Значення драми «Блакитна троянда»

Петро Рулін

Цими увагами про будову п’єси й можна, здається, обмежитися. Є вона з цього погляду виразно ученицькою вправою літератора, що вперше до драматичної форми підійшов: бракує їй знання вимог сцени, що й не здасться дивницею, якщо взяти на увагу відчуженість Лесі Українки од живого, реального театру; була-бо з поетки в кращому разі тільки глядачка, не більше.

Щодо решти характерів, то не дають вони нам нічого особливо цікавого; це – шаблонні амплуа тогочасної драми – дві grandes dames; обидві безмірно люблять своїх небіжку та сина; але одна з них простіша, друга енергійніша; старий холостяк з дешевою гедоністичною філософією; ingénue comique, що ловко знаходить собі нареченого; і зрештою обов’язковий представник позитивної думки, лікар-резонер. Всі вони стоять щодо повноти освітлення якось осторонь од героїні, характер якої, незважаючи на всі нерівності, все ж більш-менш яскраво змальовано. Воно й не дивно: віддавши чималу частку себе та своїх болів героїні, уявляла собі авторка цей характер конкретніше.

І зрозуміла річ, що чекаючи поставлення своєї п’єси, найбільше боялася Леся Українка шкідливих збочень у виконанні головної ролі.

«Запевне ти будеш – писала вона матері – на репетиціях – отже прошу тебе, вмов головну актрису, хто б вона не була, щоб вона не передавала куті меду, ц. т. щоб не падала занадто в істерику, цього елемента і так не мало там у мене, а коли його підкреслити, то вийде вже зовсім несамовитий характер, до яких моя героїня вже зовсім не належить. В останніх двох діях якмога менше сліз, надто в п’ятій, мені здасться, що в такому стані люди вже не плачуть, хоть би й хотіли…» [Черв.шл. 1923. VI-VII, 188].

Була тут авторка цілковито свідома своєї п’єси: в ній дійсно багато істеричного елементу, але нічим не наближається вона тут до старої мелодраматичної маніри. І тому за непорозуміння лише можемо ми вважати думки М. Драй-Хмари, що вбачає наслідки мелодраматичної маніри в «співах і отруті», що траплялися в «Бл. тр.» [Там же, 116]. Ні те, ні друге не належить до властивих тільки мелодрамі рис. Отрута – один з найулюбленіших прийомів драми в ширшому розумінні слова; що ж до співів, то подібність до попередньої драматургії тут чисто зовнішня. У драмах побутового характеру правлять співи здебільшого за етнографічну рису, що має наблизити ввесь колорит п’єси до мальовничого боку селянського життя: у «Блакитній троянді» потрібні співи для виявлення почуттів героїні. Отже коли й співає наприкінці 1-го акту якогось жагучого мотиву героїня, то хоче тут Л.У. сказати цим те ж саме, що й Ібсен, наприклад, у хаті «ляльки», коли виявляє Нора усю муку свою в палкій тарантелі, або Чехов надзвичайно виразистим вживанням музики в своїх п’єсах [Див. М. Григорьев. Приемы сценического воздействия на зрителя в пьесах Чехова. «Горн», Издание Московского Пролеткульта. М. 1920. кн. У, 60-62].

Між іншим зауважував вплив Ібсенових «Привидів» в «Блакитній троянді» М. Драй-Хмара [Цит кн., ст. 117]. Але буде це правдивим тільки в обсязі самої теми. З технічного боку далеко їй як до Ібсена, так і до тих драматургів, що більшою чи меншою мірою символічну маніру його використали, – Метерлінка, Андреєва, почасти Чехова. Бракує її діалогові тої повнозвучності, коли прості та звичайні репліки говорять так багато глядачеві або своїм настроєм, або внутрішнім глибшим змістом. І ніяк вже не можна назвати її ученицею такого незрівнянного майстра драматичної техніки, як Ібсен. В більшості своїх п’єс не дає він компактної, зосередженої в однім місці експозиції, окремими дрібними з зверхнього погляду фактами й натяками розсипає він її по всій п’єсі. Акція в нього завжди незмінно посувається з кожною реплікою наперед, підтримуючи напружену увагу глядача. Діалог його завжди економний, але чіткий і для дійових осіб характерний. Не кажу вже тут про цілковиту вмотивованість вчинків, що їх п’єса змальовує [Див. Monly-Jacobs. Ibsens Bühnen-Technik. Dresden, 1920].

Одне, може, тільки добре використала Леся Українка з засобів нових драматургів і насамперед Ібсена: виразно діють в її задумі не тільки слово, але й інші театральні фактури. Про співи була вже мова вище; додамо тут і момент освітлення сцени. Так, темно-червоний тон убрання вітальні має дати відповідне враження – тривоги, пристрасті, палкої вдачі; наприкінці першої ж дії, відчувши в словах Ореста натяк на кохання до неї, Любов Ол. «біжить до балконових дверей, одчиняє обидві половинки, стає біля одвірка так, що її всю заливає місячне світло і заводить: «Ой, місяцю, місяченьку»… – вона вся під впливом мрій про щастя, що відчула в Орестових почуттях; але таке химерне може бути щастя її – кволої людини… І зрештою, коли дужчає кохання обох молодих людей, коли усвідомили це вони собі – «сцена весь час у червонястому світлі…»

Час проте, здається, прийти і до підсумків.

«Блакитна троянда» – не так закінчене художнє довершення, як певна, досить на ті часи смілива, спроба дати психологічну драму, першу за «Таланом» в українській драматургії. Спроба була невдала, наслідків помітних не принесла, але відповідає вона вдачі поетки: бо й тут вже намагалась показати вона, як пізніше пощастило й з «Камінним господарем», – «до чего смелость хохлацкая доводит». Леся Українка і сама розуміла, що не пощастило їй з цією п’єсою; сподіваючись наприкінці 1897 року вистави своєї п’єси, пише вона матері:

«Жаль мені, що я не можу ще раз умити свою дитину перед тим, як пускати її на позорище, боюсь, що в ній виявиться багато промахів при репетиціях. Ет, що вже про це говорити, все одно не поможе. Часами у мене з’являється якесь дуже скептичне і суворе відношення до цеї драми і мені здається тоді, що в ній більше промахів, ніж чого доброго. Дуже це гірка думка, а приходить вона мені все частіше і частіше…». [Ч. шл. 1923. VI-VII, 189]

Та й не могло воно статися інакше. Писала ці рядки Леся Українка в жовтні 1897 року, а через рік почала вона писати «У пущі», – таку далеку од «Блакитної троянди» і темою і стилем п’єсу. Виходила вона цим твором на властивий їй шлях – змальовування широких філософських проблем, що тим-то і були їй близькі, що особливо болючої набували конкретизації в обставинах українського життя. Близькі до реального життя, побутові, неабстраговані речі не щастили поетці.

Теж саме було і з «Блакитною трояндою». Ускладнялося становище тут ще й тим, що взято сюжет цієї п’єси з якоїсь невідомої нам незагоєної ще рани.

Не могли, а можливо й не хотіла поетка одійти тут від реального життя та піднестися до узагальнення, до абстракції, – тому і з’явилася такою блідою, безбарвною квіткою її «Блакитна троянда».