Лесю Українку не розуміли
Дмитро Донцов
Правда й інші говорили не раз про те, що й Леся Українка, тільки, як патер у „Фавсті” – mit ein bisschen anderen Worten… їх стиль є інший, а звісно, що в поезії стиль, як у музиці тон, робить усе. Можна писати не знати які пристрасні слова, а читач не може позбутися враження. що вони писані лише чорнилом і пером, а не кров’ю серця і соком нервів. До Лесиного ж стилю можна цілком застосувати слова Мюссе: “On n’écrit pas un mot que tout l’être ne vibre”. В неї жодне слово не пишеться без того, щоб не вібрувало, не тремтіло ціле її єство. Хотіти порівнювати її стиль зі стилем інших, це порівнювати примітивні, хоч може й гарні, народні пісні з бетховеновими сонатами. Це значить порівнювати листи апостола Павла до Римлян із недільною проповіддю маломістечкового священника до своїх парафіян. Між її стилем і стилем інших така сама різниця, як між резолюцією і відозвою; між науковим рефератом і вічевою промовою, перериваною оплесками і криками, взиваючою до моментального чину; між професорським викладом і екстатичною філіпікою Марка Антонія над труною Цезаря.
Не дивно, що її в нас мало розуміли. Що спільного мали ті часи самозакоханої і задоволеної всім духової бідермаєрівщини з пафосом Лесі Українки? Адже і в пророцтва грецької Кассандри не вірив ніхто опріч Геракліта, що один не признавав стагнації світа і учив, що “війна є батьком усіх речей”. Як же ж могли увірувати в українську Кассандру її компатріоти, що з ідеї стагнації зробили собі Бога? Вона, що проповідала смерть, кров і руїну, справляла на своїх земляків не більше враження, як його був би справляв у гоголівському Миргороді пророк Єремія, коли б так могло статися, щоб він там з’явився…
Як усяка замкнута в собі і в суті речі смутна натура – була вона далека загалові, бо не допускала до жодної фамільярності. Її пафос не грів його, а дешевої сентиментальності в ній не було. Загал інстинктивно чув у ній щось вище від себе: одна причина більше, щоб оминати її. Блиск її таланту може й сліпив їм очі, але не огрівав їх примітивні серця. Тому й видавалася вона їм немов та осінь з її яскравим, але холодним вже сонцем, з її блискучим, але пожовклим і мертвим листям, з її хризантемами, що чарують зір, але не пахнуть. Вона сама не мала що до цього двох думок. Їй здавалось, що вона “як осінь умре”, що “передсмертний її спів” пролетить над рідним краєм непомітно: “вітер лине оттак над болотом, де й вода вся важка мов свічадо тьмяне” або “як вихор через море ледове”, без сліз, без спочування. А може не розуміли її тому, що не було в неї того сентименталізму стомлених душ, що тягне так до себе слабі натури?
З аристократичним pudeur не допускала вона нікого до святая святих своєї душі і не зносила привселюдного плакання. Сльози, що примиряють із життям і з аудиторією, не затримуються довго на її очах. Навіть моменти зневіри, що приходять до неї в ночі, не можуть випогодити її стомленого чола, ні зм’якшити її суворого серця. Вона жде “тих страшних ночей”, та не для того, щоб упасти навколішки перед Всемогучою Силою – (образ, що так наблизив би до неї охотників розкошувати в чужій біді і потішати звихнені душі). Ні, щоб своєю непереможною гордістю розпалити той вогонь, “де жевріє залізо для мечей, гартується ясна і тверда криця”. Я вже зауважив вище, що й їй була доступна погідна муза ніжної поезії, але вона свідомо не плекала цієї сторони свого таланту. Тому звучали в неї ці нотки як туга за чимсь гарним, але безповоротно втраченим. Від неї може ждали чутливості “Молодого Вертера” або “Марусі” Квітки: це б певно примирило її з її земляками. Тільки вона цього не мала. Бо
коханий погляд голубки, що воркує?”
Для того так мало стрічаємо в неї еротичних віршів. Ця незвичайна жінка, що мов прикута на позорищі стояла, паленіючи зі стиду за зганьблену націю, задивлена в криваву, а так сподівану хвилю пробудження народу – мало що з свого почування могла віддати Еросові. Хоч вона й була поеткою демосу, то все ж її хист попри все те зраджував деякі аристократичні риси. Бо демократія має свої домагання до літератури. Вона погорджує дух, уважаючи його як Руссо за щось аристократичне; любить імаґінацію і ставить її понад глибину думки. У Лесі ж Українки начитаність іде в парі з блиском її незрівняного духу, а глибина думки сміливо може стати поруч з її даром відображення. І лише в однім не грішить її талант супроти вимог демократії: він повний безпосереднього почування і великої пристрасті. Але – як ми вже бачили – як раз сей її пафос своїм змістом був чужий її сучасникам. Він не був ані такий примітивний думкою, як наприклад, пафос Некрасова і його наслідувачів у нас, ані такий розхристаний формою, як пафос поетів комунізму. Її пафос, не тратячи ні крихти зі своєї вулканічної сили, чарує найбільше розвинений літературний смак.
Ще одно надає її поезії приваблюючої сили: це її дівочість. В тузі за моментом боротьби і подвигу, писала вона в одній своїй поемі, з якою насолодою вона б
Це упоєння їй не судилося. Те, про що вона мріяла в безсонні ночі, її не торкнулося. Вона “себе вогнем спалила власним”, не дочекавшись сподіваного моменту щастя… Тому була її поезія тугою за щастям, а не насолодою ним. Тому й має вона таку дивно непереможну нав’язуючу силу для нас, що в ній стрічаємо пристрасний, але нескінчений порив. Не знаходимо в ній пісні тріумфу, але за те і жодних нот оспалості і несмаку, цієї природної реакції всякого упоєння.
Вона мріяла віддати, себе цілу справі нації, “спалити молодість і полягти при зброї”, але в тисячний раз справдилася на ній знана приповідка: nemo propheta in patria sua! Говорячи про той вогонь, що
що
“мов пожежі пломінь непокірний”,
чула вона в своїй душі, пише вона, що
“він може б міг на олтарі великім
палить великі жертви всепалення.
Та де ж ті олтарі?”
Їх іще не збудувала їй рідна нація. Це може станеться пізніше, коли всі побачуть у ній те, чим вона була: тою, що наново з незнаною досі силою і елеганцією форми нав’язала нитку літературної традиції, обірвану в 1861 році, традицію “Сну” й “Заповіту”.
Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що це неправда, або не ціла правда. Бо це смішна назва на ту хворобу, що жерла її. Вона вмерла від того внутрішнього вогню, що гонив її до чину, тоді ще нездійсненого, – цю маленьку жінку з душею скованого Прометея. Вона вмерла прудко, бо люди, що живуть так інтенсивно, живуть коротко.
Її голосу не дочували за життя і вона була в ньому страшенно самотньою. Тою самотою, котру зносити потраплять лише такі затяті душі, як та, що її мала вона; як люди повні глибокої віри в своє покликання. Але подібно багатьом трагічним постатям, умираючи, вона перемогла. Краска сорому, що горіла в неї на лиці за її націю, тепер не палила б її обличчя. Пляма рабства, що тяжіла на нації – змивається кров’ю тих “месників дужих”, про яких мріяла вона. Якби не скінчилося їх діло, до якого кликала поетка своїх оспалих земляків, ніхто вже не назве цієї нації “паралітиком на роздоріжжі”. Іскра людської і національної гідності, що її хотіла поетка, як Прометей, вирвати “з рук заздрих олімпійців”, як частинки з попелу Титана в легенді про Діоніса перейде в кожного з її духових нащадків. Чим не скінчилося би страшне змагання, в котрому знеможується нація, всі, навіть духовні противники поетки, що не розуміли її пророчого шалу й її жорстокої правди – муситимуть скорше чи пізніше, як перед труною Кошута недавно мадяри, зложити вінець із написом – “Ти переміг!” А може ці змагання вже тепер приведуть до здійснення мрій цілого ряду поколінь?
Тоді нація певно хоч би й пізно, але визнає як одного з своїх духовних вождів ту слабку жінку, чий віщий дух ще в темну ніч перед пробудженням народу вказував йому страшну й величну путь безумства і слави. – Тоді останки Лесі Українки в день великого свята перенесуть до українського пантеону – збудованого своїм великим людям свободною нацією, яку вона так немилосердно картала і так безумно любила…
Примітки
Мюссе Альфред (1810 – 1857) – французький поет.
бідермаєрівщини – «бідермайєр» – художній стиль, поширений в Німеччині в 1 пол. 19 ст., синонім міщанського затишного життя.
Геракліт (544 – 483 рр. до н.е.) – давньогрецький філософ.
Квітка – Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843), український письменник-сентименталіст.
Кошут Лайош (1802 – 1894) – угорський революціонер, правитель угорщини в часі революції 1848 – 1849 рр.