Критика про «Блакитну троянду»
Петро Рулін
П’єсу, як про це свідчить її чернетка, написано 1896 р. Через деякий час по тому читала її Леся Українка, як про це згадує Л. М. Старицька-Черняхівська, в невеличкому гурті в присутності М. П. Старицького. Старий драматург поставився до нової української п’єси прихильно, але надаремно змагався переконати авторку, що драма її кінчається вже в третьому акті. В жовтні 1897 р. заклопотана вона вже думкою про постановку цієї п’єси.
«Напиши, – звертається вона до матері, – в якому «положении или состоянии» постановка моєї драми, хто і де має ставити її. Папа писав мені якось, що «ролі розписані для акторів», ти писала, що Стар. хоче врядити постановку в літ. тов. Що з цього всього вийшло?..» [Лист з 7. X. 1897. Недруковані листи Лесі Українки до матері. Червоний шлях, 1923, VI-VII, 188].
А далі, подавши деякі уваги про постановку цієї п’єси, – до них ми звернемося ще згодом, – сповіщає про інші можливості провести її на сцену: «Один мій новий знайомий, що був тут літом у Криму… дуже заінтересований моєю «Трояндою», яку я йому читала, написав мені на цих днях з Мінська, де він постійно живе, що туди має приїхати Кропивницький з трупою і що я добре б зробила, коли б послала йому свою драму, а він би дав Кроп. для постанови і наглянув, щоб мої умови, які я поставлю, були достотно виконані…» Далі турбується вона деякими зв’язаними з виставленням п’єси питаннями, а також і тим, «яка тепер трупа у Кропивницького», – «чи не партацька часом…» Але виставити свою першу п’єсу десь далеко від України – це був для молодого тоді ще драматурга не найбажаніший вихід.
«Мені все-таки хотілось би, для слави козацької, дебютировати в Києві, але ж я не знаю, наскільки серйозний там замір ставити «Троянду», а коли серйозно, то все-таки, коли власне це має бути. Все се має такий вид, наче я набиваюся з своїм «детищем», правда ж так? А факт тим часом той, що я страшенно боюсь сеї постановки, і в Києві більш ніж де, malgrès tout…» [Там-же, 188-189].
Не знати через що саме, але не виставлено цю п’єсу тоді ні заходами Старицького в Києві, ні в трупі Кропивницького; і тільки р. 1899 побачила вона вперше рампу в трупі того ж таки «батька українського театру».
Трупа в нього була тоді не «партацька», але й не першорядна; відомо-бо, що не пощастило Кропивницькому по виході з товариства р. 1888 зібрати такого гурту акторів, що дорівнювався б першому знаменитому ансамблеві. Що правда, багато важив у трупі талант самого Кропивницького, тимчасово перебувала тоді в її складі і М. К. Заньковецька, але в «Блакитній троянді» участі вона не взяла; п’єсу виставлено в бенефіс акторки Ратмірової, що користувалася непоганим успіхом у публіки і зібрала тому на свій бенефіс повну залю.
П’єсі не пощастило однак із цією виставою, і «Літературно-науковий вісник» був ще занадто делікатним, зауваживши в коротенькій замітці, що «газетні рецензенти не дуже прихильно обізвалися про цю п’єсу» [Л.-Н. В. 1899. XII, Хроніка. 188]. Критика газетна була значно гостріша. Усі три київські газети – «Киевлянин», «Киевское слово» і навіть найприхильніша з усіх їх до українства «Жизнь и искусство» безжалісно висміювали п’єсу, підкреслюючи не тільки її технічні хиби, а навіть злорадо глузуючи з неї, як з типової своїми вадами «дамської» п’єси.
А найбільше дратувало рецензентів те, що п’єсу написано на сюжет з життя інтелігентів. «Все они ведут между собою изысканно-умные разговоры, – писав якийсь А. Н-въ у «Киевском слове» – рассуждают о любви Данте и Беатриче, постоянно втискивают в свою речь и к месту и не к месту имена различных исторических лиц, французские фразы и т. д. Словом, стараются показать, что все они люди очень образованные»… [А. Н-в. Бенефис Е. Н. Ратмировой. Киевское слово, 1899, № 4170].
Рецензент цієї газети поставився тут порівнюючи ще досить обережно до того нового, що давала в своїй п’єсі Леся Українка. Воно й не могло бути інакше: газета, хоч і невиразна щодо свого політичного світогляду, гралася трошки в лібералізм; ставилась вона деколи і до української ідеї якщо не більш-менш прихильно, то в усякім разі толерантно.
Іншими настроями перейнято рецензію «Киевлянина», що написав її досить відомий на ті часи журналіст І. Г. Александровський, що незадовго до того вславився нетактовною статтею проти М. П. Старицького та викликаним нею судовим процесом. Не такий, як інші рецензенти українських вистав по російських газетах, був він певною мірою обізнаний з творчістю Лесі Українки; читав навіть відому статтю про неї І. Франка і не погоджувався з його думками, вважаючи, що надмірно вихваляє він поетку. Можливо, що знав І. Александровський її особисто, бо не втримався від досить неделікатних уваг про тяжкий стан здоров’я авторки і про те, що взагалі сумно та безрадісно склалося її життя. Цим і з’ясував він «безнадійний песимізм та безпорадний розпач», що проймають всю п’єсу.
Але не в цьому головна думка рецензії. Найбільше обурюється рецензент з того, що наважилась Леся Українка відбити в своїй п’єсі інтелігентське життя, розриваючи таким чином з давньою традицією українського театру.
«Герои этой драмы не народные персонажи, а люди интеллигентные, при том вероятно изрядно образованные, начитанные, ибо беспрестанно говорят о материях важных – о любви, о философии, даже о статистике. Но ради чего говорят они по-малорусски? Благодаря этому они производят на слушателя крайне комическое впечатление, потому что только впечатление фигляра может произвести человек, силящийся ломать на малорусский лад общепринятые литературные и научные термины, да еще с добавлением французских фраз. Смесь языков получается невообразимая. Это такое странное впечатление производит, что я готов предположить, не сатиру ли вздумала написать киевская поэтесса, сатиру на тех господ из интеллигенции, которые стремятся культивировать в общем обиходе язык малорусский. Но если это сатира, то сатира очень злая…» [Киевлянин, 1899, № 229].
Але й поза цими принциповими моментами, чимало хиб знаходили в дії п’єси рецензенти. Вони дорікали їй «патологічністю сюжету» [Киевское слово, там же], брак суцільного враження від неї [Жизнь и искусство, № 228], блідість та невиразність дієвих осіб.
«Пьеса эта – писав І. Александровський – показывает, насколько рискованно брать героями людей ненормальных. Впрочем, это есть и известное удобство для драматурга – поступков таких героев можно ничем не мотивировать. Ничем и не мотивируются поступки героев госпожи Леси Украинки, но зато и ее пьеса не может быть отнесена к разряду художественных произведений… ее второстепенные персонажи совершенно бесцветны, как представители известного общественного класса, и настолько неудачно пристегнуты к основному сюжету, что добрую половину из них можно изгнать из пьесы, и пьеса от этого никакого ущерба не потерпит…».
Зауважував той же рецензент і надзвичайну балакучість персонажів «Блакитної троянди», брак ступневого розвитку акції, внутрішньої єдності, йдучи в цім у парі з рецензентом «Киевского слова», що на його думку в цій п’єсі сухих розмов більше, ніж потрібної театральному творові динаміки.
Так непривітно зустріла київська преса появу на кону нової щодо сюжету п’єси. Бодай і мали свою рацію деякі рецензентські уваги, але вражають всі ці їхні присуди своїм гострим, майже злорадісним тоном; наче б то втішала рецензентів та невдача, якої зазнала українська драма, виходячи поза відмежовані їй теми. І тому особливо злісно звучало зауваження одного з рецензентів про те, що антихудожній кінець п’єси викликав, як паралель… «Ой не ходи, Грицю».
Ніби-то нагадувалося «малорусским» драматургам єдине властиве їм місце. І цікаво, що й про саме виконання п’єси сказали всі рецензенти всього лише декілька побіжних слів, хоча сама б тільки участь Кропивницького в ролі лікаря Проценка давала право на більшу увагу:
…«Единственное живое лицо – это веселый говорун доктор Яков Григорович Проценко, да и то вышло так исключительно потому, что его играл Марк Лукич Кропивницкий» (Киев. слово).
«Об исполнении много говорить не приходится. Роли в таких пьесах исполняются так, как они того заслуживают. Не дурны были бенефициантка госпожа Ратмирова, получившая много цветов, мало подарков и привлекшая полный театр. Г. Карпенко сделал все что мог в роли «письмовця» -хороший бытовой актер, он не годится на салонных любовников, да к тому же еще любовников ненормальных»… («Жизнь и искусство»).
«В этой пьесе задача актеров сводится к бойкому чтению ролей, что благополучно исполнили артисты труппы г. Кропивницкого на спектакле»… (Киевлянин).
І ще характерна деталь супроводила цю виставу – величезний успіх, що випав на долю М. К. Заньковецької, яка виступила по «Блакитній троянді» в «Кумі-мірошнику» [«Жизнь и искусство», там же]. Старий театр, репрезентований найкращою акторською своєю силою, взяв тоді гору над першою справою поширити та поновити українську сцену.
Певно, нерадісне враження від цієї вистави лишилося в авторки [Як пам’ятають близькі їй люди, вона не була на цій виставі присутня]. А втім очевидячки вважала вона, що не так сама п’єса винна в цьому, як її виконання, і безперечно хоча б частиною мала вона до такої думки рацію; коли не зовсім щастило пізніше з психологічними п’єсами в трупі М. К. Садовського, то ансамбль Кропивницького ще менше міг надолужити ті хиби, що безперечно були в п’єсі. Отже й непокоїла поетку думка про виставлення п’єси.
Тому, не уявляючи собі можливості побачити її десь на українській сцені, переклала вона її на російську мову, сподіваючись, – як про це пам’ятають її близькі, – побачити цю п’єсу на російській сцені. Не можна проте сказати, щоб не цікавила п’єса і українські кола. Року 1907 збирався виставити її аматорський гурток у Києві; отже й питала з цього приводу поетка свою матір: «Чи не приходив до тебе Пахаревський в справі «Блакитної троянди?» Він з товариством хоче її ставити і писав до мене, просячи ценз. примірника або виправленого тексту. Я його направила до тебе»… [Червоний шлях, 1923, VII-VII, 194]. Крім того, коло того ж часу з’явилися 3 дії цієї п’єси на іспитовій виставі Музично-драм. школи М. В. Лисенка в ставленні М. М. Старицької. Далі на початку 1909 року побачила «Блакитна троянда» знову сцену заходами колишньої учениці тої ж школи, а згодом і акторки театру М. К. Садовського, Н. Дорошенкової. Грали переважно аматори, хоч і виступила окрім Дорошенкової і Г. І. Борисоглібська. І знов-таки не зазнала ця п’єса успіху; на цей раз і дружня навіть преса мусила дати досить різку оцінку.
«П’єса не нова, – читаємо ми в «Раді», – але в репертуар українського театру не увійшла, бо занадто слаба річ. В ній нема найголовнішого – дії; героїв п’єси змальовано невдало; бліда, без іскри життя, розмова проводиться довгими нудними монологами, під час яких актори не знають, що з собою робити. Багато в п’єсі можна знайти ненатурального, нещирого, а то й просто неможливого; для прикладу досить пригадати малювання фарбами уночі при світлі свічок, цілком неможливе навіть для такої оригінальної натури, як Любов Олександрівна»…
Грали, на думку газети, актори зле; дикція головних виконавців – Дорошенкової та Барвинського була одноманітною; щирі нотки, що пробивались деколи в Борисоглібської (Олімпіада Івановна), не могли оживити її мертвої ролі. Решта грала так, як цього від аматорів і можна було сподіватись [«Рада». 1909, № 15. – Рецензент «Киевских вестей» (1909, № 19). С-ови висловився ще негативніше про цю п’єсу].
Отже, й не пощастило «Блакитній троянді» і з цією виставою. Але це була остання вже спроба знайти для цієї п’єси місце на сцені. Далеко сягнула за ці роки творчість Лесі Українки, і низка драматичних поем, оригінальних формою і глибоких думкою, заступила її першу п’єсу. А втім, того ж таки 1909 року зазнала «Блакитна троянда» такої оцінки, що до неї якнайслушніше можна було б поставити за епіграф назву публіцистичної статті тої ж Лесі Українки: «Не так тії вороги, як добрії люди…»
Автор цієї статті, Гнат Хоткевич, оглядаючи всі здобутки української літератури за 1908 рік, визнав, що «Блакитна троянда» – це ліпше, що дала українська література за цей час.
«Показується, що таки авторка більший поет в малюванні життя, ніж в аскетичних обрисах своїх улюблених жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності. І так жаль, що русло творчості поетової залюбки направляється власне в ті холодні царства суворих ліній древньої класики, а не в страну живого життя. Там автор показує нам свої знання, очитаність, тут – свою душу; там артизм на послугах у науки, а тут знання прислуговують поезії…» [Гнат Хоткевич. Літературні враження. Л.-Н. В. 1909. II, 404].
Отже й можна лише одне сказати: – «Блакитна троянда» з одного боку, «Одержима», «Кассандра», «У катакомбах», «В дому роботи, країні неволі», що з’явилися в друку вже після «Блакитної троянди» і що їх мусів доконче Гн. Хоткевич знати, – з другого боку. Присуд його не стверджується якимось аналізом першої п’єси Лесі Українки; з позитивних прикмет її зазначає він тільки «тонкі, вдумливі її репліки»; головне ж, що приваблює його до цієї драми, це те, що «неравнодушно писана вона, що з кожного рядка видко живу людину, що відчуває нелюдські страждання» [Там же, 404-405]. Це як раз те, що не до вподоби було рецензентові «Киев. слова», який писав, що «…очевидно, госпожа Леся Украинка задавалась целью потерзать нервы зрителей и для этого написала нечто болезненно декадентское…». Як бачимо, надто суб’єктивна критика ставилась до одної і тої ж ознаки цього твору цілком по-різному.