6. Критика про драму
Борис Якубський
В невеличкій літературі, що її викликав «Адвокат Мартіан», є розбіжність думок про ставлення авторки драматичної поеми до самого Мартіана. Перший, хто писав про цей твір, Л. Жигмайло, рішуче обстоював цілком позитивне ставлення Лесі Українки до її героя.
«Это сопоставление двух миросозерцаний отцов и детей с явным предпочтением отцов детям составляет характерную черту последнего произведения [Л. Жигмайло називає «Адвоката Мартіана» «последним произведением» Лесі Українки. Цей твір було надруковано зараз по смерті письменниці, але пізніш з'явилися ще «Камінний господар» та «Оргія»] Леси Украинки, – черту, которая идет совершенно в разрез с ее первоначальным девизом – умри за убеждения; другого проявления своего credo Леся Украинка 1880-х и 90-х годов не признавала и лишь в 1900-х годах у нее появляется совет «перековать меч на рало» и обрабатывать свою, хоть и отнятую землю, так как чей труд, того и земля…
В этом своем произведении Леся Украинка дала нам своего рода гимн скромному, но тяжелому подвигу самоотречения, основанному на вере настолько глубокой, что человек ради нее отказывается от всего; это произведение является своего рода завещанием для потомства с призывом не умирать за идеал, а жить и трудиться так, как этого требует тот же идеал. Таким образом, последнее слово Леси Украинки – это не пылкое горячее слово, зовущее к красивой смерти, а слово убежденное, полное веры в человека-работника, призывающее к самоотверженной, созидательной, хотя и незаметной работе, так как только такою работою отдельных личностей обеспечивается рост, развитие и жизненность идеи. Только такие скромные, мужественно-сильные в своем самоотречении работники являются краеугольными камнями в создании прочного здания общественного прогресса» [Л. Жигмайло. «Лебединая песня Леси Украинки». Украинская жизнь, 1913, IX, стор. 76 – 77].
Треба бути цілковитим невігласом, щоб нагородити в кількох рядках стільки дурниць про Лесю Українку. Жигмалові, очевидно, була невідома абеткова істина, що письменник у всій своїй творчості висловлює світогляд своєї соціальної групи, але разом з тим може стати вище за своє соціальне оточення, має здібність і силу закликати його до покращення, до підняття на ступінь вищої суспільної моралі. Він накидає письменниці, що всією своєю творчістю спочатку й до кінця її боролася з «самоотречением» і з хворобливим індивідуалізмом «отдельных личностей», ідеологію типового просвітянина, що ним очевидно був він сам. Соціальну драму Жигмайло замінює на вузько-особисту, сутичку соціального та особистого перевертає в «сопоставление двух миросозерцаний отцов и детей с явным предпочтением отцов детям» і тим виявляє своє повне нерозуміння цілого задуму драматичної поеми «Адвокат Мартіан».
В. Василенко в своїй статті про Лесю Українку висловлює думку, що «постать Мартіана зроблено привабливо». Правда, В. Василенко разом зауважує:
«Але ж він кінець-кінцем залишається сам – отже із погляду поетки фікцією сили, фактично, наперекір запевненням Ізогена, фіктивним героєм мертвого обов’язку» [«Критика», 1928, VIII, стор. 71].
Гадаймо, що слушно про це питання сказав Л. Підгайний:
«Дехто, не зрозумівши ідеї твору, вважали, що це «трагедія обов’язку», ставлячи трагічного Мартіана мало не на п’єдестал святого. Один з дослідників без жодного вагання сказав, що Л. Українка поділяє цілком погляди Мартіана, тим самим робить з неї найгіршого гатунку опортуністку» [Л. Підгайний. Леся Українка. Популярний критично-біографічний нарис. ДВУ. Х.-К. 1929, стор. 58-59].
Але ми не погоджуємося з думкою Л. Підгайного, що «авторка стоїть цілком на боці дітей, а не батька». Про ставлення Л. Українки до Аврелії цього аж ніяк не можна сказати. Це можна вжити тільки до Валента. Що ж до самого Мартіана, то ставлення Лесі Українки до всього опортуністичного, до вагань, до двоїстості в поглядах, до християнства, виразно виявлене в усій її творчості, може бути і є тільки негативне.