15.03.1892 р. До М. П. Драгоманова

Любий мій дядьку!

Оце я отримала Вашого листа з портретом. Власне я отримала, бо мама тепер в Києві. Сподіваюся, що й мама і Ви мені вибачите моє самоуправство, але ж я, вгледівши Ваш почерк та намацавши фотографію, не в силі була згодитись чекати два тижні до маминого приїзду. А врешті, я чомусь добре знала, що там є мені лист. Спасибі Вам, що найшли-сьте час мені написати, мені, бачте, хоч короткий лист, аби від Вас. Довгостю я вже сама надолужу. Тільки я вже Вам так раджу, якщо сей лист Вам не в міру довгим здасться, то Ви його віддайте дядині, а вона Вам, може, коротше перекаже.

У мене ж така чудна натура, що я зовсім не вмію коротких листів писати, коли до кого добра, а тільки тоді пишу коротко, як треба кого вилаяти, – отоді вже «раз та гаразд!». Доконче постараюся спровадити собі книжки, що Ви радите, – спасибі за раду, – не думаю, щоб се було трудно. Шкода та шкода, що з тим «Єзекіїлем» вийшло непорозуміння, але біди ще жадної, бо у мене затримався прозаїчний переклад, то у вірш завести недовго.

Тема Ваша («Брюс») припала мені до серця, надто уступ з павуком цікавий! Здається мені, що можна буде так скласти, аби для «Дзвінка» годилось, хоча ручити за се не можна, бо у тих галичан бувають часом якісь надзвичайні погляди на самі звичайні речі. Ну, та се вже там будемо бачити, а поки що моє діло робити, ні на кого не оглядаючись, окрім Вас. Коли ж буде зроблене, то вже десь приткнемо, бо вже коли нещасливі «Pauvres gens» таки знайшли собі притулок після цілорічної блуканини, то, видно, ще моя доля не загинула.

Здається, мені і моїм писанням суджено-таки по світі блукати чимало, от і тепер моя одна повість, скінчена ще два роки тому назад, блукає по світі галицькому, то блукає, то вилежується цілими місяцями на одному місці. Зовсім так, як сам автор! А дві мої поемки то «з’їздили всю Польщу і Україну» і таки до мене вернулись – в оригіналі, а друку так і не виділи. Смішні ті наші видавці: оце смичуть за поли – давай щось нового! – а даси, то воно й зостаріється те нове, поки на світ вилізе.

Колись у нас була розмова з п. Гринев[ецьким] на тему поетів і поезії, і тоді він мені доказував, що для України ще рано на поетів чи, може, вже пізно, а доказ тому хоч би те, що їм (поетам) нігде подітись з своїми віршами, а хоч де й подінуться, то таки їх ніхто читати не буде, бо тепер не час на коштовні забавки. Я тоді завзято спорилась за raison d’être поезії, але тепер то, може, де з чим би й згодилась, хоч таки не зо всім.

Я таки й тепер думаю, що коли чиїм віршам абсолютно місця не знаходиться, то хіба се через те, що ті вірші погані, а як будуть добрі, то від того не зопсуються, що який вас полежать, коли вже тепер на них рано. А щоб для поезії тепер вже було запізно, то таки тому не вірю – невже б то ваша поезія «отцвела, не успевши расцвесть»? Бо, по-моєму, вона ще зовсім не вспіла розцвісти як слід. На мою думку, то в нас тільки тепер дехто починає вчитися версифікації, а більшість то й досі не признає її, а йде за правилами: «Не налагай оков на вдохновенье!» та «Аби душа щира!».

Я знаю одного поета, що склав собі афоризм: «Гарна рифма – погибель для ідеї!», і, треба сказати, він тримається вірно свого афоризму, вже чи по волі, чи по неволі – хто його зна. Що ж до мене, то я тільки генієві можу простить кепсько збудований вірш, та й то не завжди. Українським же поетам слід би на який час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то, може б, вони скоріше версифікації вивчались, примушені до того лірикою та перекладами, а то тепер вони найбільше надіються на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір.

Мені сердечно шкода, наприклад, молоденького поета Кримського: аже з нього, може б, могли й люди вийти, а тепер… «зануда» сама зосталась. Може, смішно читати, як я просторікую на таку тему, але що ж, коли моя зброя на мене обернеться, то тим гірше для мене, а я таки завжди так говоритиму. Впрочім, мене люди зовсім не за самий вірш лають, а за те, що я мало ідейна, чи то пак – мало тенденційна, але мені здається, що коли я буду тенденцію за волосся притягати, то всім буде чутно, як їй волос тріщатиме нещасній. А вона як схоче, то й сама до мене прийде, тоді я вже її не прожену. Та, врешті, не об мені річ.

Мене ще занадто мало лають – страшно, коли б не розбалуватись. Тільки мама часом скритикує гостріше, а Миша то смішить мене навіть своїми дифірамбами; певне, то неправда, що не можна бути пророком в рідному краю, бо, отже, можна ним бути навіть в очах рідного брата. Зате вже й я з Мишею завжди в згоді, тоді як з товаришами частенько лаятись приходиться, хоч інший раз і не рада б, бо взагалі не люблю сваритись – не моя то вдача. Правда, нам з Мишею не випадає сваритись, бо ми так рідко бачимось, що нема часу на сварку: взимі він мало вдома буває, a вліті мене лиха година по диких степах носить. Тільки вже на се літо я не на дикі степи хочу їхати, а десь інде, та боюся, що Ви порадите мені «не рипатись», а вже муситиму слухати ради. Однак я скаржуся на блуканину, а вона, як по щирій правді сказати, увійшла вже мені в кров: як настає весна, то мене у вирій тягне (тут ще винен і страх перед пропасницею весняною), тільки мені вже тепер страшно було б самій десь зоставатись, бо вже відаю, який то смак лежати на тиф серед чужих людей.

Тепер ще треба мені де об чім Вас просити. Ото Миша вже давно просив, щоб я довідалась, чи можна укінченому студентові медикові з російського університету мати місце лікаря в Болгарії, чи до того треба тримати екзамена при якому болгарському закладі, чи досить російського диплому, чи й зовсім там чужих не приймають? А якщо приймають, то на яких условіях? Се вже я б у Вані просила сії відомості.

Друга просьба досить оригінальна (краще сказати – смішна) і відноситься до Зорі та Ради. Наші діти вже мене давно нею печуть, та я все забуваюсь. Діло от в чім: якось у нас був Ваш історичний атлас «Культ Мітри» (так, здається?), діти його розглядали з великою втіхою – видно, стиль малюнків їм під смак підійшов, – і найбільш їм сподобався малюночок, де то сонце їде на колісниці все в промінні і широко усміхається; того сонця вони ніяк не можуть забути тепер просять, щоб Зоря або Рада перемалювали б теє сонце на папірець і прислали б сюди. То вже прошу, нехай би то зробили, а то мене діти з’їдять, як сонця не буде.

А от власне моя просьба: дозвольте мені заграбувати Вашого тепер присланого портрета і забрати його собі в нову хату «на вічну обладу», а то мама все збирається мені дати якого з Ваших портретів, «который получше», а тим часом ще ніякого не дала. Скоріша буде справа, як я сама візьму. Чи згода? А ні, то приїду Вас грабувати!

Любій дядині мої щирі поцілунки!

Ваша Леся

Мені здається, що Зоря найбільше подібний до сього Вашого портрета. А Маусік не знаю, до кого подібний, бо його остатній портрет видимо невдалий.

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 129 – 132.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 74 – 77.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1206).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 174 – 177. У виданні 1978 р. чомусь пропущений пост скриптум, який у нас відновлено.

з «Єзекіїлем» вийшло непорозуміння – цей переклад не зберігся ані у віршованій формі, ані у прозовій.

Тема Ваша («Брюс») припала мені до серця – М. Драгоманов у листі до Лесі Українки радив взяти героєм поетичного твору Роберта Брюса, одного з ватажків селянських повстань у Шотландії проти англійських феодалів-завойовників (1296 – 1314). Леся Українка взялася до вивчення історичних матеріалів і влітку 1893 р. закінчила поему «Роберт Брюс, король шотландський».

Моя одна повість – «Жаль».

Дві мої поемки – «Самсон» і «Місячна легенда».

Невже б то ваша поезія «отцвела, не успевши расцвесть»? – Перефразування слів із поезії М. Некрасова «» (1846): «…Отцветешь, не успевши расцвесть».

«Не налагай оков на вдохновенье!» – з вірша С. Надсона.

Кримський Агатангел Юхимович (1871 – 1942) – письменник, учений-орієнталіст, дійсний член Академії наук УРСР, тоді був поетом-початківцем.

Мітра – давнє індо-іранське божество світла і добра, пізніше – божество сонця. Тут йдеться про альбом малюнків, що розкривали культові сценки, пов’язані з вшануванням Мітри.