7. Байдари

Леся Українка

Дорога довга. Чагарі, долини,

На небі палкому ніде ні хмари.

Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»

Дивлюся: брама, сиві дві скелини…

О, що се? Чудо чи потужні чари?

Немов заслона впала і відкрила

Натури дивні, краснії дари,

Що досі від людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба мати крила!

Вже люди, певне, від тії пори

Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила

Границею отсії дві гори,

Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий – темний.

Здалека море хвилі золотії

Шле, наче провість волі і надії…

Чи се той світ, загублений, таємний,

Забутий незабутній рай надземний,

Що так давно шукають наші мрії?..

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 105 – 106.

Хоча десятий «Кримський сонет» А.Міцкевича теж зветься «Байдарська долина», він не містить опису природи (власне долини) і стоїть досить далеко від вірша Лесі Українки.