22.12.1892 р. До М. П. Драгоманова

Любий дядьку!

Чого Ви се так на мене напались? Далебі, не по правді Ви вчинили! Я написала свій остатній лист, зовсім не запізнившись, але ми розлічили, що наші листи не застануть Вас в Парижі, отож ми. і послали їх до Софії. Се, як бачу тепер, був великий промах, але ж тільки промах, а зовсім не російщина-азіатщина, безкультурність, варварство і т. і. Мені здається, що, може, в чому іншому, а в лінощах і «нечувственності» я не повинна.

Врешті, qui s’excuse, s’accuse, і я не буду більш оправдуватись, тільки скажу, що коли Ви мене отак сварите, то «крається серденько начетверо моє», як співають в одній нашій пісні. Моя ж ти долейко темнейка! Я ж думала, що тепер, більш ніж коли, статкую, аж тут мені як на те голову намилено!

Ні, справді, я статкую тепер: половину «Шотландської легенди» написала, і всю роботу стараюсь вести якнайліпше, і про школи напишу, конечне напишу, тільки, може, трошки на свій лад. Ми з мамою пробували дещо посилати до російських журналів, і щось-то не конечне щасливо, проте се нічого, треба брати приклад з того павука, що в моїй легенді…

Простіть, що зараз не писатиму Вам щось докладнішого з поводу популярних брошур, – я б, може, й могла, але хочу дещо певніше провірити, а тоді вже напишу з більшим толком, се, я мислю, не пошкодить, що буде трошечки пізніше.

Про галицьких емігрантів я чула таке, ніби їх з осені найшло чимало до наших, волинських міст, наприклад, до Кременця, Острога, тинялися вони там цілими гуртами, шукаючи роботу та збиваючи плату нашим робітникам, бо голодному галичанинові що хто хотів, те й давав. Просили вони й землі, та в нас тепер чужим людям, надто австріякам, землі не дають. Потім багато їх полягало в шпиталях, позасідало в «участках», а деякі, кажуть, були повисилані додому. Наші юго-западні газети починають вже помалу лаяти «угнетенных русинов», що, мовляв, ми думали, ніби вони справді нещасні, пригнічені, а вони просто лінюхи та ще й мошенникуваті до того і люблять на російську кишеню надію покладати, а в кишені тій тепер не дуже-то бряжчить. Воно-то правда, що не бряжчить, а все ж таки…

Про галичан, однак, по наших газетах мало що пишуть, та й взагалі якось про все мало пишуть, а більш того, що й зовсім не пишуть. Холера притихла (хоч і не утихла), і тем до писання стало мало, але навесні, можна сподіватись, знов повернеться тая вдячна тема – про холеру.

Ви просите написати докладно про нас усіх. Се тема простора, бо [в] нас тепер чимало єсть до описання. У нас тепер живе тітка Саша з двома хлопцями, і хлопці ті учаться потроху зо мною, готуючись до «земледельческого училища», вони літами однакові з нашою Олесею (14 – 15 літ), і сеє тріо провадить життя досить веселе. Ще є у нас в гостях два чужі хлопчики, тії вже складають тріо в Микосем, або, краще сказати, квартет, бо й Дора від них не відступає. Оксаночка поділяється між тріо і квартетом, як може, хоч тримається більше при Олесі, яко людина старшого віку. Вони з Олесею учаться трохи дома, трохи в місті, а все разом виходить досить багато.

Я учу Оксаночку грати на фортепіано, бо вона має добрі вушка й лапки. Сподіваюся, що учениця багато переважить свого учителя і буде давати концерти (укупі з Зоркою). Дора все строїть плани, як вона буде приймати у себе Маусика (вона вперто назива його таки Маусиком), яку вона йому хату врядить, яке плаття вишиє «шовкове з золотими квітками» і т. і. Я теж строю плани, ще буйніші від Дориних, та не знаю, хто міцніше строїть… Миша не буде у нас на свята, а поїде до Анни Іванівни, се він дуже добре робить, а все-таки се мені смутно, бо до весни ще страх як довго ждати.

Тепер стоїть сама бридка зима з вітром, дощем та ожеледдю, дуже для мене неприємна і шкодлива, та вже нічого не враджу, – літом будемо настояще жити, а тепер як-небудь перекалатаємо. Я все-таки ще тримаюся не згірше, як на зимову пору, то навіть добре, і стараюсь триматися поради одного варшавського лікаря: «Jeść, spać i nic nie robić», остатнього пункту, однак, найменше придержуюсь, бо то вже було б занадто нудно, та й без потреби то.

У мене, як завжди, багато напочатих робот, і одна другу перебиває, але я навіть се люблю. Я все роблю замахи на всякі повісті і драми на громадські теми: але – біда моя! – я бачу, що я ще молода-дурна (Hélas! Сі два слова часто вживаються у нас як синоніми!), бо часто мене займають такі думки, що не мають нічого спільного ні з громадськими справами, ні з патріотичними думками, а проте я забуваю про економію часу і паперу і мушу записувати їх, бо вони кажуть, що хотять жити на світі. Можна подумати, що я пера з рук не випускаю, так я розхвасталась! Але ж ні, я можу писати тільки ввечері, а ще краще вночі, а сього часто робити не можна по моїй природі. От і виходить, що з мене добрий лодар, а не робітник. Тільки нащо я стільки просторікую про всякі свої справи, що, може, й не для всіх цікаві, – простіть, мені вже й так сором!

Краще почати щось іншого. Миша питався, чи Ви читали лекцію проф. Кулаковського «Христиане и римский закон» і якої Ви думки про неї? Миша передає мені всякі літературні новинки і просвіщає німецькими книжками по теорії музики тощо; се трошки тяжкувате читання, але для мене потрібне. Сам він хоч теж читає німецькі книжки, але, здається, менше, ніж посилає мені. Я думаю, що як Ви будете писати листи до мене, то буде все одно, якби Ви їх писали до нього, а для мене ще й цікавіше інший раз довший лист прочитати. Се, врешті, як Ви уважаєте.

Чи можна вже говорити про літні плани? Для мене тепер і весна, і літо стоять в тумані після того, як холера і всяка інша біда так мені перекинули цілий сей рік.

Чи буде Зоря літом в Софії? Яке, властиво, його учення в Парижі? Трохи шкода хлопця, а ще більше Вас, але ж, певне, те йому на добро вийде, бо діти завжди краще вчаться в чужих людях, ніж вдома. Раді інше діло, бо вона дівчина велика і скрізь може учитись, коли хоче, та й запевне від Вас більше навчиться, ніж від болгарської школи.

Чому Рада ніколи нам тепер не пише, пора б уже відновити знайомість! Та й дядина щось забулися за нас – гай-гай! Ліду не маю права займати, бо сама винна перед нею, хоч Ви й відплатили мені.

Цілую Вас і милу родину.

Ваша Леся

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 142 – 144.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 84 – 86.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1209). Автограф не відомий.

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 187 – 190. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

«Шотландська легенда» – пізніша назва – «Роберт Брюс, король шотландський».

В моїй легенді – Тобто в поемі «Роберт Брюс, король шотландський».

Тітка Саша з двома хлопцями – Тобто Олександра Антонівна Косач-Шимановська з синами Антоном і Павлом.

Два чужі хлопчики – Петро й Микола, діти Карташевських, відомої на Волині родини, з якою дружили Косачі. У цей час Марія Миколаївна Карташевська з двома синами гостювала у Косачів у Колодяжному.

Анна Іванівна – Судовщикова, мати Олександри Судовщикової.

Кулаковський Юліан Андрійович (1855 – 1919) – професор Київського університету, автор праць з римської історії і літератури.