Дума про удову

Запис Лесі Українки

Ой не діброва зашуміла,

як удова старая

з своїми дітками маленькими

в своєму дому гомоніла.

Мала собі вдова три сини,

як ясниї гласниї соколи.

Вона ж годувала,

до зросту в найми не пускала,

вона ж свої головоньці

при старости літ

при їх жития сподівала.

А скоро стали сини

до разума дохожати,

стали молоде подружжя принімати (sic).

Зараз стали матері, старій удові,

хлібом-сіллю дорікати,

із домівки ізсилати.

– Іди ж ти, нене, пріч від мене,

будуть, нене, гості в мене,

царі та князі,

будуть пити, гуляти,

будеш ти, мати старая, у порога стояти,

ой то як же тебе не знатиму

за своєю гордощею,

як тебе назвати вже й мати.

А та удова се зачуває,

із двора схожає,

по вулиці склоняє-валяє,

за своїми дрібними сльозами

світа божого не видає.

– Що великая туга коло мого серця,

мов хто ножем пробиває.

Ой близькі сусіди поглядали:

– Ей, удово, старая мати,

іди ж у наш дом чужий проживати,

будем ми тебе хлібом-сіллю годувати,

будеш ти наших маленьких діток доглядати.

А та вдова те зачуває,

у чужий дом ухожає,

живе-проживає,

хатку помітає,

(лавки помиває),

ой на ранній зорі, на вечірній

спочивання собі ніколи вона не має,

ой своїх синів збарзе зневажає,

клене-проклинає:

– Ой сини мої, сини,

три, як ясниї, гласниї соколи,

бодай же ви отнині довіку

щастя й долі не мали,

як ви мене при старости літ

з домівки зіслали!

Що як я ручками та пучками

хліба-солі заробляла

та вас годувала,

а тепер хотя б не пила, не їла,

хотя б у вас в тихомирстві пожила!

Коториї в них пили та гуляли,

за ворота вийшовши, їх осуждали:

– Братіки милі, голубоньки сиві,

стілько ж ми в вас п’ємо та гуляємо,

почому ж ми старої матері в вічі видом не видаємо?

Чи ви її задали,

чи ви її запродали,

чи вона в вас хліб-сіль переїла?

Чи вона при старости літ

де вона вас осудила?

А старший брат те зачуває,

до утрені божественної одхожає,

утреню божественну вислухає,

до господи прибуває,

до братів словами промовляє:

– Братіки рідненькі, голубоньки сивенькі,

нуте думати-гадати,

як би ж нам стару матір у свій дом обіськати, –

став же нас господь видимо карати,

став у полі і в домі хліба-солі вменчати,

і не стало без старої матері

порядків у нас доставати.

То не орли заклектали,

як три вдовиченьки старої матері шукали та питали,

а скоро в третім дворі напитали,

у хату вхожали,

словами промовляли,

сльозами обливали,

неньку стареньку прохали та й благали:

– Ей, мати старая, іди в свій дом проживати,

будем тебе хлібом-сіллю годувати,

будем свої маленькі дітки спиняти,

будем тебе штити-шанувати-поважати.

А та вдова те зачуває,

словами промовляє,

сльозами обливає:

– Ой сини ж мої, сини,

три, як ясниї, гласниї соколи,

ой не так то отцівську-материну

молитву упросити,

як її розгнівити.

Ваша душа отнині і довіку гріхов (sic) не одкупиться,

очі мої на вас не зоглянуться.

Як то вдова кляла-проклинала,

а ще ж подумала й погадала,

зо дна моря винімала,

од великих гріхів душу відкупляла,

до царствія небесного преводжала.

Ой которий чоловік отцівську-материну молитву

штить-шанує-поважає,

то отцівська-материна молитва

зо дна моря винімає,

од великих гріхов відкупляє,

до царствія небесного приводжає.

Нам годиться теє спом’ятати,

за которими молитвами стали ми хліба-солі поживати.

Дай же, боже, миру царському,

народу християнському,

од сьогодні всім на здравіє,

на многая лета,

многая лета!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 157 – 160.