш, ніж ті люди, що їм, здається, нічого не бракує, то ще, значить, можна жити. Мені здається, що я «не своєю силою» стільки всяких світів з’їздила. Ви ж знаєте, що я сливе увесь вік вештаюсь з місця на місце і так навіть вже привикла, що як літо, то вже треба кудись їхати. Тепер як буду вертатись, то поїду по Дунаю вгору, а там чи через Пешт, чи як інше подамся на Буковину (хочу побачити Карпати і людей буковинських), а там через Чернівці до Вас, потім до Львова, а там уже й на Україну (своєю чи не своєю силою, не знаю). Якби мені нікого й нічого не було в Австрії, то я б черкнула додому аж через Цареград та ще б і турків побачила, але се не випадає ще й через те, що сумно самій посеред Туреччини вештатись, все-таки то варварська сторона, що не кажи.

От чого б я дуже хотіла, то се, якби можна, забрати Раду з собою в гості до нас, та страшно її брати, коли б ще чого прикрого не сталось. Воно, бідненьке, скучає тут серед сеї болгарщини (жінки тут, а надто дівчата, таки справді прескучний народ). Бути в Болгарії жінкою – се не дуже-то цікава доля, я б принаймні не хотіла. Коли я кажу, що зосталась би тут на безрік, то Ви ж знаєте, які тому причини, а так, незалежно від сього, я нізащо не хотіла б тут жити. В Росії хоч біда й лихо, та хоч людей добрих багато і товариство тебе за людину, а не за мавпу вважає, а тут, хто не має доброї сім’ї, як-от Ліда, то чисто хоч об стіну головою бийся.

Та, врешті, в Галичині теж трошки до сього подібне життя (я говорю про життя жінок, наскільки про нього чула). Жінкою тут погано бути, а дівчиною ще гірше, якби тут почати так жити, як живуть всі мої знайомі дівчата, то можна б стати притчею во язицех. Я вже й так два скандали зробила: пішла сама з Радою в театр (дві дівчини самі!), а потім ще й на вибори ходила дивитись, аж у самий виборчий двір залізла – сим я вже й Ліду і її чоловіка перелякала! Я вже не споминаю про те, що я й тут не покинула звичайки «просторікувати», а се, певне, тутешнім панам і паничам зовсім скандальним здається.

Так от я хотіла б показати Раді наші товариські звичаї та й взагалі нас всіх, та що ж: рада душа в рай, та гріхи не пускають. Рада просила написати Вам, що вона Вас не забула і що пам’ятає, як Ви ходили з нею по Женеві і було казали на її просьбу купити їй petit pain: «Добре, Радочко, куплю, коли захочеш», а вона відповіла: «Я уже похотіла, купуйте».

Ой боже мій! Ну, як не сором мені писати такі листи? Простіть, кінчаю. Рукопись посилаю, вона вже цілий тиждень лежить готова, та ні з ким було відправити – тут сторона дика. Через тиждень буду в Софії і тоді відправка листів буде від мене залежати. Бувайте здорові, друже мій! Сподіваюсь, що Ви подужали.

Л. У.

P. S. Як не сором було Франкові писати свій «поклик»?!


Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 251 – 255.

Лист до М.І.Павлика, 1894 р.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 151 – 153.

Подається за автографом (ф. 101, № 320).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 268 – 270. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Так оце Ви накладаєте на мене обов’язки – М. Павлик просив Лесю Українку, щоб вона підтримувала журнал «Народ» своїм співробітництвом та залучала до участі в ньому українських письменників.

Не кличте тільки дядька на юбілей – Леся Українка оберігала хворого М. Драгоманова від хвилювань.

На тім тижні – Цей лист писано в суботу.

Про Верна для дітей – Йдеться про «Біблію для дітей» Моріса Верна, яку Леся Українка збиралась перекладати. Цей намір не здійснився.

«Впрочем, ничего, ничего, молчание…» – слова Поприщіна з повісті М.В.Гоголя «» (1834 р.), тому в лапках.

Як не сором було Франкові писати свій «поклик»! – Леся Українка вважала невдалим звернення до передплатників, надруковане на обкладинці журналу «Житє і слово», 1894, кн. 4.